Надворі кілька днів мжичить сумний і холодний дощисько , осіння вологість проймає не тільки тіло, а й душу. Не допомагає ні міцний чай, ні кава. Такий стан, здається, зветься депресією… Навіть не читається і, звісна річ, нічого не пишеться (хоч бийся головою до клавіатури комп’ютера). Думки перериваються, у них відсутня бодай якась логіка…
О такій порі чомусь згадались чоботи імператора Петра І. Так, так, саме чоботи, які я побачив майже два десятиліття в Оружейній палаті Московського Кремля. Там, серед легендарної шапки Мономаха та срібної чаші чернігівського князя Володимира Давидовича і розкішних царських тронів та цілого гаражу позолочених карет можновладців, які коштували набагато дорожче, ніж сучасні найпривабливіші автомобілі, мене зацікавив скромний експонат: чоботи-ботфорти, пошиті, як розповіла екскурсоводка, імператором. Чоботи дуже маленькі, десь 44 розміру.
Відтоді мене мучить несумісність розміру взуття і зросту: бо ж він сягав аж… двох метрів і чотирьох сантиметрів. Ну то що з того? Скільки в Росії (і в минулому, і нині) таких невідповідностей: і в політиці, і в людській гідності… А тут якісь, бодай і царські, чоботи…
Давно мене душить ідея хоч би порахувати мої робочі кабінети… Та все зводиться до моєї робітні в обласній газеті, в якій я просидів наодинці майже двадцять років і написав всі свої краєзнавчі книжки. А як підписують свої книжки більшість наших письмаків — не на першій сторінці, а на форзаці. Але кому це цікаво?
Не варта й ламаного шеляга для найневибагливішого читача і моє ненаписане оповідання про старого вчителя-маразматика, який розвішував у міському парку на гілках дерев горілчані пляшечки-шкалики, випиті ним самим, і милувався ними… Чи давно забута розповідь мого знайомця: майже сорок років він засклив балкон щойно одержаної квартири, що тоді категорично заборонялось, і його оштрафували. І щоб компенсувати штраф, півроку їздив у тролейбусах зайцем…
Або згадка про іншого знайомця, дитячого поета, що в ті ж роки їздив до Франції (зазвичай при сприянні всемогутнього на той час комітету), щоб вгледіти, а головне зафотографувати бодай одного голодного хлопчака, який риється у смітнику в пошуках їжі. Зазирав у всі паризькі підворітні, але, на жаль, такого не побачив. Однак у своїх виступах перед нашими дітлашками він і далі не переставав стверджувати, що кляті буржуї змушують отих малих Жанів і Рішарів порпатися у сміттєвих баках…
Згадались і «товсті» журнали радянських часів, що їх колись передплачував. «Вітчизна» і «Дніпро»… «Новый мир» і «Наш современник»… Вони лежать на горищі дачі. Жаль їх позбуватися, адже в них першодруки повістей і Євгена Гуцала, і романів Василя Земляка… Цікаві часописи бодай вже тим, що вони чітко дотримувались комуністичної ідеології. Нині нам смішно уявляти таку ситуацію. Однак… Скажімо, лютневі числа присвячувались дню радянської армії і військово-морського флоту, і відкривались недолугими віршами ветеранів «великої вітчизняної війни», а в наступних, березневих числах такі ж графоманські вірші їх дружин: до міжнародного жіночого дня. У травневих номерах зазвичай друкувалися «життєстверджуюча література письменників-комуністів країн соціалістичної співдружності», бо ж відзначали день міжнародної солідарності трудящих… Справжнім збіговиськом адептів «збільшовичених» ідей (як літературних дідів, так і молодечої порослі) служили листопадові журнали, приурочені до дня великої жовтневої соціалістичної революції. А ще ж різні з’їзди і партії, і комсомолу…
Депресія… Якесь каламутне слово… Ні, краще назву його меланхолія… Але в нього ще більше нудьги і смутку, душевних терзань і всілякої маячні. Як її не називай…
Володимир САПОН