На одному з нещодавніх засідань колегії райдержадміністрації серед багатьох питань стояло й про розвиток музейної справи в районі, а також про благоустрій нашого краю. Мені доводилося брати участь в обговоренні деяких питань. Оскільки яторкнувся їхніх історичних коренів, а час не дозволяв їх повністю розкрити, то постараюся це зробити в даній публікації, оскільки були серед присутніх люди, які виявили інтерес до мого виступу.
Ітак, перше. Музейна справа на Чортківщині сягає ще середини XIX століття, оскільки останній власник міста, магнат Гієронім Садовський у своєму заповіті від 2 червня 1854 р. у зверненні до спадкоємців його майна – монахинь польського жіночого монастиря Сестер Милосердя, в одному із пунктів заповіту вказував на те, щоб усі картини, ікони, портрети, старовинну зброю, унікальний посуд з його палацу було використано під майбутній музей міста Чорткова.
На превеликий жаль, з деяких суб’єктивних причин цей пункт монахинями не був виконаний. Після смерті магната всі ці речі стали експонатами музеїв Львова, Кракова таЧенстохова.
Стояло питання про створення музею Чорткова і в планах одного з найвидатніших міських голів, говорячи сучасною мовою, бургомістра Людвіка Носса – людини, якафактично перетворила глухе містечко Чортків у справжній, як на той час, тобто накінець XIX – початок XX ст., повітовий центр. Але створити в місті музей бургомістр, на жаль, не встиг. Перешкодила йому в цьому Перша світова війна у червні 1914 року.
Мали досить цікаві і цінні речі у своїх приватних колекціях у 20-ті – 30-ті роки минулого століття такі відомі у Чорткові люди, як ЮзефОпацький, прекрасний краєзнавець тих часів, викладач історії польської гімназії; видатний громадський діяч Чортківщини, адвокат, депутат австрійського парламенту та галицького сейму Антін Горбачевський; купці Б.Герстен, М.Разенкранц, С.Оберляндер. Всі ці люди також були прихильниками того, щоб їхні приватні колекції стали основою майбутнього музею міста та повіту у Чорткові. Підтримував цю ідею й тодішній бургомістр Чорткова Станіслав Міхаловський. Навіть був розроблений депутатами магістрату проект майбутнього музею і декілька варіантів приміщень, де він мав знаходитись. Директором цього музею мав бути призначений Юзеф Опацький – людина, про яку я згадував вище.
До речі, Ю.Опацький був першим автором історії Чорткова під назвою “Przewodnik ро Сzortkowie і okolicy ” 1931 p. Але, на жаль, на цей раз створити такий музей перешкодила вже Друга світова війна у вересні 1939 р.
Аж у 70-х роках минулого століття вже мені судилося взятися за цю благородну справу і почати створювати наш теперішній краєзнавчий музей просто з нуля. До речі, мало знайдеться таких музеїв, як наш, як серед музеїв області, так і серед сільських музеїв району, який би довелося створювати, не маючи ні однієї приватної колекції і жодного експонату. Збираючи цікаві предмети та речі у жителів міста та сіл району, мені доводилося не тільки шукати, а й випрошувати їх у людей, так як фінансової підтримки влада не давала. А названих вище колекцій на той час вже не було. Одні з їх власників разом зі своїми колекціями були знищені в роки війни, інші колекції, теж зі своїми власниками, опинилися в різних країнах Європи, Америки та Австралії і стали там експозиціями для тамтешніх музеїв.
Тепер щодо другого питання, де йшла мова про благоустрій у місті та районі, зокрема й про цвинтарі.
Почну свою розповідь із деяких штрихів історії цвинтарів у Чорткові. Є у мене відомості про цвинтарі ІІ пол. XVIII ст. і кінця XIX ст.
На той час у Чорткові досить активно розвивалися різні ремесла, і в мене збереглися дані про захоронения ремісників. Зокрема, вдова кушніра Пелагія Синявська залишила заповіт, аби її поховали біля чоловіка Трохима. Нащадки Синявських зберегли цей документ і вказували на те, що Пелагія та Трохим поховані разом у 1898 році. Їхню могилу доглядали до 30-х років минулого століття.
Збереглося твердження будівничого Федора Колісника, що коли на початку XX ст. проводилися будівельні роботи у верхній частині вулиць Пігута, Синенького та Маньовського, то робітники, які копали місце під фундаменти будинків, натрапляли на рештки домовин і кісток померлих. Це засвідчує те, що там колись знаходився цвинтар. Ще один був в районі вулиць Сонячної і Церковної (біля Успенської церкви). Поряд із християнським цвинтарем був єврейський. Відділяв їх невеликий ярок, який також пам’ятали старожили, спогади котрих я записував ще у 50-х – 60-х роках минулого століття. Отже, єврейський цвинтар був там, де зараз центральна лікарня та її сад. З єврейських могил до наших днів збереглася могила з пам’ятником відомому єврейському раввіну, вченому і письменнику Давиду Мойше-Фрідману. До речі, життя та діяльність цієї людини була досить тісно пов’язана з нашим містом, так як двічі йому судилося бути в Чорткові раввіном: перший раз – з 1861-го по 1879 рік і другий – з 1898-го по 1904-й. Народився Фрідман у 1828 році у м. Городенка, що на Івано-Франківщині. Освіту одержав у Коломийській гімназії, на юридичному факультеті Віденського університету та на теологічному в Дамаській релігійній академії у Сирії. Написав Фрідман понад 60 наукових праць на релігійну та наукову тематику та понад 10 художніх творів з життя єврейського населення в Галичині. Помер вчений у 1904 році.
У залізничному мікрорайоні міста, на території теперішнього приміщення вокзалу, ще до 40-50-х років XIX ст. був цвинтар, але під час будівництва залізниці для нього було відведено інше місце – саме там, де він зараз знаходиться, тобто по вулиці Січових Стрільців. З тих років, коли цвинтар було перенесено, могил не збереглося. Час стер речову пам’ять про них. Є їх там декілька, але виявити можна лише дуже уважно придивившись.
Для чого приводжу цю історичну довідку? Справа в тому, що коли на засіданні колегії мова зайшла про цвинтарі у Чорткові та селах району, то порушувалось питання про те, хто повинен нести відповідальність за їх стан.
У мене є відомості про людей, професія яких називається гробарі, які власне займалися порядком на тих цвинтарях, про які я згадував вище, а також про деякі цвинтарі сіл Великі Чорнокінці, Швайківці, Бичківці, Джурин, Росохач, Колиндяни,Коцюбинчики. Звичайно, так було абсолютно в усіх селах, але маю дані, на жаль, тільки з перелічених сіл.
Отже, на міських та сільських цвинтарях завжди була посада гробаря, якому громада давала щомісячну зарплату та забезпечувала житлом.
До речі, у дитинстві мені судилося бачити чортківського гробаря Гната Войтишина. Йому на той час вже було близько 80-ти років. Та працював він до самої смерті. Був він гробарем у четвертому поколінні. Але після себе не залишив нікого, так як у них з дружиною не було дітей. До наших днів збереглася ще навіть хата, так звана гробарівка. Знаходиться вона якраз напроти цвинтаря, що по вул. Січових Стрільців. На жаль, за моїми даними таких гробарівок не збереглося більш ніде.
Яромир ЧОРПІТА,
директор районного краєзнавчого музею,
заслужений працівник культури України. “Голос народу”.