“Володимир Сапон ще раз стверджує свої акценти у шести розділах. Вони, як мені здається, зацікавлюють і багатством творчої палітри. Поряд з римованими поезіями маємо верлібри, білі вірші, паліндроми, переспіви. Згодімося, що це говорить так багато про манеру письма автора, який не уявляє себе без словесного пошуку…”

 «ТАКА ТРИВОГА НА ДУШІ ВЕЛИКА…»

Володимир Сапон. Мама Ніна з Ніневії. Лірика недавніх і минулих літ. – Чернігів: Десна Поліграф. 2015. – 72 с.
Це вже стало своєрідним ритуалом, що знайомство з новою поетичною книгою починаю з розмислів над її назвою. Так вийшло і цього разу, коли поштою отримав з Чернігова останнє (у часовому вимірі) видання Володимира Сапона. Чесно кажучи, ймення збірки мене дещо збентежило. Особливо на тлі того, що попередні збірники віршів мали простіші наймення «Зірка на пілотці», «Замкова гора»… І, зрозуміло, відразу ж зацікавило питання: в чому ж полягає поетова тайна? Виникли асоціації з біблейською Ніневією. Вірш «Мама Ніна з Ніневії» засвідчив, що я на правильному шляху. Бо за великим рахунком, лірика з нової книги – неповторний пам’ятник людині, спомини про яку вічно живитимуть душу.
Невеличке за обсягом видання яскраво говорить про це, хоч поет не глаголить відкритим текстом. Навіщо? Адже ніколи про почуття велемовно не просторікують. Володимир Сапон ще раз стверджує свої акценти у шести розділах. Вони, як мені здається, зацікавлюють і багатством творчої палітри. Поряд з римованими поезіями маємо верлібри, білі вірші, паліндроми, переспіви. Згодімося, що це говорить так багато про манеру письма автора, який не уявляє себе без словесного пошуку. Отже, маємо нагоду повести мову про нове видання у двох ракурсах, аналізуючи його розділи і жанрове розмаїття.
Почнемо з розділу «З недавнього». Лишень девять творів. Але вони є такими промовистими. Мені, особисто, найбільше сподобався твір «До флешки». Ще раз згадати про визначного українського письменника Романа Іванчука змусив верлібр «Вірш, якого вже ніколи не допишу». Цікавинки, безумовно, існують і в інших віршах з цього розділу. Та не бачу необхідності «розповзатися мислію по древу» з цього приводу. Тим паче, що думається про інше. Розділ (хочемо того чи ні) натякає на певну прозаїзацію поезії в наш час. Можливо, воно так і має бути, адже поети, прагнучи того, аби їх почули, просто зобов’язані шукати себе між неокласицизмом і постмодернізмом, витворюючи українську лінію в європеїзації поезії. Чомусь згадались твори таких цікавих верлібристів як Василь Голобородько і Микола Воробйов. Вони є такими різними. Хоч жанровий потенціал об’єднує. Якщо в першого спостерігаємо тяжіння до розповідності, то в другого переважає метафоричність. Володимир Сапон, образно мовлячи, «метається між двома берегами». Для вищезгаданих віршів розповідність є характерною. А в «Кленовій осені» і «Не чіпайте груші-калічки» — зримі елементи метафоричності. Не приховуватиму, що це мені більше подобається, ніж інші словесні еківоки. Але водночас, на мою думку, це зовсім не означає, що рецензент виступає проти розповідності. Адже вона теж має право на існування. І мені здається, що потрібен баланс між ними. Й добре, що Володимир Сапон розуміє і йде до цього.
Чи так це? Спробуємо знайти відповідь на запитання, звернувшись до наступного розділу «З минулого». Автор, очевидно, видобув твори зі попередніх книжок і старих блокнотів. Ще й такі, що логічно продовжують попередній розділ. Мені особисто сподобалися рядки: «думали цигани, що то коні, а воно – тумана в лузі вкрали», «ще морозець калюжі льодом склить і ковзається сам по них востаннє», «його вже п’є за хатою в затінні з дійниці прямо місяць-молодик». Перелік вдатностей обірвемо, хоч їх на щастя вистачає. Наголошу ще на одному моменті. В розділі – різножанровість. Римовані поезії, білі вірші, сонети. Чи не «В молодих туманах за Десною» і в «Корови повертаються із поля» — витоки сьогоднішньої поетики Володимира Сапона? Або ще таке спостереження. В розділі «З минулого» попри непретензійність висловлювань відчувається подих юнацького романтизму. А розділ «З недавнього» — досвід пережитого. І обидві течії тісно переплітаються. Не думаю, що тільки мені так здається.
Такі ж думки з’являються в моїй голові, коли перечитував «Сіверянські» мотиви». На мою думку, є певна логіка в тому, що в ньому автор віддає данину місцевій топоніміці, захоплюючись такими дивовижними назвами, як Замглай, Тур’я, А як вдало автор обігрує назву населеного пункту «В селі із назвою Дрімайлвка»: «та спить поліський бог Дрімайло чолом у бороду руду». Дозволю собі висловити одне припущення: ці вірші – радше віршовані враження від журналістських доріг. Можна, напевне, обурюватися непретензійністю суджень, бо певна поверховість розмислів тут присутня, про що говорять висловлювання на кшталт: «про місця ці розкажуть билиці – не почуєш у інших краях», «в язичницьких скромних чертогах постане у назві села». Зрозуміло, що припадання до топоніміки не можна не говорити. Та не лише вона характеризує його. Адже з віршів «Хорс», «Перунів гай», «Ведмежі вушка» промовляють, що язичницька і князівська минувшини – джерельниця натхнення поета. І немає біди в тому, що подібні мотиви можна знайти в Оксани Лятуринської та Романа Вархола. Адже суть полягає в тому, на якому художньому рівні висвітлена та чи інша тематика.
Та «Сіверянські мотиви», як мені здається, не були б такими промовистими, якби вслід за ними не йшов розділ «Імена та присвяти». Починає його вірш «Болить мені Тарасова «Осика». Тут, між іншим, є чимало вдатних рядків: «де я – циганин, вічний пілігрим і відьма – горя і жалю владика», «а дописав і серце враз зомліло». Тему життя Кобзаря поет заторкує і у вірші «Смерть Шевченка». Коли знайомився з ними, то подумалося, що такі твори неодмінно мають бути в доробкові Володимира Сапона, доповнюючи його прозу та есеїстку про Великого українця з книги «Моя Шевченкіана».
Та не тільки постать великого Кобзаря приваблює у цьому розділі. Адже тут маємо вірші, які присвячені Пантелеймонові Кулішу, Михайлові Коцюбинському, Самійлові Величку. Своєрідності цьому розділові додають твори «Вербицькі, Аршаниці, Солонини», «Недописаний лист», «Листя грушеве немов карамзин», присвячені Миколі Перещу, Миколі Таратину, пам’яті Володимира Чивіліхіна. Можна чимало казати про ці твори. Та ліпше, мабуть, захоплюватися цікавими рядками поета!
Але є, на мою думку, нюанси, який варто врахувати. Розділи «Сіверянські мотиви» і «Імена та присвяти» заграли б новими барвами, якби автор свої рими перемішував з верлібрами, білими віршами і сонетами, які були характерними для двох перших розділів книги. «Імена та присвяти» відкриває сонет, написаний у традиційному ключі. Та й вірш «Вербицькі, Аршаниці, Солонини» має такі ж ознаки. А від них до вищезгаданого – лишень один крок. Звісно, заувага зовсім не означає, що поет має піти саме таким шляхом. Він може (і це його суверенне право) заперечити. Й тут нічого не вдієш, хоча хотілося б навпаки, виходячи з того, що автор сам тяжіє до словесних пошуків.
До речі, про це переконливо свідчать не лише уже згадані твори. Відбитки шукань існують і в розділі «Нам атом – отаман», в якому Володимир Сапон оприлюднив свої паліндроми. Але перед тим, як зробити бодай короткий аналіз, варто, либонь, кількома штрихами згадати про жанр. І допоможе у цьому сам Володимир Сапон. Якщо звернемося до його рецензії «Поезія зусібіч» на антологію паліндромів «У сузір’ї Рака» в його ж книзі «Страсбурський пиріг». Виходячи з неї, цей жанр стає віртуознішім, найфіліграннішим словотворенням у поезії, адже вислови читаються однаково від початку до кінця і від кінця до початку. Рецензент стверджує, що першопрохідцем цієї форми вважається Іван Величковський, який ще у 1691 році вперше вмістив рак літературний у своїй книзі «Млеко од овцы пастырю належнов». Чимало теплих слів він мовить про Миколу Мірошниченка та Івана Лучука, які у наші дні продовжили традицію. Добрими словами рецензент згадує про Олександра Шарварка, Анатолія Мойсієнка, Назара Гончара, Миколу Луговика, Михайла Стрельбицького та інших поціновувачів цього жанру.
Тепер – про паліндроми Володимира Сапона, які він пропонує увазі читачів у книзі «Мама Ніна з Ніневії». Очевидно, і для нього не є секретом, що окремі паліндроми видаються якоюсь нісенітницею чи гумором. Та, як мені здається, не треба робити з цього трагедії. Хоча б тому, що твори свідчать про роботу розуму творця, що не може не залишитися поза увагою. Мені, скажімо, дуже подобаються рядки на кшталт «мене маки лапали каменем». Взагалі маємо тут словотвір. І вочевидь приваблюють вислови: «мело б по путі літ у полі болем», «ти, маско, оксамит». Гарно, правда? Але, жаль, поряд із вдатностями існує те, що, чомусь, не сприймається («сірі зорі, лір, Озіріс», «тіло тре вертоліт», «тучі січуть»). Та це зовсім не означає, що авторові не варто вдосконалювати себе через пошуки у цьому ключі. Адже маємо паліндроми, крізь котрі зримо проступає справжність творчості.
А завершують книгу переспіви поезії скальдів. В даному випадку вони є органічними, бо відкривають ще одну непересічну грань обдарування чернігівця. Справді, чимало вартого похвали можна віднайти у поетових інтерпретаціях творів «Лиш міхи, як шершні, пожирають вітер», «витяг меч блискучий, мов льодяну крицю». Але переспівування драпів і вісей таїть в собі небезпеку. Бо переспівувач, сам того не помічаючи, може переступити ту тонку грань, котра віддаляє словесно поезію Норвегії та Ісландії, їх століття від українських реалій. Можливо, авторові слід більше орієнтуватися на рідність тогочасної поетики? Тим паче, що автор вже зробив кроки до цього, використовуючи вислови на зразок: « «огнивом від горна», «по залізних кленах», «різки стріл священних». Головне – не передати куті меду, якщо можна так сказати. Адже драпи і віси мають свої особливості, які переспівувач покликаний зберегти, бо доживемо інакше до того, що безсмертну «Іліаду» Гомера нам перекладуть сучасним верлібром без врахувань вітру віддаленої від нас у часі епохи.
Ще декілька зауваг іншого плану. Якщо досі йшлося про вади окремого розділу, то тепер дещо узагальнені міркування. Не зачіпатиму теми жанрового розмаїття, бо про неї йшлося при аналізі окремих розділів. Зверну лишень увагу на мовленевий апарат. Навряд чи є доцільним використання в одному з паліндромів слова «туча». Розумію, що в даному випадку воно є дуже доречним з авторової точки зору, але в нашій мові є таке слово, як «хмара». Чи таке. Вважаю доцільним лише використання слова «чуть». Згодімося, що у багатьох виникають асоціації з русизмами чи слововживаннями східняків та західників. Чи не ліпше було б викласти у такій редакції «І чути, як ця тиша…?» Зрозуміло, що автор має повне право не погодитися з таким розмислом. Як і рецензент на його висловлення. Такою є логіка життя і нікуди від неї не подінемося. Навіть при великому бажанні.
…Можна було б на цьому поставити крапку. Але думається не про це. Більше хочеться міркувати про майбутні книги поета. Віриться, що вони будуть ще більше промовистішими, ніж «Мама Ніна з Ніневеї». Адже саме про це думається, коли читаєш в одному з віршів «Така тривога на душі велика…» Во ім’я святої тривоги?

Ігор Фарина
м.Шумськ на Тернопіллі

Leave a Reply

Your email address will not be published.