Володимир Єшкілєв. Апотеоз тілесності

У ретроспективному документальному фільмі «Третій Рейх у кольорі» є кадри знаменитої святкової Ночі Амазонок, яку влаштував у середині тридцятих років для жителів Мюнхена один із фюрерів Верхньої Баварії Крістіан Вебер (Weber, 1883-1945). Під час свята напівоголені жінки і дівчата зображали богиню Діану, валькірій та інших персонажів поганських містерій.

У світлі смолоскипів вулицями баварської столиці сім десятиліть тому рухались високі декоровані колісниці, на яких живими статуями застигли пишнотілі Грети, Хільди і Барбари Тисячолітньої Імперії. Коментатор за кадром пояснює, що Веберові було потрібно цим дійством довести німцям, що арійські жінки красивіші за француженок та італійок. Цьому «вузькому» розумінню значення Ночі Амазонок можна було б й повірити, якби не інші звертання естетів Третього Рейха до відвертих маніфестацій тілесного.
Знаменитий фільм Лені Ріфеншталь (Riefenstahl) «Олімпія» (1936), напевне, найвідвертіша «поема тілесності» в історії кінематографу до часів «Емануелі» і «Ста двадцяти днів Содому». Оголені тіла у фільмі тридцятичотирирічної учениці Рейнгарда оточені містичним розсіяним сяйвом. Вони неймовірно рухливі, бадьорі і підкреслено предметні. Це не вмістилища абстактного духу, це – конкретні вмістилища крові. Священні живі глеки для червоної рідини, котрій нацистські містики віддавали першість серед речовин сущого.
Через кров передавалася спадковість роду і нації. Кожне нове тіло вбирало в себе, накопичувало у собі спадкову рідину. Виробляло гарячу живу кров, як матеріальний заповіт предків. Краса тіла свідчила про якість цієї спадкової рідини. Некрасиві тіла системно й безжалісно відбраковувалися як недостойні для місії «священих глеків». Зміст і форма сприймалися в органічній єдності. Окремі «глеки»-тіла на парадах і партійних з’їздах психічно і містично «зливалися» у єдине «гіпертіло», маточним «глеком» якого був Адольф Гітлер. «Хочу дитину від фюрера!» – кричали на мітингах німецькі жінки. Можливо, це була зовсім не істерія зомбованих фанатичок. Можливо, жінки гостріше відчували структурні закони і плотські прагнення пробудженого ідеологією страхітливого і бадьорого національного «гіпертіла».
Бригадефюрер СС Вебер, можливо, також відчував цю «органіку» глибше за інших нацистських бонз. На початку двадцятих він торгував кіньми, у сорокові став імперським інспектором кавалерійських шкіл. Як фаховому іпологові, йому були близькі поняття породи і «спадкової якості», проявлені через зримі та відчутні на дотик форми тілесного.
В цій системності дух замінила «воля». Адже дух міг існувати самостійно від тіла, а воля – ні. Нацизм не визнавав нічого за межами тілесно-вольового. В секретних святилищах СС намагалися воскресити давніх богів. Відібрані юнаки запліднювали жінок з ідеальними тілесними формами під співи закличних нордичних гімнів. Але дива не сталося – боги не воскресли. Жодна з пропонованих богам красунь не народила Одина і Тора. Кажуть, що експерименти в цьому напрямі були продовжені в Аргентині, куди емігрувала частина нацистської еліти. Наполегливість наці зрозуміла. Тілесне народження бога – апотеоз тілесності і виправдання усіх незручностей суспільства-мурашника. Виправдання не сталося. Смертне народжувало лише нове смертне. «Гіпертіло», відповідно, не вийшло за межі своєї історичної безглуздості.
Але «Олімпія» Ріфеншталь отримала нагороду, як найкращий спортовський фільм епохи. У 1948 році. Через три роки після війни. Уламки «гіпертіла» ще не встигли перетліти у братських могилах, розкиданих землями Європи. Який-небудь мораліст сказав би: «У людей коротка пам’ять». Але насправді пам’ять тут ні до чого. Просто окремі тіла прагнуть тілесного, надто тілесного. Навіть, якщо дух пригортається до іншого боку Істини.