Була колись така повістина російського письменника Льва Кассіля про керченського хлопчину Володю Дубініна, який загинув у Великій Вітчизняній. Ми вже забуваємо ту війну, особливо в радянській інтерпретації, але від зміни інтерпретацій не зміниться сама сутність війни, не зміниться її вбивчий хижий оскал…
Здається, у своєму забутті ми пішли ще далі, й вже мало згадуємо про афганську війну, хоча трагедія цієї недавньої війни так само відлунює у серцях наших людей, як і не зник повністю біль від тієї Великої …
Нас ніколи не цікавлять невдахи, але, як це не парадоксально, нас не цікавлять і герої, особливо коли змінюється державна ідеологія або ж вона відсутня у держави, й тоді кожен із громадян, – невдаха він чи герой, – залишається сам на сам зі своїми проблемами, своїм болем, своїми втратами і маленькими життєвими втіхами…
Про Ярослава Пліщука, простого хлопчини із села Біла поблизу Чорткова, який став черговою жертвою афганського воєнного безглуздя, загинувши у вересневі дні 1984 року за місяць до армійського «дембеля», вже не раз писалося і в районній періодиці, й у «Книзі пам’яті. Афганістан 1979-1989. Тернопільська область» (Тернопіль: Джура, 2002. – 80 с.), упорядкованій колишнім афганцем, а тепер журналістом і літератором, членом НСПУ Володимиром Погорецьким.
Однак, як це майже завжди стається, в останні роки про нього все менше і менше говорять, а в рідному селі вже й не згадують. Колись у сільській школі був куток пам’яті, присвячений Ярославові Пліщуку, але за незалежної України стало немодним згадувати афганське кроваве побоїще, списавши всі втрати (а їх понад 15000, а ще понад 37000 скалічених, не рахуючи тих, які повернулися, назавжди уражені «афганським синдромом»), і куток цей прибрали, таким чином позбавившись незручности у ставленні до власної байдужости й суспільної апатії…
І так виходить, що пам’ять про загиблого сина потрібна лише рідним. А оскільки мати Ярослава, Варвара Михайлівна (1932-1998), вже десять років спочиває поряд з могилою сина, то єдиним, хто живе з цим вічним болем утрати, залишається батько, 75-річний Іван Петрович Пліщук. Бо коли мені довелося бути у нього й розпитувати про сина, то на очі старого чоловіка накочувалася сльоза і він, мов молитву, повторював: «Нічого ні від кого не прошу й не вимагаю, але плачу, що Бог не може мені повернути сина».
Батько є малослівним, і про сина мало що може розповісти, на його погляд, несподіваного: Славко (народився 12 березня 1963 року) ріс як усі, вчився у школі, був слухняним і люблячим сином («Якби він жив, все було би інакше», – повторював Іван Петрович), грав у футбол, був фізично міцним хлопцем. Після закінчення школи (1980) пішов учитися у Кам’янець-Подільске ПТУ №5 (дивний збіг, бо після закінчення школи я теж подавав документи у це технічне училище, хоча вчитися у ньому передумав). Здобув професію електромонтера й по завершенню навчання його направили на роботу в Одесу, на завод «Більшовик», звідки він і пішов у армію восени 1982-го. У селі, як кожний його ровесник, зустрічався із дівчиною, з якою листувався до останнього дня свого короткого життя. Сьогодні ця жінка, яка має свою сім’ю і дітей, заходить інколи до Івана Петровича, старається його підтримати морально, а якщо й потрібно, то допомогти.
В армії Ярослав служив у розвідувальній роті десантних військ, часто брав участь у військових операціях, маючи за взірець свого командира капітана Хвостенка, якого також вбили на тій війні. Сам Ярослав загинув 17 вересня 1984 року: під час військової операції у горах, шукаючи льотчика із підбитого гелікоптера, був поранений командир відділення сержант Созоник. Виносячи із поля бою командира, Ярослав був смертельно поранений у голову, й дорогою у госпіталь помер у гелікоптері.
Однополчани Ярослава розповіли батькам обставини смерті їхнього сина (цей лист батько зберігає як останню звістку про Ярослава), надіславши армійський альбом сина. Упорядковували вони альбом самі, аби хоч трохи більше розповісти батькам про особливості служби Ярослава. Бо у своїх листах до батьків Ярослав завжди писав, що у нього все добре, тільки жалівся на величезну спеку, яка йому дошкуляла.
Посмертно Ярослав Пліщук був нагородений орденом Червоної зірки (указ від 5 квітня 1985 року) і медаллю «От благодарного афганского народа». Після загибелі сина ніхто з його однополчан до батьків не заїжджав. У селі вулицю, на якій він проживав (сільська назва Скалка) була перейменована у вулицю Ярослава Пліщука.
Від сина залишилося у батьків декілька його армійських листів, армійський блокнот, у якому записані адреси друзів, нікому не потрібний тепер орден і біль, вічний біль утрати, з яким жила і померла мати Ярослава. З яким живе його батько Іван Петрович.
Пам’ять – дивна штука. Вона продовжує життя нашим умерлим і загиблим, вона викреслює із нашого життя живих. Але забувати і байдужіти до загиблих на війні, – а кожна війна по-своєму є безглуздям, – означає мертвіти душею (як писав один із поетів: «утрата пам’яті є могилою»). Тим більше, що відлуння війни завжди бринить у повітрі, й людська спільнота завжди повинна бути готовою бити у набат, бути на сторожі, навіть якщо ми і не вродилися дзвонарями. «Афганський синдром» повзучий, мов чума, і забувати про нього не можна, бо він б’є бумерангом по нашій безпечности і байдужости. Трагічна доля сільського хлопчини із села Біла Ярослава Пліщука цьому є вічним попередженням…
Євген Баран,
м.Івано-Франківськ.