Отже, я “провинилась” і мене покарали. Але провинилась не лише я. Нас – двадцять п’ятеро-тридцятеро дівчат – повезли в інший табір десь біля 10 шахти, я точно не знаю. Табір був настільки засекречений, що ніхто не знав, як він називався і де він знаходився. Одні говорили, що “швейна”, інші – “порка”.
І Коли нас вишикували біля брами, ми ніяк не могли зорієнтуватися, що ми в цьому таборі робитимемо: не було второваної дороги, каторжани не ходили колонами на роботу. На подвір’ї були гори якогось лахміття, що змерзлося і довгими купами лежало під снігом. Як ми побачили потім, це були військові “трофеї”: шматки скривавленого одягу, шинелі, шапки, солдатське взуття.
Одна бригада роздовбувала із тих кучуруг ті речі, дівчата клали їх на сани, впрягались, як коні, і привозили в барак.
Нас завезли в їдальню, дали по півлітра кислої капусти і по двісті грамів хліба. Поселили у старий гнилий барак. Зайшла якась вільна жінка і сказала нам: “Вы все на порку во второй барак”. Ми пішли у перший барак за речами. Там було шість гарячих печей, стояв страшний сморід. Навколо печей сушилося те замерзле лахміття. Мокра підлога, запах гнилого людського тіла. Дівчата розбирають ті згортки, а там шматки людських рук, ніг, вуха. Нас охопив страх, але ми були щасливі, що у другому бараці сортуватимемо уже перебрані і просушені речі. Дівчата з першого бараку цілий день працювали в тому смороді, були бліді, аж жовті, туберкульозні, і невідомо, чи котрась із них залишилась живою. Ми наслухалися про цей табір загадкових розповідей, що повісився начальник табору, що вночі якісь привиди ходять. Дівчата так боялися, що просили замикати їх в бараці. Нам видали гострі ножички і ножиці, і ми пороли ці речі.
У кожній шапці радянських бійців було щось зашито: лист, фотографія, якась клятва, домашня адреса. В одній шапці була фотографія сім’ї, прикріплена до тонкої шкіри через дно шапки, і домашня адреса.
Було багато маленьких ножиців у формі рибок, а на них монограми, імена, адреси, були образочки, хрестики, запальнички. В рукавах шинель було багато листів. Ми їх читали і плакали над ними. Які чудові листи писали матері до своїх синів українською, російською, іншими мовами. Серед нас були литовки, естонки, вони читали листи рідною мовою. Були такі,
Що не вміли прочитати.
“Яке багатство ми зібрали для музею! – сказала вчителька Марія Гумка. – Помиємо, пошиємо торбу, поскладаємо і дамо начальству, хай передадуть для музею. Це ж наші герої, вони прогнали фашистів з рідної землі, заплативши своїм життям. Скільки їх тепер стане відомими”. Ми так і зробили. Забруднені рукави, що йшли у пральню, ми просили обшукувати перед пранням. От там би камерою зняти все, що лежало на підлозі у тих дівчат! Наша торба все більше наповнювалася історичним скарбом, який розповідав про страшну війну і про людей, про яких, можливо, нема відомостей, де і як вони загинули.
Для чого ми пороли ці речі? З них шили шапки, бушлати, рукавиці для каторжан.
Минув тиждень. Одного дня проводився санітарний огляд чи перевірка табору. Я вперше бачила стільки начальства в таборі. Заглянули і в наш барак. Нас ціла бригада – 25 дівчат, сиділи колом і пороли. Посередині велика залізна бочка з отвором – пічка.
Коли вони зайшли, ми мовчки встали, а Гумка Марія сказала: “Можна обратиться?”. “Нельзя!” – була відповідь одного з тих начальників, але дуже вгодований молодий полковник каже: “Пожалуйста, говорите”. Марійка взяла в руки торбину і каже: “Тут історія війни, тут імена й адреси воїнів Червоної Армії. Це дорогі реліквії. Ми випороли їх з шапок і шинель радянських бійців. Візьміть і передайте це в музей”. Боже! Як розлютився полковник. Визвірився на Марійку: “Бросай в огонь!”. “Я не можу цього зробити. Перед цими речами треба шапку зняти”, – сказала Марійка і поклала торбу перед начальством. А полковник крикнув до офіцера: “Бросай в печку! Нашлась защитница! Бандеровка!”.
Розмахнувся офіцер і кинув в пічку торбу з нашим скарбом. Тієї ночі Марійку забрали з табору. І вона вже в табір не повернулася. Ми ж, як знаходили щось, то віддавали вартовим з України.
Через деякий час мене забрали з цього пекла на будівництво. Чи вижив хтось із тих дівчат з «порки»? Де вони? Це був живий могильник! Спомин про той табір ніколи не покидав мене. Ще раз переконалась, яка мізерна пам’ять про тих, хто в боротьбі з таким страшним окупантом віддав своє життя.
Хтось, може, є такий, що і куля німецька над ним не свистіла, а проте обвішав свої груди медалями та орденами. А ті, що дійсно свої груди підставляли під кулі, залишилися невідомими, а енкаведисти не схотіли дивиться на ці дорогі реліквії. Яких жорстоких людей виховувала комуністична ідеологія, тому і сьогодні через них «маємо те, що маємо».