Мов голубина пара сиділи ми на дивані, вона поклала свою голівку мені на плече, і ми вуркотіли – говорили про щось геть несуттєве, дріб’язкове, проте нам і цього було достатньо: бути поряд, бік у бік – найбільша втіха для нас тоді. І коли у двері постукали, ми не відразу кинулися відкривати, найменшим звуком чи рухом не бажали рушити злагоду, що розквітла між нами.
ДВЕРІ ПОЗАДУ ТЕБЕ
Не люблю, коли мене відволікають від читання газет, навіть коли в тій газеті пишуть повну дурню, наприклад, як ось зараз, у цей момент, у цім інтерв’ю з одним із кандидатів; передвиборча гонка саме у розпалі і куди не зирни – усе рябіє від агітації: часописи, телебачення, вулиці; є над чим іронізувати; так і тут: якась грошолюбна журналістка-заробітчанка, щедро епітетизуючи, гіперболізуючи, в пафосі, змальовує зі слів претендента на крісло щасливий, казковий і чесний рай уже завтра, відразу після його обрання; після таких обіцянок в моїй голові відразу цвітуть казкові сади Едему і святі, непорочні помічники кандидата, ось вони, ось уже, йдуть по країні, і розносять у кожну хату великі лантухи грошей, та ще – повно добра, дорогого й коштовного. І як відірватися від таких обіцянок, як відволіктися від таких слів. Ні, то не гоже! І хоча моя жінка добре це знає, і добре знає ще й те, що я не відірвусь від перегляду преси заради балачки з нею, що ліпше не турбувати, а дочекатися, поки завершу цю справу, бо як їй не знати цього, все-таки разом піввіку прожито, і дасть Бог, – що зважаючи на наш вік, на вік кожного з нас, що дружинин, що мій, так і буде, – проживемо і решту життя укупі, бо кому ми потрібні на стороні, і, можливо, що й помремо в один і той самий день, хоча, то уже, все-таки, – казочки. Тож, коли вона запитала про того незнайомця уперше – я й оком не кліпнув, ніби не чув. “Запитаєш опісля, хай дочитаю”, – подумав про себе. А вона геть настирна, коли вже захоче чого, візьме собі в голову що – не відійде, не посторониться, таки здобудеться бажаного. Я аж ніяк не виправдовую її, проте у кожного з нас власні звички, ми вже до них призвичаїлися. Вона – до моїх, а я – до її. І навіть встигли змиритися з ними, бо ніде ховатися. Ось і зараз:
– То ти пам’ятаєш того незнайомця?
І я починаю вовтузитися, соватися, крутитися у кріслі, а дружина уже розбіглася, бовкає й ляпає так, ніби немає нічого важливішого, актуальнішого, потрібнішого, ніж її мова, її слова. Тут точно не дочитаю, мелькає у голові, і дійсно, куди правду діти – ніде сховатися; куди не піди: на кухню, у спальню, у ванну – усюди вона за мною, править своє, набридає. Звідки мені пам’ятати того незнайомця, скільки таких було за весь вік, хіба пригадаєш, а тепер ось бери, витягуй, витаскуй із пам’яті, скільки їх там позбиралося; здогадайся: хто і про що.
Отож, стара і далі торочить про “свого” незнайомця, що він виринув із її пам’яті, коли на мене дивилася, що той схожий на мене, подібний, вилитий я, і навіть костюм, у якого вбраний був той чоловік, тоді, сорок років назад – онде, такий самий, точнісінько, у шафі висить. Ніби й нічого дивного, скільки часу минуло, у голові порядку катма, ще не таке позгадуєш; а може, справді, подібні – не зовсім, а трохи; поміж людей то не рідкість, та й костюм, що той костюм, тоді, за совєтів, всі однострої носили і колонами марширували; як в інкубаторі…
А жінка уже причепилася, одягни й одягни, приміряй, сам побачиш, я й одягнув: відкрив двері шафи, витягнув; старістю потягнуло зсередини, запахло нафталіном, спертим повітрям дихнуло у мене – частка минулого випурхнула з дерев’яної скрині. Потім застиг перед дзеркалом: зморшками позаростало лице, замість волосся – залисини, а де ще зосталася латка – то сиве й немічне; уже не скуйовдиш його; постава зсутулена, згорблена, росту вже донизу, в землю… Одігнав сумну думку, задер голову вище, покрутився, оглянув себе зо всіх боків; ніби й нічого, подумав, і костюм, хоч не так молодецьки, як у сімдесятих, – дещицю обвисає, – але досить пристойно, досить пристойно…
Хтозна, якого коника викине, в яку забаву забажає пограти дружинонька; ніби на допиті після тих її згадок, балачок і теревенів; спішно хапаю газету і, не переодягаючись, у давно не модному гардеробі, залишаю оселю, вже з-за дверей устигаю кинути, що, мовляв, на свіже повітря, на прогулянку. Коли опиняюся на вулиці – спокій вгортає мене звідусіль, проникає усередину мене: тихо довкруги; уся Малопідвальна – у безголоссі й безмовності, тут владарює тиша; і коли хтось випадковий сюди забреде, нетутешній, то й не запідозрить, що поряд, зовсім неподалеку, варто пройти пару десятків метрів до провулка Шевченка і повернути праворуч, а далі, донизу якусь сотню метрів, – і вже гуде велелюдний Майдан, голосить, гримить, оглушує тисячами ротів неабияких натовпів і людських отар; і в тій тисняві не до умиротворіння; такі вулички рідкісні в цьому місті.
Тому я вирушаю в інший бік, угору, до Володимирської, ступаю неквапом і геть нечутно, тобто, це я не чую власного ходу, а пішохід, що йде збоку – ненароком й почує, як підошви моїх черевиків протираються об асфальт; зношені – як і я, та мені ще послужать: і пара моїх черевиків, і я – однакові розвалюхи, старі шкарбани; а ще мої кроки почують у сірій будівлі, що стоїть там, де Малопідвальна впадає у Володимирську, і не тільки кроки, а й стукіт мого старечого серця і шурхіт газети, що тріпоче від спротиву об повітря, спричиненого моїм власним рухом і відмахуваннями рук; а ще – маю підозри, що і думки мої там почують, і оте хвилювання, отой щем і отой спазм у горлі, що виникають, коли я проходжу повз; я пришвидшуюсь і завертаю подалі, лишаю позаду зойки й тіні, що застигли у пам’яті стін споруди, яка замість стати храмом живого слова, перетворилася у катівню його; віддаляюся; все ближче і ближче – Ворота, і там, у затінку під каштанами – зручно вмощуюся на лаві й починаю гортати пресу: шукаю очима місце, на якому спинився, від якого відволікла дружинина настирність; і хоча люд снує взад і вперед – ніхто не стає мені на заваді, нікому нема діла до мене, як і мені до них.
Така ідилія довго тривати не може, це вже закон, життєвий закон, і вам, мабуть, теж випадало в цьому або в чомусь схожому переконатися: спогади про сорокарічної давнини візит незнайомця мимоволі навертаються до голови, і я вже не здатен оволодіти ними, відігнати далеко, ізолювати, аби не торкатися давнього пилу й не оголити приховане там, під ним; і костюмчик, що висить на мені, теж сприяє зануренню у минуле; від нього тхне давнім, яке на очах починає вилазити з нього у простір і витворювати поряд зі мною геть абстрактну, невидиму, проте обмежену форму, яку можна назвати істотою, привидом; я відчуваю це, хоча і не можу виокремити, виглядіти, винюхати, почути; а потім усе повертає навиворіт і спогад той поглинає мій одяг, перетворюється на костюма, огортає мене своєю “тканиною”; я поринаю у нього повністю…
І мені, і дружині тоді, у сімдесят другому, ледве стукнуло тридцять, коли той незнайомий дідусь – та подія трапилися, нібито, десь у таку ж передосінню пору – опинився у нашій квартирі. В той час ми були молоді і на кожне слово, на кожен погляд моєї коханої я з радістю відповідав, реагував, і проблеми вибору – благовірна чи якась там газета – зовсім не виникало; злагода й приязнь панували на територіях коло нас. Мов голубина пара сиділи ми на дивані, вона поклала свою голівку мені на плече, і ми вуркотіли – говорили про щось геть несуттєве, дріб’язкове, проте нам і цього було достатньо: бути поряд, бік у бік – найбільша втіха для нас тоді. І коли у двері постукали, ми не відразу кинулися відкривати, найменшим звуком чи рухом не бажали рушити злагоду, що розквітла між нами. Зрештою, знехотя, усе-таки відімкнули їх. Перед нами постав старий, не сказати, що вигляд його був геть немічний, проте літа встигли зіжмакати його: трохи зморшок, трохи волосся, трохи сивини, трохи скоцюрбленості, трохи інтелігентності в очах… Дивився він на нас спочатку ніби спокійно, привітно, звично, але тривало це мить, коротку хвилю, а потім він різко змінився на обличчі, ніби в одну долю секунди перед ним пролетіло усе життя, вираз нерозуміння, здивування, приголомшеності, ошелешеності з’явився на лиці незнайомого і ще, певне, якісь жахіття; не знаю, можливо я помиляюся щодо того, що сталося зі старим у той момент, я не мастак за зовнішніми змінами висновувати про внутрішні зміни в людині, зміни психологічні, проте саме так мені видалося, коли пізніше я обмірковував ту ситуацію. Я ніколи до того, ані після, не бачив такого. Його очі перелякано блукали квартирою, метушилися, ніби він щось шукав, але не знаходив; було видно, як у його погляді здивування переростало у щось більш жахливе, німе, грандіозне; жах струменів із нього і спутував його рухи, відібрав його мову, заціпив його; було видно, що чоловік хоче щось мовити, але невідома сила скрутила його, схопила і той під її міццю ні слова зронити, ні ворухнутися вже не міг. Його стан передався і нам, ми стояли навпроти застиглі, завмерлі, оторопілі, і дивилися на нього, у очі, у певній мірі нас охопив сполох, тривога, непевність; ані рушити з місця, ані поцікавитись ( чим там у подібних випадках цікавляться у незнайомців, що опиняються на порозі вашої квартири, і нічого не кажучи, стоять, як ось цей?) не спромоглися. І доки мана зійшла, і доки ми трохи оговталися – жінка моя ніби першою спохватилася, прийшла до тями – чужий замахав руками, хаотично, незрозуміло, хоча, рухи його не були агресивними, проте й зрозуміти зміст його активних жестикуляцій було не під силу нам обом, щось божевільне вселилося в нього, і всі ці гримаси, незрозумілі гримаси, які він ніби й не навмисне корчив, а щось ззовні чи всередині нього, ніби якась потойбічна сила керувала його поведінкою – все схиляло нас думати про безумство. Насилу він видавив з себе щось схоже на мову, проте, що саме – не розібрати; а потім усе повторював і повторював, все повторював і повторював, повторював, ніби заїло пластинку, заклинило, закрутило його у цій фразі, і йому вже не викарабкатися звідти; врешті вдалося розібрати окремі звуки, правда, фраза так і не склалася докупи у наших головах, адже вихопити одне слово цілим з того потоку незрозумілостей – то вже гераклів подвиг. А потім він почав хапатися руками за горло, за серце, ловив ротом повітря, ніби ось-ось задихнеться, хитався, колихався, і коли вкінці гучно гупнувся на підлогу, ледь не вдарившись головою в поріг – ми, геть налякані, вирвалися із заціпеніння і кинулися до тіла.
Швидка приїхала незабаром, дуже швидко, ми навіть не встигли зрозуміти, що саме трапилося, наші спроби нащупати пульс чи ще якимось чином виявити ознаки життя – зазнали краху; виявилося, ми абсолютно не володіємо найнеобхіднішими навичками у медицині, хоча у свій час дещо вивчали у цій справі, ознайомлювалися, та й, врешті-решт, раптовість, стрес і т.д. – далися взнаки.
Історія зі старим не мала продовження, ми навіть не поцікавилися хто він і в яку лікарню його відвезли, тому про подальшу долю того чоловіка нічого не відаємо, згодом, правда, кілька разів згадували про цю неприємність, та з часом усе рідше і рідше.
Не знаю, скільки часу я провів у задумі, поглинений спогадом, проте справа вже йшла до вечора, люду побільшало довкруги, шеренгами, ватагами, рядами спішили вони у бік метрополітену, видно, саме скінчився робочий день; натовп повернув мене у реальність, я спохватився, що засидівся довше, аніж зазвичай, коли влаштовувався на прогулянку, що пропустив обід, і шлунок невдоволено забурчав при згадці про це, що так і не прочитав газети; таки дістала мене моя стара, крутнулося у голові, і я посміхнувся. Тоді підійнявся й рушив у зворотну дорогу, додому. Поспіхом зайшов у рідний під’їзд, підійнявся на поверх, вже на сходовій клітці виявив, що ключів я не взяв, – все через жінку, через оті перевдягання, і я ще й пішов у неї на повідку, ніби дурень, – даремно спробував повернути дверну ручку, хоча добре знав, що стара, коли залишається наодинці, постійно замикає двері на ключ, ба навіть, коли ми удвох, однаково, замикаємося: хтозна, кого принесе нечистий – у наших роках силою з ним не мірятися. Тому я гупаю в двері, слух у дружини ще не споганився, почує; через дещицю часу повторюю спробу, але стара моя явно не дуже спішить, певно, увімкнула на повен голос телевізора і видивляється щось, хоча, ніби й повинна чекати приходу, я все-таки добре затримався, не схоже на неї, іншого разу уже б під дверима вичікувала, вислуховувала, чи не підходжу, хвилювалася б геть, що затримався, чи не трапилося чого; врешті я чую, як усередині, в коридорі, відлунюють кроки і до дверей наближаються, а потім у замку повертається ключ.
Я стою в коридорі, позаду поріг, а оці двоє зирять на мене, і коли я розумію, хто вони – страх, страшний звірячий страх бере гору над розумом і починає керувати усім моїм тілом. І я уже не підвладний собі. Я намагаюся думати і говорити – але нічого мені не вдається, я не розумію, яким чином таке може трапитися, це аж ніяк не сон, страшно; а може, усе-таки, я й до сих пір на лавочці, біля Воріт, і я всього лиш на всього задрімав – а оце все наснилося, привиділося, приверзлося; фантастики я не люблю, не моє це; і в неймовірне не вірю.