У ту ніч Федоровi Мар’яновичу не спалося. Чомусь нило серце, билося тривожно в грудях. А за вiкном скаженiла віхола, ніби хотiла надолужити те, чого не встигла зробити взимку, наганяла ще більшої туги. З думок не йшов син Юрiй. Перебирав у пам’яті, як вчив його робити першi кроки, виводити першi лiтери, привчав до працi. Не без батькової участi Юрко обрав собі професiю агронома i пiшов навчатися до Залiщицького радгоспу-технікуму, який згодом успішно закiнчив.

Все в їх сiм’ї складалося добре. Дружина – Параска Василiвна – працювала ланковою, а після закiнчення технiкуму – помiчником бригадира городної бригади в радгоспi-технiкумi. Федiр Мар’янович не покидав батькiвського ремесла – столярував. Уже й молодша на рiк вiд Юрка Іринка закінчила школу і подалася до Чернiвців у технікум.
Тривога поселилася в домі, як одержали звiстку, що Юрко в Афганiстанi. Там вiйна, а у війни свої закони…
А вiн в листах заспокоював їх, як міг. Писав, що служить у Кабулі. Що лише інколи супроводжує транспорти на Джелалабад, Газні та Гардез, але це зовсім не страшно, бо не сам, і мають зброю, надійну техніку, вміють захищатися. Жалкував лише за тим, що не може хоч час вiд часу займатися художньою вишивкою, до якої звик змалку і просив маму зберегти його вишиванки. Щоб зовсім їх заспокоїти, просив Параску Василівну вислати йому рецепт домашнього торта. Мовляв, часу в нього вистачить і продуктів для торта, і не лише для нього, мають вдосталь.
Федір Мар’янович здогадувався, що в тих листах — свята неправда, аби заспокоїти маму. Але навіть він не уявляв собі, що рідко який супровід транспорту обходився без сутичок з ворогом. А бій є бій, і втрати не лише з однієї, ворожої, сторони… Та й в наметному містечку під Кабулом, де дислокувалася Юркова частина, рiдко яка ніч минала спокiйно. І не до солодкого торта чи вишивок було його синові. Він не раз заглядав смерті у вічі, коли підривався їх бронетранспортер на мінах, і коли рикошетили по його броні кулі…
Важкими були дороги Афганістану, але хіба напишеш про це батькам? Хіба розкажеш, як старший сержант Женя Блінов навчав його військової майстерності? Можливо, тільки через це вiн уникнук кулі снайпера, не вцiлила в його машину душманська ракета. Поради Жені пригодилися і тоді, коли вiн у листопаді вісімдесят шостого вже сам став командиром вiдділення, і з тих пiр відповідав за життя увірених йому людей.
Кажуть, що серце здатне віщувати біду. Можливо, в ту нiч з суботи на неділю Федорові Мер’яновичу не вдалося заснути саме тому, що там, на дорозі з Кабула в Баграм, прощався з життям важко поранений Юрко. Відтоді вони з дружиною втратили спокiй, хоч конкретно нічого не знали. Просто від сина перестали надходити листи. Тепер вже Федір Мар’янович заспокоював дружину. Мовляв, Юрій тому не пише, що скоро сам повернеться додому – от-от кiнчиться строк служби. Навіть сам уже повірив у те, що казав. Кожного дня виходив на дорогу – виглядав сина.
Натомiсть листоноша принесла телеграму, з якої дізнались: їх Юрко на лікуванні в одному з московських шпиталів, Стан важкий. Батькiв просять приїхати.
У Чернівцях, в аеропорту, тiльки глянули на телеграму, відразу ж посадили їх з дружиною на потрібний літак до Москви. Без зайвих розпитувань довіз до потрібного місця водій столичного таксомоторного парку. Знайшлася і маленька кімнатка для них у самому шпиталі. Ніколи не забудуть вони людську доброту.
…На шпитальному ліжку лежав нерухомо паралізований син. Змучений і якийсь навіть чужий… День і ніч сиділи вони бiля нього. Спочатку вдвох, а через мiсяць Федір Мар’янович поїхав навiдатися додому, Надії на одужання сина — ніякої. Перша допомога у Баграмі, дві операції в Кабулі, Ташкенті, тепер у Москві лiкарі роблять усе можливе. Жити, кажуть, буде, але на все життя зилишиться iнвалідом, прикутим до ліжка. Та він, батько, у це не вірить. Хай тільки Парася його трохи відгодує, зігріє материнським серцем, заставить боротися за життя, а він уже поставить сина на ноги.
Довгих чотири мiсяцi пробула Параска Василівна бiля ліжка сина. Ще стiльки перебував тут Федiр Мар’янович, але таки домоглися свого. Ні, не поставили сина на ноги, але вселили у нього віру, що вiн мусить бути здоровим. Їх спільником став лікар Ю. Г. Мельник, який запропонував систему тренування. Перша перемога: батько на хвильку посадив Юрка в коляску, прив’язав рушником для певності. Потім були проїзди по палатi, а на дев’ятий місяць вони покинули госпiталь і поїхали до санаторiю в Саки, звідти – додому.
Тут, в родинiй хатi, батько найбiльше надiявся на це, син остаточно подолає недугу. А вiн про це вже подбає, своїми руками виготовить рiзнi тренажери та пристрої, щоб допомогти.
Поволі, вiдновлялися рухи, повернулася виразна мова, став самостiйно управляти коляскою. Навiть декiлька разів приїхав нею із села до Залiщикiв, вiдвiдав рiдний технiкум, своїх вчетелів. Треба сказати, що вони завжди готовi прийти йому на допомогу, а адмiнiстрацiя систематично дбає про свого вихованця і працівника. Адже Юрій звідси призвався до армiї, тут, хоч i недовго, працював молодшим агрономом. Люди вiдгукнулися на чужу бiду i не залишають воїна-“афганця” i його сiм’ю без уваги. Запрошують його на зустрiчi зi школярами, учнями технікуму, відкриття нових корпусiв його навчального закладу. Восени коляску його можна було бачити скрізь.
– Сьогоднi пробуваа друкувати на машинцi, – заявив якось після приїзду з технікуму.
– Думаю наступного лiта вступати до сiльськогосподарської академії.
Хвилину подумав, а потiм рішуче додав:
– До того часу хвороба повинна зовсiм відступити.
Федір Мар’янович сконструював спеціальнi ходулі i син уже зробив декiлька десятків метрів. Але ж це зовсiм не те: стати на ноги Юрко не може. Тоді батько удосконалив тренажер. До перекладин приладнав упор для колін i спецiальнi лотки, в яких закрiплюють ступні. Так поступово вони вдвох долають труднощі і перешкоди на шляху до мети. А вона в них одна – повернення до повнокровного життя.
Дивлюся на цих здружених спільною бідою людей, батька й сина Осадчукiв, не стримую подиву i захоплення, Скільки ж це треба мати їм терпіння, віри в свої сили, наполегливості! Головне, щоб поставити сина на ноги. Тренування, тренуваня. Навiть боротьбу спеціальну придумали. Зате вже розгинає коліна бiльше 50 разiв.
– Навiть хвилину самостiйно стояв, – гордо дiлитися досягненнями сина Федір Мар’янович,
– Хвилину і ще дві секунди, – уточнює Юрій, витираючи пiт, який градом котиться з лиця.
Треба перепочити. В руках з’являється голка і нитки, біле полотно з канвою і штрих за штрихом болгарським хрестом лягають на нього червонi троянди. Творять їх руки, якi ще недавно були майже мертвими. Їх оживила залізна воля юнака, який не похитнувся в боях, зумiв побороти смерть, а потім нерухомість. Я вірю, що недуга відступить перед його наполегливістю і сильною волею, перед батьківською вірністю і любов’ю. Він ще буде вченим агрономом, наш Юрiй Осадчук, наш заліщицький Маресьєв.

Петро Ковальчук.

Leave a Reply

Your email address will not be published.