Цієї середи минуло 85 років від дня народження моєї улюбленої вчительки з Джурина Михайлини Іванівної Баран.

 Кажуть, що письменник живе в своїх книжках, скульптор – у створених ним скульптурах, а вчитель – у думках і справах своїх учнів. Михайлівна Іванівна Баран – невтомний сіяч освітянської ниви.

Багато років її педагогічного досвіду доводять істину Мойсея української нації, який казав: «Учителем школа стоїть», цьогорічна весна вкотре переплітає сторінки її життєвого календаря, вплітає привітання не одного покоління вихованців з нагоди дня народження. Талановитий вчитель, турботлива мама, бабуся може годинами розповідати про напрацювання і досягнення, висловлювати власні думки та міркування з окремих питань.
Професія вчителя дійсно унікальна, почесна, відповідальна  і складна, педагог окрім повної віддачі учням знань, душевної теплоти та повсякденних клопотів, віддає свої сили і внутрішню енергію, це доволі виснажлива робота, це жертовний подвиг. За такий подвиг педагоги заслуговують не лише щирих подяк, а й високих нагород.
Кажуть, що це велике щастя мати мудрого вчителя, який уміло передає свої знання та вміння. Це правда. Я справді щасливий з того, що навчаючись у Джуринській десятирічці у мене була така вчитель, як Михайлина Іванівна, яка прищепила мені любов до української літератури, ділилася зі мною та моїми ровесниками мудрістю і душевним теплом. Я дуже вдячний Вам за те все, що Ви зробили для мене і моїх однокасників.
Я завжди добрим словом згадую шкільних друзів, учителів. Перед очима також завжди постає незатертий образ класного керівника – Михайлини Іванівни Баран, якій зозуля вже накувала 85 років. Михайлина Іванівна – в минулому сільська вчителька, викладачка української мови і літератури, народилася 9 квітня 1929 року в селі Джурин нашого району в родині сільського коваля Івана Семеновича (1888-1964) і Анастасії Семенівни Братків (1894-1966) (з дому Цепенда), – я про це вже згадував у своїй публікації, але без цих автобіографічних штрихів картина була б неповна. Була останньою, 6-ою дитиною. Найстарший брат Ярема Братків (1914-1988) працював і помер у Чорткові, сестра Євгенія Нагірняк (1926 р. н.) довгі роки разом зі своїм чоловіком Остапом (1929-2006) пропрацювала в Чортківському медучилищі.
Троє дітей померло маленькими: сестра Ярослава (1918), брат Євген (1921-1925), сестра Стефа (1924-1925).
В школу пішла за панської Польщі в 1936 році, а 7-й клас вже закінчила за німецької окупації в 1943 році. Рік провчилася у торговельній школі в Чорткові, а в 1944-му поступила вчитися в Чортківське педучилище, яке закінчила 1948 р.
Працювала у селах: Базар (1948-І950), Палашівка (І951), Слобідка-Джуринська (1952-1954), тут рік була директором школи, Полівцях (1954).
1953 року вийшла заміж за Михайла Васильовича Барана (1928-1996), родом з Палашівки. І в 1954 році поїхала до чоловіка в Приморський край, де Михайло служив офіцером в армії. Там пробула з ним до 1958 року. На ст. Платоновка Приморського краю 1955 року в сім’ї народився син Олександр.
1958 року Михайло Баран демобілізувався з армії й повернувся у рідне село Палашівку, де став головою сільської ради. Михайлина цей, 1958 рік, пропрацювала в школі с. Палашівка, а вже з 1959 року її перевели у село Полівці, де вона пропрацювала до 1966 року.
З 1960 року Михайлина повернулася до своїх батьків у Джурин і доглядала їх до смерті.
1961 року в сім’ї народився другий син, Євген.
З 1966 року до виходу на пенсію у 1984 році Михайлина Іванівна працювала учителем української мови і літератури Джуринської середньої школи. Ще 2 роки після пенсії, на прохання дирекції, вона працювала в школі.
Зараз проживає в селі разом зі старшим сином Олександром і невісткою Галиною. Молодший син Євген – кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури Прикарпатського Національного університету ім. Василя Стефаника, відомий критик і літературознавець, голова Івано-Франківської обласної організації НСПУ, заступник головного редактора літературно-мистецького журналу “Золота ПЕКТОРАЛЬ.
Тішиться на схилі літ Михайлина Іванівна невісткою Марією та онуками: Євгенком та Юлею.
У короткій біографії високого гарту навчительки не помістити усіх важливих штрихів її долі, багатьох розповідей про випробування і щасливі миті життя цієї мудрої і мужньої жінки-матері, берегині. Але вона виховала цілу плеяду учнів, які безмежно дякують їй за добру науку і пам’ятатимуть її славне ім’я до кінця своїх днів. Одухотворене обличчя Михайлини Іванівни, здається, завжди випромінювало і випромінює світло, добро і ласку. Вона любила учнів і учні їй також віддячувались своєю любов’ю. Якоюсь душевною красою і ліричністю завжди віяло від цієї жінки. Жодного разу ми не бачили її похмурою і роздратованою, її тихий голос спонукав до осмислення життя, прочитаного матеріалу. Інколи дивуюсь, звідки і по сей день в неї стільки енергії, любові до життя та людей. Не раз підбадьорливо всміхнеться, зазирне співчутливо в очі і стає легше на душі.
У цій сім’ї вже багато років бережуть традиції свого роду, з теплотою ставляться одне до одного. Ця мудра жінка, вправна господиня, натхненна працівниця до цих пір зберегла любов до українського художнього слова. І цю любов Вона прищепила своїм дітям і учням.
Щиросердечно бажаю Вам, Михайлівно Іванівно, міцного здоров’я, щастя, благополуччя, творчих успіхів і невичерпної наснаги. Нехай Ваше добре серце повниться любов’ю і радістю нині, і повсякчас.
 

Від імені однокласників Володимир ПОГОРЕЦЬКИЙ.