Михайло Микитюк, псевдо “Цяпка” – народився на теренах Чортківщини у мальовничому селі Полівцях. У недовгому плині свого життя Михайло посвідчив себе як активний член товариства “Просвіта”, а звідси – учасник усіх багаточисельних просвітянських патріотичних заходів. З 1942 року М.Микитюк (“Цяпка”) вступив до лав Української Народної Самооборони (УНС). Як тільки лінія фронту переметнулася на захід, “Цяпка” повсякчасно перебував у рейдах, котрі провадив Самооборонний Кущовий Відділ (СКВ). У свою чергу СКВ був підпорядкований безпосередньо командуванню Української Повстанської Армії.
В народі кажуть, що коли людина обдарована Господом красою зовнішньою, то й здебільшого обдарована вона й добротою, щирістю серця. Власне таким, у повнім обдаруванні Всевишнього, був і “Цяпка”. Красивий – в усьому!
Згадалося, було це восени 1944 року. Група повстанців зморених і виснажених щойно поверталася із села Вербівців (у той час це був Буданівський район). У Вербівцях зав’язалася нерівна сутичка із буданівськими стрибками. Стрибків було набагато більше, аніж повстанців. Прагнучи обійти Косів, де постійно стояв ворожий гарнізон, хлопцям довелося перебути день у полі, у холодних після фронтових окопах. Неприязний осінній холодний дощ пронизував, неначе вогненними стрілами, тіла повстанців до нитки. Для зморених і зранених вояків, то була правдива мука, а дощ, ніби навмисне не вщухав ні на мить. Лише, коли рятівні сутінки прикрили таємниче землю, повстанці змогли вийти із своєї неприязної схованки: прийти і обігрітися у село Ромашівку.
Того зимного осіннього вечора, холодні і голодні повстанці завітали до оселі зв’язкової Марії Штепи (псевдо “Тополя”).
Садиба Штепи примостилася на самісінькому краю села і тому таке її розташування було досить вигідним для повстанців. На той час самої зв’язкової Марії не було вдома. Дівчина працювала у фінвідділі в селі Білобожниці. Того дня, як і зазвичай, повстанцями опікувалася бабуня Варвара.
“Цяпка” – захворів. Його проймала гарячка, тремтіли руки, то морозило, то кидало в жар. Бабуня вклала хворого у ліжко, вкрила теплою ковдрою, дала спеченої паляниці та горнятко гарячого молока. Проте Михайло здогадався, що вони, повстанці, гості цього вечора несподівані, то й готової вечері в домівці не було: “Бабуню, ми усі продрогли, – мовив “Цяпка”, – поділіть-но, усіх по куснику паляниці, та нехай хлопці хоч по ковточку перехоплять гарячого молока, а я і в постелі відігріюся…”.
Незабаром до хати навідалася і сусідка, Ганна Гайова, Усі разом начистили картоплі: один баняк ставили на кухню варити, а інший – ще наповнювали щойно почищеною картоплею. Ганна узялася місити тісто. Тим часом з одного баняка нашвидко перехопили вареної картоплі, аби просто перебити голод. Вневдовзі і вареники підоспіли. Так і завершили вечерю. П’ять повстанців Ганна узяла переночувати у своїй оселі, а хворий “Цяпка”, “Низовий” (Гнат Погорецький) та ройовий “Твердий” (Степан Остапів) залишилися ночувати у садибі Штепи.
Коли “Твердий” видувся із чобіт – на ногах заяскравіли розтерті рани. Бабуня Варвара миттю кинулася до печі, нашвидкуруч заварила цілющої трави, надерла із сорочки шматків і приклала настій до хворих ніг. Поклала Степана на бамбетель. “Треба буде міняти щоразу примочки, аби не далися присохнути”, – сказала стурбовано старенька. На що Степан “Твердий” з вдячністю пожартував: “Як лишень відвоюємо, бабуню, нашу Україну, то я на руках своїх пронесу вас навколо нашого села”… Однак доля не судилася такому здійснитися. Не прожив довго ройовий Степан. Поліг біля свого рідного села Слобідки-Джуринської в літку 1945 року, залишивши по собі добрий спогад…
Тим часом у ліжку важко дихав інший хворий – “Цяпка”. Бабуня і йому клала компреси на груди, по-материнськи з опікою вкривала раз по раз, аби, бува, не розкрився, напоїла чаєм із липового цвіту і малини. У той час Низовий підкладав до кухні хмиз, аби просушити мокре взуття та одяг. А два стрибки – Симань Довбенька (останній загинув, оточений енкаведистами) і брат Марії Штепи – Павло (сімнадцятилітнй Павло згодом був засуджений на п’ять літ без права листуватися). Хлопці по черзі сторожували цілісіньку ніч, аби часом не напали енкаведисти. А бабуня довгеньку ніченьку, не стуляючи повік, заходилася то біля одного хворого, то біля другого. Пильнуючи, щоб “Цяпка” не скинув із себе перину, на що Михайло тільки ніяково посміхався, а бабуня промовляла: “Такі файні молоді хлопці повинні берегти себе. Ви ще не одну дівчину причаруєте, заворожите її серце і душу…”. “Ні, бабуню, – відповідав Михайло, – у мене уже є кохана жінка і гарний маленький хлопчик”.
…То треба було лишень бачити, як такі старенькі бабусі, як бабуня Варвара, так приязно піклувалися повстанцями, називаючи їх хлопцями. І чи хтось з них був знайомим чи ні – однако: усі були рідними. І як то боляче і тужно ставало від того, як в рою чи у групі когось неставало. На запитання: «чому не прийшов?» хтось стиха промовляв: “Він більше ніколи не прийде… Звикнути до цього було неможливо: “не прийде ніколи…”.
Як переповідала дружина “Цяпки” Олександра, 4 квітня 1945 року її чоловік Михайло з іншими хлопцями квартирував у їхньому селі Полівцях і переказав, аби вона із синочком прийшла до нього. “Навколо раптово топився сніг, великі калюжі були схожі на маленькі озера і тому на зустріч я пішла без дитини, – переповідає далі Олександра, – а опісля нашої зустрічі Михайло відійшов з хлопцями… Наступного дня, 5 квітня, мене повідомили, що мій чоловік загинув поблизу Ягільниці і там похований”. Лише пізньої ночі таємно перед Благовіщенням, друзі перевезли тіло “Цяпки” на цвинтар у рідне село Полівці. Останню шану віддали – “Витайло”, “Ох”, “Богатир”, “Нитка” та інші. Одинокими без Михайла повік залишалися його дворічний синочок і 22-річна дружина…