Кажу вам: кожен народ своїм кольором світить! Точно знаю. В людини аура є — різними кольорами, як веселка, грає! Тільки біда — не бачимо ми її. Не бачимо і все тут. Настільки вже грішні — тому й не бачимо. Але я не про це. Я про наше спільне світіння, люди добрі! Воно є, напевне знаю. Якщо не світіння, то якісь такі павутинки, струни, що докупи нас зводять! Не вірите, то слухайте…
Ми з дітьми на екскурсію їздили. Були в Польщі, Німеччині та Франції. Йдемо Берліном. Біля Бранденбурзьких воріт там «плац» такий є, площа така. На тому плацові біля одного з будинків жінка стоїть, на акордеоні грає. І так грає, що до самого серця проймає. Стільки в тій музиці туги і жалю — до невитримання. Не можна пройти просто, щоб яку копійчину не кинути. Жінка сама не молода, такого ж віку, як моя мама. Дивлюся я на ту жінку, відійти не можу, не пускає щось. Підійти б, заговорити, та що ти її скажеш, коли з німецької «danke schon» та «Gitler caput» знаю. Сором. Та ми (більшість таких «постсовєцких») — мови не знаємо. Дивлюся, і та жінка на мене дивиться, добре якось дивиться, лагідно. Думаю: «Не може бути, щоб німкеня, в такому віці, та на плацу, на акордеоні грала. І на німкеню вона не схожа. Русява, голубі очі — ну, наша вона, таки наша. Німці так не заграють, щоб душа всередині плакала. З їхнім педантизмом, небагатослівністю, меркантильністю — душі так не зачепиш. Тільки наша емоція такий шторм в душі створює… Вона грати перестала. Я на неї дивлюся, вона на мене. Мовчанка.
А тут, малий мій підійшов до мене:
— Мамо, мамо, там такі круті машини, такі круті “тачки”, я тобі кажу! Ходи покажу!
— Пані, пані, то ви з України! — чую я. Дивлюся, а то та жінка, що на акордеоні грала, до мене говорить!
— Господи, а я слова шукаю німецькі, щоб подякувати. А їх і не треба!- відповіла.
Боженьку, чи ти був далеко від рідної хати! Не знаю, чи ти був, а я була! Ми стояли двоє біля тих Бранденбурзьких воріт, на тому плацу, і обнімалися, як мати з дитиною. Як близькі родичі, які давно не бачились. Розговорились. Виявилось, що вона з Улашковець, що десь зо 20 кілометрів від мого дому. Марією звати. Нелегально через кордон з Польщею пройшла. В Польщі мало платили, тому ризикнула на аферу. Тепер музикою заробляє, дітям гроші висилає.
— Знаєте, як тяжко було мені заграти на вулиці. Дві години ходила кругами, поки наважилась. А заграла — дивлюся, люди копійчину кидають. З того тепер живу. Бізнес у мене тут такий, — сміється.
Вдова, — то мусить за двох лямку тягнути. Мусить, бо де ж дінешся. Ледве розпрощалися — вірите?..
У Празі на базарі здобу всяку продавали. Думаю, додому куплю. То що, зустріла Катерину із Стрия. Я в чехів по-нашому говорила, то вона сама мене гукнула… Теж довго балакали про наше, рідне, українське.
А ще в Празі в костьол зайшла, а там якраз служба правиться (саме неділя була). Чую: “Пом’яніте Івана, Марію, Ірину, Людмилу, Катерину…” Ціла церква нашого люду. Виявляється, українська діаспора в оренду храм взяла, і правиться там, людоньки, українською, неньчиною. Не так, як у нас «кацапською», прости Господи. То ще велике питання, де справжні українці живуть. То ще питання… Від лихої долі наші люди споконвіку тікали за кордон, а особливо політичні. І зараз теж тікають…
Та я не про те. Я про світло, про павутиння. Нашого люду по світі, як маку розсипано. Точно вам кажу! В Польщі в гіпермаркеті забагато всього набрала, то ж грошей забракло! Чую, позаду мене хтось каже:
— А Ви, карточки не маєте? Наші картки тут теж діють! Повертаюся, чоловік стоїть. Теж наш. На заробітках тут.
Боженьку, та ті слова, що чуєш там своєю мовою, як манна небесна, як щось таке, що тебе вивищує над людським натовпом і ти вже не пересічність, ти індивід. Бо ти маєш світло, у душі струни, у серці вогонь, який світить, горить, співає твоїм словом. Твоїм рідним, неньчиним словом. І те світло струмує нашими вишиванками, писанками, дзвенить нашою піснею. Воно між нашими душами, серцями, думками …Точно кажу: воно нас докупи зводить!
Уляна Квасниця.