20 років тому, 8 червня 1994 року, трагічно загинув ветеран афганської війни, Герой Радянського Союзу Ярослав Павлович Горошко. Схилімо голови перед світлою пам’яттю Ярослава Горошка і пом’янімо цю світлу людину своєю молитвою. Нехай земля йому буде пухом.
Що спонукає нас до згадки про цю криваву і нікому не потрібну бійню? А спонукає пам’ять про тисячі життів українців, що згасли навіки в далекій гірській країні. Ми – люди, а людям властива пам’ять. І якими болючими не були б наші спогади, вони нам потрібні, щоб ми пройнялися гіркотою болю, щоб не черствіли наші душі, щоб ми по-справжньому зрозуміли тих, хто пройшов через ці біль, кров, смерть, кому і сьогодні сняться друзі по Афгану, які повернулися додому в цинкових трунах. Ми повинні пам’ятати це, щоб не зволожувались від сліз очі батьків тих солдатів, бачачи нашу байдужість.
Пiдполковник Ярослав Павлович Горошко народився 4 жовтня 1957 року в селi Борщiвка Ланiвецького району Тернопiльської областi. Закiнчив Хмельницьке вище артилерiйське командне училище.
Два рази – з 1981 по 1983 i з 1987 по 1988 роки – перебував у складi “обмеженого контингенту” радянських вiйсък в Афганiстанi. Керував ротою у майже 100 бойових операцiях, зокрема розшуку та наданню допомоги групi старшого лейтенанта О. П. Онищука. Нагороджений двома орденами Червоної Зiрки, медаллю «За вiдвагу». В 1988 роцi удостоєний звання Героя Радянського Союзу.
Трагiчно загинув 8 червня 1994 року. Смерть пов’язана з виконанням обов’язків вiйськової служби. Похований на цвинтарi села Борщiвка.
Дехто тліє, а він горів…
…11 червня небо над сільським цвинтарем у Борщівці Лановецького району струсонули залпи траурного салюту. Поховали уродженця села, підполковника спецназу Українських Збройних сил, Героя Радянського Союзу Ярослава Горошка.
Народився Ярослав 4 жовтня 1957 року. Ще навчаючись у школі, мріяв бути військовим. Але дві спроби стати курсантом військового училища закінчувалися невдачами. До армії працював у колгоспі. Потрапив служити в Азербайджан. Після року служби таки вдалося поступити у військове училище в м. Хмельницькому, яке закінчив у 1981 році. Того ж літа одружився. Дружина Людмила також із Борщівки. Але не минуло навіть місяця після весілля, як змушений був їхати в Афганістан, де війна тільки набувала розпалу.
Не буду стверджувати, що він поїхав туди добровільно, але так склалися обставини. Адже якщо врахувати, що його батько, Павло Кіндратович, воював в УПА (відсидів більше семи років в більшовицьких концтаборах), а дядько Михайло живе в Канаді, то єдине, що могло у той час чекати Горошка — це довічна служба десь у Казахстані чи Забайкаллі, або — Афган.
Судячи з відгуків бойових побратимів, служив він там чесно, беріг людей, за товаришів — у вогонь і у воду. Доля була милостивою до нього, повернувся живим.
Служив у Із’яславі, в Білорусії.
Агонія, яку переживала тоді імперія, особливо потворних рис набула в армії — примітніший кар’єризм, невлаштований побут, а відтак – пияцтво у середовищі офіцерів, дідівщина серед солдатів…
Тим часом особісти знову згадали про участь батька в УПА, знову цькування. І знову Ярослав перед вибором — чи скніти у гарнізоні «під ковпаком КДБ», чи знову під кулі. Звичайно, він розумів на що йде, розумів безглуздість афганської бойні, та все ж там було бойове побратимство, щирість і героїзм, а в екстермальних умовах відразу видно хто є хто.
Героя Ярослав отримав після того, як його групу без належного прикриття, кинули на підмогу групи Олега Онищука, що потрапила в оточення (у свій час газети про це писали багато). На жаль, товариша врятувати не вдалося, було вже пізно, але група самого Горошка, відстрілюючись до останнього патрона, витримала рукопашний бій і, виконавши бойове завдання, вийшла з цього бою без втрат. Золоту зірку йому вручав ще Громико.
Після повернення з Афганістану Ярослав навчався у Москві в Академії імені Фрунзе. Потім знову була служба в Із’яславі. Події 1989-90 років, відродження української державності він зустрів з піднесенням. Під час ГКЧП (тепер про це вже можна сказати) мав домовленість із головою Тернопільської міської ради В’ячеславом Негодою (до речі, вони однокласники, сиділи за однією партою) та керівництвом області, що при потребі підрозділ спецназу, яким тоді командував Ярослав, перебазується з Із’яслава до Тернополя і буде захищати наше місто.
У січні 1992 року майор Горошко серед перших прийняв присягу на вірність українському народові. Він не міг мовчати, коли бачив, як командування частини намагається шкодити розбудові наших Збройних сил. Разом із своїми друзями, молодшими офіцерами, відвернув спробу командування вивезти у Росію військове майно…
Цього вчинку йому не пробачили. На Ярослава було відкрито три кримінальних справи. Те, що ті справи, як кажуть, шиті білими нитками, було зрозуміло всім. Але нервів, здоров’я пішло чимало. Врешті-решт «справи» було закрито через відсутність складу злочину. Невдовзі за наказом Міністра оборони України Ярослава було переведено на службу у Київ.
І ось підполковника Ярослава Горошка не стало…
Ті, хто бачив його зранку 8 червня, стверджують, що все було, як звичайно. Близько одинадцятої він одягнув спеціальний водолазний костюм і пішов на тренування. Пішов сам. Цей костюм не дозволяє потонути, навіть як хотів би. Знайшлися очевидці, котрі бачили, як Ярослав переплив Дніпро в районі півострова Рибачого. Запитав рибалок чи клює, перекурив. Бачили, як зайшов у воду, аби плисти назад. А близько третьої дня його тіло знайшли за шість кілометрів нижче за течією. Розтин тіла показав — інфаркт серця…
Ярослав нічого не вмів робити у півсили, кожній справі, за яку брався, віддавався сповна. Дехто тліє, а він горів…
Без батька залишилося двоє синів — Павлик і Іванко, без чоловіка — дружина, без сина — батьки, без брата — брат. Залишилися друзі і побратими, продовжувачі його справи. Залишилася світла пам’ять про нього.
Земля Тобі пухом, дорогий друже і брате.
Олександр ВІЛЬЧИНСЬКИЙ,
1994 р.
На фото: Ярослав Горошко (перший зліва у верхньому ряду) разом із своїми бойовими побратимами