Знову наснилася стара бабина верба. Петро зрубав її, а вона знову виросла. Баба Ольга, важко спираючись на два костури, підчепить чорну гілляку своєю палицею і тягтиме її з дороги у двір – якесь галуззя на розпал буде, коли висохне. Петро сердиться, бо ж хіба раз просив бабу, аби не тягла сама того гілля – оце не стільки потрудиться, як зляже потім з тиском високим…
ТАМ, ДЕ РОСТЕ СТАРА ВЕРБА
Знову наснилася стара бабина верба. Петро зрубав її, а вона знову виросла. Баба Ольга, важко спираючись на два костури, підчепить чорну гілляку своєю палицею і тягтиме її з дороги у двір – якесь галуззя на розпал буде, коли висохне. Петро сердиться, бо ж хіба раз просив бабу, аби не тягла сама того гілля – оце не стільки потрудиться, як зляже потім з тиском високим… А більше у їхній старій (он на сволоку вирізаний рік побудови – 1947-ий) хаті нікого й нема, хто б допоміг. Петька ще трирічним привіз сюди з іншого району покійний батько. Забрав від матері-алкоголічки, бо пропав би малий. Тож і бабі несамотньо, і малому тепло-ситно.
Батько добрим був, жалів Петра. Та й баба, як могла, намагалася замінити хлопцю матір. Отак і жили б собі якось помалу, коли б не горе. Скільки його ще належить перенести цій хаті, знає один Бог, іконами із зображенням якого баба обвішала всю хату і ревно молиться на них щодня…
Батько Петьків добре знав, що в нього за біда. Проте й словом не прохопився про те ні старій матері, ні малому синові. Лиш частіше почав ходити до лісу. Йде немовби по гриби, а здається, що тікає з-перед очей бабиних, бо ж бачив, що здогадується про щось старенька. Отам, у лісі, може, й зронив коли сльози жалю за світом, що його доведеться незабаром покинути. Ніхто тому не свідок – хіба, може, маленький чорний песик, що завжди хвостиком бігав за батьком… Ото по смерті батька він ще довго виглядав свого, визнаного за єдиного у своєму собачому житті, господаря. А чорна коротка шерсть тваринки чомусь за місяць посріблилася сивиною.
Усе, як у людей, подумав тоді Петько, залишившись враз без людини, яка завжди мислилася стабільно присутньою у його юнацькому житті, живою і здоровою. Батько ж бо ніколи не говорив йому, Петькові, що йому болить.
…Петро невдало повернувся, зачепився порізаною рукою за бильце двоярусного ліжка і прокинувся від болю. Гостро шпигонуло аж до самого, здається, серця. Хотілося сісти й заплакати, незважаючи на свій уже далеко не дитячий вік. Проте, мабуть, душевний біль віку не має: однаково проймає і в десять, і в сорок – тільки причинами відрізняється, але не силою…
Поглянув на годинник: за годину має бути на заводі. Зараз принесуть сніданок на їхній заробітчанський гурт. Петро наперед знає, що то буде рисова каша, котру кухар-узбек чомусь вперто називає пловом і накидає її в тарілку – просто рукою. Петро ніколи не думав, що так скучить за звичайною бабиною щоранковою картоплею з банячка…
Завовтузилися поряд хлопці. Їх, двадцять молодих дужих односельців, так і поселили разом у кімнаті-бараці, як і привезли тиждень тому. Там, удома, в Україні, обіцяли гарні умови (не на будівництві будете, хлопці – позмінно на заводі!) і до десяти тисяч зарплати за місяць. От і «клюнув», дурний, на обіцянки: хіба ж бо своїх там на гарну роботу не знайдеться?.. Що то насправді – парубок зрозумів уже потім: коли їх, цілий автобус завербованих, ввезли вночі на якусь закриту територію, а міцні ковані ворота за ними одразу ж замкнули на два замки охоронці в камуфляжі. На ранок хлопці побачили свою «роботу»: завод і їхній гуртожиток-барак – на одній території, огородженій бетонною огорожею з колючим дротом поверху.
– Як у зоні… – прозвучало від когось із їхнього принишклого гурту. Більше говорити ніхто не наважився.
Привезене з дому швидко з’їли: після 12-годинної зміни, де й присісти не дозволяють, апетит у всіх був, як на домашні мірки, нелюдський. Тож тепер залишилося їсти оту не засмачену навіть цибулею рисову кашу – щодня, щоразу, незважаючи на важкі спазми у шлунку. І – працювати до терпкої знемоги. Петро мусить жити тут так, як і всі, бо має тепер мрію – повернутися додому.
О, як же не знав він до цього часу справжньої ціни своєму бідному побуту в селі! Навіть бабине старече буркотіння «женися вже, та хазяйнуйте осьде коло хати!» видавалося йому тепер, на відстані тисяч кілометрів, такою солодкою піснею!
І навіть слово «Україна» йому, котрий ніколи не замислювався про якийсь там патріотизм, набуло там, глибоко-глибоко в середині, у свідомості, якогось незбагненно-рідного смислу…
– Кушат! Кушат! – пролунало за напіввідчиненими дверима. Петро поспіхом перев’язав порізану вчора на заводі руку, перехопив паском штани, що за два тижні стали чи не удвоє завеликі на нього, і поспішив до виходу.
Свідомість намагалася вхопити і втримати від забуття залишки передранкового сну: з вербою, сільською вуличкою, з бабою Олькою – цього разу, спираючись на костури, старенька, бачилося, перехрестила його…
Леся ГУДЗЬ.