Майже три десятиліття тому молодий живописець Василь побував на пленері в грузинській Кахетії і повернувся не тільки з кількома десятками дивних пейзажів, не тільки з хвилюючими розповідями про гори й монастирі, про тамтешні вина «Цінандалі», «Тібаані», «Телаві», «Ркацітелі» і «Мцване», про мандрівного художника Ніко Піросмані, того самого, якому Алла Пугачова присвятила пісню про «миллион алых роз», яку тоді співали навіть сільські бабусі, а з рецептом грузинської страви…
Тоді ж, в майстерні, на чималенькій пательні, поставленій на електроплитку, він і зготував
аджапсандалі:
— Все просте, як штурпак від швабри. Беремо нашу рідну картопельку, цибулину і часничину, помідори та морквину, додаємо болгарську перчину та «синенькі»… Ріжемо-шаткуємо, додаємо кріп і петрушку — замість базиліку та кінзи, не забуваймо про сіль і пекуче перчення… Смажимо на олії… У Кахетії тільки чоловіки готують аджапсандалі!
Майстерню наповнили приголомшливі пахощі. Господар тим часом дістав пару пляшок грузинського вина й розлив у склянки, а через мить сусіди-художники уминали ці ненашенські «сандалі», нахвалюючи господаря. Василь після цього, натхненним життям і талантом Піросмані, сідав за мольберт і під його пензлем народжувались українські соняшники.
Наступного дня, ближче до обіду, до майстерні почали зазирати художники… Василь знову засмажив чужинецький наїдок. Щоправда винні припаси вже вивітрилися і замість «Цінандалі» та «Ркацітелі» наймолодший збігав за вітчизняним шмурдяком. А наступного разу хтось приніс «синенькі», поцуплені у власної жінки, хтось перці з власного городу…
Про незвичайні кулінарні здібності Василя довідалися колекціонери, журналісти, письменники, просто знайомі… Обіду вже не чекали. І на їстиво, і на пляшчину самі скидалися. Василь тільки смажив рагу, вже із базиліком та кінзою, із солодкою паприкою, сухим орегано та хмелі-сунелі, раз-у-раз мовлячи: «В Кахетії лишень мужики можуть таке…»
Я познайомився з Василем, коли йому вже перевалило за піввіку: копиця змолоченого жита на голові, довгі прокурені вуса, синій прижмурець очей і неабияка добрість. Розповідає про покликання митця, про нашу національну ідентичність, згадує про пленер у Грузії, на якому колись довелося побувати, про свою першу й останню персональну виставку кахетинських пейзажів… «А що тепер? Нікудишня наша теперішність, хаотичний, задурманений час… Картин ніхто не купує й не замовляє, то й не пишу майже нічого. Ось соняшники доводжу… Краще давайте вас почастую грузинським наїдком…»
Аджапсандалі справді були незрівнянними, під них ми вижлуктили цілу пляшчину «Перлини степу» і Василь відчинив позад себе шафу, де лежали порожні, мабуть, із півсотні пляшок, поклав туди і нашу. «Бережу для знайомця. — пояснив мені між іншим. — Коли набереться повна шафа, приїжджає легковиком і везе склотару на дачу, каже, що будиночок з неї будує».
Від випитого мені закортіло сісти за мольберт і малювати усміхнені соняхи. Та потрібно бігти на службу. Хай почекають до наступного разу. А вже, прощаючись, ледве не зірвалося з мого язика: «До побачення, Василю Аджапсандаловичу…»
Володимир САПОН
Чернігівщина