Згідно із церковною легендою, на вербі лежить прокляття, бо саме вербовими цвяхами був скріплений хрест, що на ньому розіп’яли Ісуса Христа. Через анатему це крислате дерево росте в невибагливих місцях, а в її вітах може ховатися нечиста сила. Либонь, тому перед Великоднем її святять і, мабуть, тому вона навесні «плаче». Вочевидь, звідси й бере свій початок прислів’я «Закохався, мов чорт у суху вербу». Сухе дерево втрачає всю свою силу і стає, вже за народними віруваннями, сховищем нечисті.
Щось подібне я почув від мого давнього знайомого Адама Лихошапки. Біля його хати, в невеличкому білоруському селі на Брагінщині, відколи він себе пам’ятає, росла «пузата», як у вірші Богдана-Ігоря Антонича, верба. Ще школярем кілька разів пробував сокирою кружкома обтесати кору, щоби верба всохла і не закривала оселю від сонця. Але де там: за якусь ніч з’являлася нова шкірочка кори, а за місяць повністю зарубцьовувалися рани.
Та настав гіркий чорнобильський рік, село вкрилося такою дозою незримого цезію, що всі мешканці негайно покинули його. Тепер Адам більше чверті століття їздить на малу «радзіму» тільки на Ра́довницю (як схожі ці слова!), коли поминають родичів.
Заходить і в хату батьків. Уже більше чверті століття минуло, а все в ній як і колись. Біля печі рогачі та кочерга, на миснику горщики і гладишки, стіл, застелений клейонкою, засушений букетик чебрецю у тріснутій скляниці, дерев’яна окута залізом скриня, щоправда порожня, лише на деньці потертий, з’їдений міллю батьків кожух, якого навіть бомжі не взяли. Скрізь несамовитий сум, та водночас і спокій та злагода.
Цієї ж весни навідався на подвір’я і серце захолонуло. Впала суха верба на хату, шиферний так дах потрощила, аж тріснув в оселі сволок. Відразу помітив на білих стінах брудні дощові патьоки, війнуло холодом.
— Вось і капец нашей хате… — журно мовив мені Адам. І я від нього вперше почув рідну білоруську мову.
Звісно, поруйнувати хату здатне кожнісіньке старе дерево, що росте біля неї. Але біда найчастіше буває від верби. З цього дерева ось вже дві тисячі не роблять цвяхів, та вона нагадує про себе тими символічними гвіздками, що гостро впинаються і дотепер у наші душі.