Василь Макух, палкий патріот, який ставив честь української нації вище власного життя, народився 14 листопада 1927 року в с. Карів на Львівщині. Його світогляд формувався під впливом національно-свідомих і побожних батьків та учасників національно-визвольної боротьби першої половини минулого століття.
Коли в 1944 році наші землі вдруге окупували більшовики, Василь добровільно вступив уряди УПА. Його призначили у військову розвідку, де він діяв під псевдо Макар. До половини лютого 1946 року тривали запеклі бої з окупантами, не один раз молодий повстанець опинявся віч-на-віч із смертю, але Господь оберігав його. Кілька разів з боями йому доводилося переходити совітсько-польський кордон. Під час однієї сутички на кордоні Василя поранили, і непритомний опинився в катівнях Великомостівського МВД. Після слідства у львівській тюрмі «Бригідки» був засуджений на 10 років каторжних робіт і 5 літ позбавлення громадянських прав. Ув’язнення відбував у «Дубровлазі» (Мордовська АРСР) та в концтаборах Сибіру. 18 липня 1955 року його звільнили і вислали на спецпоселення.
На засланні Василь познайомився з Лідією Запарою, жінкою складної долі, яка з концертними програмами об’їздила Німеччину, Францію та Голландію. Після війни вона повернулася на рідну Дніпропетровщину, але її одразу заарештували і засудили на 10 років каторжних робіт.
1956 року Василь і Лідія одружилися, і в шлюбі в них народилися дочка Ольга та син Володимир. Поселилася сім’я в будинку Лідиної бабусі в Дніпропетровську. Василь влаштувався на завод слюсарем, а Лідія – кухарем. Василь постійно працював над собою, робив спроби здобути вищу освіту, але перешкоджала судимість.
Проживаючи в умовах національного безправ’я, В.Макух багато сил віддавав політичній діяльності, часто їздив до Києва, Львова, налагоджував зв’язки з однодумцями. У його домі збиралися друзі, щоб обговорювати методи боротьби за самостійну Україну в умовах «розвинутого соціалізму». За ним і його родиною постійно стежили.
Жити ставало дедалі важче і нестерпніше.
Напередодні жовтневої дати Василь виїхав луганським поїздом до Києва. Місто заливав червоний колір більшовицьких прапорів. Хрещатик був переповнений людьми. І раптом перехожі побачили, як з під’їзду будинку N927 вибігла охоплена вогнем людина, вигукуючи слова: «Геть окупантів! Хай живе вільна Україна…»
Міліціонери намагалися погасити вогонь, розганяли людей, щоб було як
найменше свідків цієї безпрецедентної події. Примчала карета швидкої допомоги. Лікарі отримали наказ за будь-яку ціну врятувати життя жертви самоспалення. Але Василь Макух , не прийшовши до пам’яті, помер 10 листопада 1968 року.
У той час лише зарубіжні радіостанції повідомили весь світ, що «громадянин України Василь Макух, протестуючи проти комуністичного тоталітаризму, поневолення українського народу і агресії СРСР проти Чехословаччини, здійснив у Києві акт самоспалення».
Мине багато років, і в 1992-му газета «За вільну Україну» напише: «Василь Макух пішов у свій останній бій, використавши зброю, якої найбільше боялися супротивники, став факелом свободи. Він заслуговує стояти поруч з іншими національними Героями України. Він не мав права на щастя, але велике право на пам’ять нащадків».
Ігор ОЛЕЩУК.
