Вересень… 1939 рік – початок ІІ Світової війни. Спочатку Гітлером – 1 вересня, потім, його військовим і політичним союзником, економічним партнером Сталіним – 17 вересня. Всюди, куди вступ російської армії за свої межі – трактувалося як визволення. Насправді, це було військовою чи/і політичною окупацією.
Селяни Галичини вітали хлібом-сіллю червоноармійців у вересні 1939 року. В червні-липні 1941 р. комуністична влада «робітників і селян» залишила сотні тисяч депортованих в Сибір, в’язнів радянських концтаборів і знищених українців Західної України. В 1941 р. селяни вітали вже солдатів Вермахту як визволителів, котрі відкривали тюрми із десятками тисяч закатованих понівечених тіл на згадку про «Світле майбутнє» батька Сталіна.
Та повернімося у вересень многолітньої давності. Визвольна війна українців з новопосталою комуністичною Росією від 1917 по 1920-і роки охопила майже всю територію України, нашу Чортківщину в тому числі. Окрім добре відомої Чортківської офензиви червня 1919 року під командуванням полковника Мирона Тарнавського, який за її успішне проведення, здобув чин генерала, було визволення Чорткова від російських більшовицьких окупантів у вересні 1920 року під командуванням Генерального штабу генерал-хорунжого Олександра Удовиченка. Першу серйозну перемогу як один з командирів Гайдамацького Коша Слобідської України, Удовиченко здобув при придушенні комуністичного заколоту в січні 1918 р. в Києві на заводі “Арсенал” та при подальшому звільненні частин столиці. Під час перебування німецьких військ в Києві 1918 р. Олександр Удовиченко займав посаду командира 2-ї дивізії Січових Стрільців, а пізніше займався формуванням Генерального Штабу, в якому залишився й за час Гетьманату. 3 жовтня 1918 по березень 1919 року виконував обов’язки генерального квартирмейстра Південно-Західного фронту з головним завданням координації чинів поміж арміями ЗУНР і УНР проти поляків. Він залишив свої спогади, видані у книзі “Третя залізна дивізія. Том ІІ. Матеріали до історії війська Української Народної Республіки. Рік 1920”.
Вже в 1920 році український фронт 26 липня відступав через Чортків. Та внаслідок вдалого контрнаступу з-за Дністра, армія УНР, і зокрема 3-тя Залізна дивізія успішно просувалася вперед. На той час Олександр Удовиченко був вже командиром групи, що складалась з 3-ї Залізної, Запорізької, Київської та окремої Кінної дивізій. На ранок 16 вересня піхоті дивізії – під командуванням полковника Шандрука (він в 1945 році очолив Українську національну армію, яка і тоді боролось проти червоної окупації) був даний наказ вирушити на Товсте по дорозі на Чортків, 3-му кінному полку, під командуванням полковника Фролова (колишнього донського козака, що з Білої армії перейшов воювати за Україну) – йти на Ягільницю. Після короткого бою, село було звільнено. До вечора 16 вересня піхота 4-ї Київської дивізії виконала своє завдання, а піхота 3-ї Залізної дивізії розташувалася в районі сіл Мухавка – Антонів – Свидова.
Станом на ранок 17 вересня загальне становище було таким: Польське військо зайняло Підгайці, Середня група взяла Монастирисько і посувалася на Чортків. Командуючий групою генерал Омелянович-Павленко дав наказ зайняти Чортків, таким чином відрізати головний шлях відступу ворога перед фронтом армії УНР. Київській дивізії о 4-й ранку 17 вересня було наказано розпочати наступ через Ягільницю, 3-й Залізній дивізії – піхоті перейти через село Улашківці до Залісся. Ворог дуже поспішно відступав. Щоб встигнути перерізати шлях відступу, було створено кінний відділ (5 сотень) під безпосереднім командуванням Удовиченка. Як правило, командування командира групи кінним відділом – явище незвичне, однак, в умовах, що склалися, це було допустимим. Події на фронті правої групи складались так, що полковник Юрій Тютюнник, перейшовши о 14 год. Ягільницю в напрямку на Чортків, зустрів 4 і 5 запасні радянські полки. Розпочався впертий бій з успіхом для червоних. Тютюнник був змушений відступити до Ягільниці, перейшовши в оборону. А о 17 год. розпочав контрнаступ, розбив ворога і рушив на Чортків. В 10-й годині вечора 4 дивізія полковника Тютюнника, переслідуючи ворога, зайняла південно-західну частину Чорткова.
На фронті 3-ї Залізної дивізії бої вела виключно піхота. Кінний відділ генерала Удовиченка з Сосулівки рушив на Залісся, дальше – через Шманьківці, в напрямок до Чорткова, щоб атакувати зі сходу. Перетнувши дорогу, Чортків – Скала-Подільська, кінний відділ близько 10-ї ранку зупинився в лісах за 1 км. на південний схід від Чорткова. Кінну сотню штабу дивізії під командуванням сотника Стецюренка було вислано в розвідку. Зустрівши ворожий вогонь з рушниць і кулеметів, сотня була змушена відійти. Втарти були незначні – декілька поранених, в т.ч. і бунчужний. Однак сотня продовжувала тримати під вогнем перехрестя. З даних розвідки стало відомо, що шляхом з Чорткова на Гусятин йде ворожа піхота в кількості до 800 багнетів. Ворог, залишивши ар’єгарди, головними силами відходив до Гусятина. Командир групи вирішив атакувати і знищити ворожу колону. Коли кінний відділ вийшов на висоту 1 км. на південь від Пробіжної, він побачив колону піхоти, до 1500 багнетів. Командир 3-го кінного полку полковник Фролов пішов в атаку. Резервна гармата сотника Недзельницького взяла ворожу колону під вогонь. З щоденника генерала відомо: “Несподівано ворог розгортається в лаву, і йде назустріч. Чути рясний рушничний і кулеметний вогонь. Кінний полк переходить в кар’єр. Рушничний вогонь раптом припиняється. Видно, кіннотники махали шаблями і рубали піхоту, а дехто з козаків – колов списами. Якісь кінні москалі, певно командири та комісари повною ходою втікали до Пробіжної”. Несподівано вискочила ворожа кіннота силою в 100 шабель. Були сумніви чи витримає наша резервна кінна сотня, що була погано обладнана, натиск добре озброєної червоної кінноти. Але відразу залунала команда героя Вапнярських боїв полковника Магеровського: “На коней сідай!». Спокійний, навіть занадто спокійний сотник Недзельницький обертає гармату в бік ворожої кінноти. Ніякого стурбування на обличчі. Підпустивши ворога на 200 кроків він командує “Вогонь” … Влучили рясно в гущу ворожої лави”.
О 15-й годині командир кінної сотні штабу дивізії надіслав донесення, що його стежі увійшли до Чорткова. 3-й кінний полк завершував розгром червоної піхоти. Вершники наздоганяли поодиноких “красноармейцэв”, винищуючи їх. Полк увійшов до Пробіжної, але частина кінноти наздоганяла ворожі тачанки. До 6-ї години вечора Київська дивізія, захопивши біля Вигнанки гармату, зосередилась в Пробіжні, вислала розвідку на Гусятин. Як згадує генерал: “Зарубано червоних до 200 чоловік, взято в полон до 300. Там частину з них, української національності, на їх власне бажання відправили до піхоти. Національности московської тримали при обозах, де вони були зайвим баластом… Захопили обоз більше 100 возів, разом з комісаром і службовцями, що обслуговували червоний адміністративний апарат району Чорткова. Більшість службовців були галичани, яких відпущено по хатах після відповідної нотації”. За вироком польового суду було розстріляно лише одного – серед червоних службовців було виявлено одного, який в 1919 році був інспектором при цій же дивізії.
Також цікавими є спогади генерала про полонених казанських татар, “які мають неясну уяву про те, з ким і за шо вони б’ються, як і про те, що таке радянська влада… Справжні москалі комуністи у випадку небезпеки тікали з фронту, залишаючи отих бідолах, як оті казанські татари або й наші селяни. Московські комуністи українським селянам говорили, що петлюрівці ведуть із собою поміщиків і будуть відбирати від вас землю, що дала вам революція. Наш легковірний селянин тільки на фронті пізнавав, що все це неправда і тому охоче переходив на бік українського війська. В пропаганді визвольної ідеї господарсько-соціяльні моменти невиразно перепліталися з моментами чуттєво-національними. Як відомо, московські большевики використовували пекучі господарсько-соціальні питання демагогічної пропаганди проти нас”. А полковник Фролов повідомляв ген. Удовиченку, що 7 рота 420-го полку червоноармійців, що складалася в більшості з мобілізованих українців Уманщини, прислала двох делегатів для переговорів про здачу в полон роти. В одному з успішних боїв, коли наші козаки наздоганяли ворожі тачанки, було взято в полон червоного комісара з його “любкою” – коханкою, яка сиділа на вкраденій в сусідньому селі з церкви плащівниці. Святу річ було повернуто церкві.
17 вересня 1920 року, як і 8 червня 1919 р., можна повною мірою трактувати як визволення. Не вдаючись до суперечностей між Галичиною і Наддніпрянською Україною, в контексті цих подій мало визволення своєї армії своєї території від ворожої Червоної армії ворожої держави комуністичної Росії. То який же сенс вважати визволенням Чорткова 23 березня 1944 р. Червоною армією Радянського Союзу, який у світі ототожнювався з Росією???
Сучасний український письменник Станіслав Гринда так оцінює червоних визволителів: “Я тут народився і тут виріс. Це моя Україна. З часів Київської Русі сотні визволителів пройшло повз мене, годі й запам’ятати. Але тебе, “братчику-москалику” ніколи не забуду. Я не просив, щоб ти мене визволяв. І після чергового твого визволення пішов з автоматом до Чорного лісу, щоб визволити себе від тебе. Жоден “визволитель” сам не ступився. Визволителі приходять і відходять, окупанти – лишаються”. Найгірше, коли вони залишаються у свідомості народу визволителями…
Ярослав Дзісяк
викладача ЧІПБ,