Перед о. Іваном Михайлевичом, парохом Білобожниці був о. Михайло Борисикевич, він мав двох синів Івана та Франца. Франц мав у Білобожниці гарну реальльність, через дорогу, напроти парохіяльного дому. Іван став доктором медицини, а незабаром професором окулістики в університетах в Інсбруці і Граці. Як окуліст, він здобув неабияку славу в лікарському світі і серед безчисленної громади пацієнтів хворих.

В Білобожниці він заснував першу провізоричну очну лікарню. Лікарю-окулісту поставили в парку погруддя. Ще в часи Другої світової війни у вінку струнких смерек, на високому обніжжі й цоколі гарно викований обеліск (5 метрів висоти), з круглого заглиблення на обеліску визирало природної величини погруддя шанованого й улюбленого професора, Івана Борисикевича.

Не думайте, що тодішні мешканці Білобожниці не мали ніяких розваг. Траплялись оказії, що на довгий час зацікавлювали не тільки дітей, але й старших. Заїздив Кирило,  дігтяр із Кут. Кирило, обталапаний тим мастилом, ставав на бочку і сильним баритоновим голосом співав-виспівував. – “Дагоооть, даготь! До Кирила деготю, до Кирила. Деготь, як волива, літра, як холєва, дагоооть, даготь!». Так повторював багато разів, а переставав тоді, коли бачив, що ґазди вже полишили роботу коло хати, й поважним подільським кроком йдуть із мазницями просто до нього, щоб купити, або заміняти дьогтю за збіжжя. Це була “оказія” й для дітей, які потім впродовж кількох днів “виспівували” поклик Кирила.

От переходить улітку селом “Словак” у вузьких білих штанах, в короткому сердачку й маленькому капелюшку, а на ньому кіш, наладований різними блискучими предметами для дитячої розваги, а то й для хатньої потреби. За “міняйлом”, що проїжджав дорогою і кликав “міняй-міняй”, бігли діти не раз аж на кінець оселі, щоб заміняти  “дримбу” за мамину спідницю, чи трубки свисталю, то й гармоніку за готові штани, бо нічого іншого не було під руками. Трохи меншою сенсацією був “котеринкар” з граючою скринькою і кросенками під нею, що заходив на великі подвір’я – до “ксьондза”, до “професора”. Він здіймав з плечей свою скриньку, клав її на кросенка й починав крутити коробочкою при скринці й добував з неї мелодії, деколи хропливі. На вершку “котеринки”, звичайно, сиділа папуга, часом мовпочка, а в бідніших була мишка, що за 4 грейцері витягала “льос”. Але таки найбільшою новиною був “циган” (звичайно босяк), що вів ведмедя на ланцюгу і на дручку, і за щіпленому кільцем у ведмежий ніс.

 

Школа. Не було в Білобожниці таких людей, що могли б були дещо розповісти про початки народної школи. Оповідання середнього віку білобожничан чи й калинівщан починалися від учителювання вчителя Коструби, батька двох відомих пізніше діячів, Петра й Теофіла. Казали, що був гострий і вимогливий. В нього всі учні мусіли читати і писати, а з недбалюхами чи лінтяями він не жартував.

Після Коструби прийшов на його місце учитель-поляк Мечислав Химяковський. Була це людина спокійна, до людей приязна. До дітей і до мешканців говорив завжди українською мовою, а деколи навіть приходив на службу Божу до церкви, замість їхати до свого костела, до Хом’яківки. В школі вчив обох мов. Лінивих або збиточників направляв на правильну дорогу відповідним інструментом, що завжди був або в нього в руках, або лежав на високій “грубці” (печі). Ми добре знали, що Краків збудував Кракус, який підступом забив смока під Вавелем, ми знали, що одного польського короля миші з’їли, ми знали теж, що руський король Данило заснував Львів для свого сина Лева.

 

Мешканці. Жили в Білобожниці майже самі українці – хлібороби (тоді називали себе русинами) за винятком 11 родин латинників, які тоді говорили дома й усюди по-українськи. Тільки один Рафа, що прийшов був із Рашівщини, як стражник при бучацькій дорозі, говорив польським діалектом. Ці родини були римо-католики й ходили в неділі до костела в Хом’яківці. В Білобожниці побудували костел щойно перед першою світового війною. П’ять польських родин були шляхтичами, українці мали сім шляхетських родин: Чайківські, Попелі, Пославські, Заячківські, Суходольські (кравець і музика), Новіцькі (були й поляки), Кобилянські (були й поляки). Польські й українські шляхтичі були теж усі хліборобами, а бідніші робили навіть, на двірських ланах. Про герби ніхто з них не знав нічого, а від “хлопів” відрізняв їх одяг. Загалом тримали себе гордовито, особливо польські шляхтичі, з “хлопами” не дружилися. Тільки один Іван Чайківський оженився з “хлопською” дівчиною з дуже порядної української родини.

 

Виходці. Після д-ра Івана Борисикевича довгий час ніхто з білобожницьких батьків не мріяв про те, щоб шукати для дітей шлях у світ. Аж десь у 1880-х роках вийшов із села невідомо куди хлопець-сирота, що жив при заміжній сестрі, Петро Сеньків. А повернувся він після закінчення четвертого класу Бучацької гімназії, закінчив з допомогою монастиря ОО. Василіян 3-у і 4-у клясу народної школи і 4 класи гімназії, а потім вчився в Крехові і був висвячений на священика.

Іван Ставничий мав хист до малярства, поступив до Краківської Академії Мистецтв, як надзвичайний студент. Як самостійний маляр-різьбар, прикрасив у Галичині багато церков своїм реалістичним стилем, між іншим теж у своїй Білобожниці, де крім великих обрядових ікон на стінах і на Царських Дверях зобразив на головному склепінні Переображення Господнє, – величиною 2×6 м. Іван Ставничий помер у рідному селі, а його талановитий і глибокопочитаний син Степан працював у “Рідній школі” вчителем хлоп’ячої школи у Львові.

Дальшим, що покинув своє село, був Йосип Заячківський (1889-1952), який був висвячений на священика і став у Римі секретарем архимандрита оо. Василіян Дениса Ткачука.

Пішли до шкіл також два брати Григорій і Петро Юрчишини. Обидва закінчили Вчительську семінарію в Заліщиках, особливо молодший, високоталановитий, був добрим і любленим керівником школи в Городенщині.

Майже в тому самому часі вийшов Микола Полутренко, син залізничника, білобожницького уродженця. Він закінчив Лісову Академію у Львові і став лісовим інженером в Дирекції Лісів у Львові, його сестра Марія Полутренко стала вчителькою після закінчення Вчительської семінарії в Чорткові і вийшла заміж за білобожчанина, керівника школи в Угриньківцях, Михайла Чайківського.

Четверо дітей Євгенії Сторожук, покінчили школи Р. Ш. в Чорткові. Найстарший син Льончик, що був керівником товарного відділу Центросоюзу  у Львові, загинув, замучений і розстріляний при відході більшовиків 1941 р. Змасакроване тіло віднайшли родини в масовій могилі на подвір’ї при вул. Лонцького у Львові. Його молодшому братові, Богданові, вдалося втекти піл час арештування Льончика. Він закінчив Господарську Академію в Дублянах ступенем інженера-агронома і живе тепер у Дітрайті. Дві сестри Сторожуківи вчителюють. І Спиридон Мотринчук був ветеринаром, Ілярій Боцюрків, адвокатом у Бучачі, Іван Джиджора істориком, правою рукою проф. М. Грушевського, Максим Поповський вчителем гімназії.

В Білобожниці зростали й такі видатні діячі як Петро і Теофіл Коструби. Петро закінчив філософію у Львові і став учителем в українській гімназії Р. Ш. у Львові, хворий змалку. Теофіл (1907-43), студіював історію у Львівському університеті, опісля вступив до чина св. Василія В., де далі займався науковою працею, поміщаючи свої праці і головно в “Записках чина св. Вас. В.”. Переклав на сучасну мову Галицько-Волинський лісопис (1936) і Геродотову   Скитію (1937).

Автор спогаду Лев Ясінчук (1882-1963) син війта Білобожннці, осягнувши вчительський диплом в Учительській семінарії в Станіславі 1902 р. працював в галицькому шкільництві, заснував “Січ” на Галичині. В часи першої світової війни бився на російському, румунському та італійському фронтах у ранзі поручника австрійської армії, а після розвалу австрійської держави брав участь в укр. визвольних змаганнях. Вернувшись після війни до Галичини, працював головним інспектором народних шкіл та організатором укр. приватного шкільництва в Головній Управі “Рідної Школи” у Львові. До ЗСА прибув у 1948 році. Він був автором безлічі статей у різних органах нашої преси, а діяльність “Рідної школи” знайшла в ньому свого фундаментального історика. Свої спогади про Білобожницю він написав за два тижні перед смертю. Примітка: за браком місця не ввійшли в спогади і діяльність батька по господарському відродженню села і спомини про хор, читальню “Просвіта”, перший селянський страйк (1902), про “Січ”, театр Білобожниці.

Молодь Білобожниці брала участь, у визвольній війні. В ряди УСС вступила низка юнаків, з яких згинули на фронті: абсульвант учительської семінарії Гнат Юрчищин, Старик, син Петра, Гриць Полутренко.

Учителем у Білобожниці напередодні першої війни був українець Іван Дембицький, за Польщі українець Шегедин, що його Совєцька влада вивезла І939 р. на Сибір з родиною.

Після о. декана Михайлевича було в Білобожииці кількох священиків, адміністраторів і парохів, між ними о. Іларіон Семенович, о. М. Радловський, а найдовше (від 1920) о Лев Воробкевич, брав живу участь в культурно-освітньому житті села. В 1944 році більшовики арештували о. Воробкевича і вивезли на заслання, де він і помер.

Ще 1940 р. московські окупанти арештували Антона Заячківського, Михайла Підвисоцького, Савчина та четвертого (прізвище якого призабулось)  і всі вони пропали в Совєтському Союзі. Вивезли також дружину А. Заячківського та 4 інші родини, з яких тільки деякі особи вернулися по 10, або й більше роках заслання. Крім згаданих Л. Ясінчуком народженців Білобожниці, що покінчили студії та працювали у своїх професіях для добра свого народу, слід ще додати юриста Павла Семкова, що загинув на фронті 1915 р., учителів Якова Кобилянського, що помер в 1919 р., та Осипа Юрчишина УСС, що загинув на фронті; начальника заліз. станції Осипа Полутренка, що помер 1944 р в Білобожниці, а далі теолога Осипа Анткова (у Франції), Степана Пилявського та лікарів д-ра Назара Ясінчука, сина Ле-Галину Бойко (докт.), інженерів Романа та Юліана Воробкевичів, Лева Пилявського, Лева Полутренка, Лева Чайківського, вчительку Михайлину Починок, Оксану Ставничу, Софію Полутренко (вивезена на Сибір, померла там 1955 р.), 3. Пилявського, Лева Бойка, Грськова, Гаврися, Починка – абсольвантів гімназії, промислових торговельних шкіл Тишка Рибака, Михайла Пилявського, Гриця Полутренка, Ольгу Полутренко, Віру, Ліду, Іванну та Мирославу Чайківських, Славку Старик, Крижанівську, Полотниківну.

Зі спогадів Михайла Чайківського

(матеріал поданий мовою оригіналу)

4 Responses

  1. Олександр Степаненко

    У тексті помилково стверджується, що представник славної родини Борисикевичів, котрий став професором медицини у трьох університетах Європи, звався Іваном. Насправді його ім”я – Михайло. У цьому легко переконатися, прочитавши надпис на обеліску у Білобожниці, про який згадує автор.

  2. МИхайло Сопилюк

    Власне в мене не коментар,а запитання: де знайти більше матеріалів про художника Івана Ставничого, який розписував церкву в моєму місті Заліщики. А матеріал дуже цікавий. Дякую Михайло

  3. Євген Баран

    Хресний батько моєї мами, Іван Полутранко, що був жонатий на рідній сестрі моєї бабці Анастасії, Ярині, родом із Білобожниці, похований в Джурині (1870-1931), працював на залізниці. Напевне. це з тої білобожницької родини Полутранків.