Над старими покрученими соснами повільно звивалася смужка диму. Пориви вітру розносили гіркуватий дух горілого, мокрого хмизу – вогнище курилося, не в змозі спалахнути на повну силу.
Лісом біг чоловік. Він насилу оминав дерева й озирався назад, вслухаючись у звуки погоні.
– Борисе! Синочку! – гукала колись до нього мати. – Не стрибай з кручі, бо затягне вир!
А він не слухав та стрибав – аж дихання перехоплювало, коли пірнав з висоти до самого дна і бризки води летіли над головою, до неба, до сонця. Цієї миті життя було таким красивим. Хлопець пригадував дідусеву казку про Івасика-телесика, яка нехитрою піснею звучала у вухах утікаючого парубка:
Івасику-телесику,
Приплинь-приплинь до бережка,
Дам тобі їсти, пити й хороше походити…
Хлопчик, що з казки, виходив на берег, і його ловила страшна зміїна, а маленький Борис лежав на траві та гойдав ногами. Біля нього сюрчали коники й пахло скошене сіно…
Чоловік зупинився, аби перевести подих. Позаду лунали роз’ярені голоси:
– Лови бандита! – кричали вони, а під ногами переслідувачів тріскотіло сухе гілля.
Знову пустився бігти, у голові билася лише одна неспокійна думка: де сховатися? Знав, що поблизу немає безпечного укриття, і розпач шматував нерви, змушуючи пульс битися швидше…
– Ходи до мене, – промовила Леся, запрошуючи його сісти поруч. – Біля тебе так затишно. Це намисто, що ти подарував, таке гарне, чиє воно?
– Мамине.
Над ними шумів дуб, сходила перша зірка, і Борисові раптом захотілося поцілувати дівчину. Він потягнувся губами до цих кругло-білих щік, й нехай собі говорять сусідки і тріскотять язиками…
А ось вони в якомусь напівзруйнованому будинку. На долівці лежить поранений друг, і у висках після несподіваної сутички стукотить швидко і надривно.
– Подай мені бинт, – строгим голосом сказала Леся.
Її руки по зап’ястя були забруднені кров’ю, а на лобі червоніла цятка. Хлопець подав й далі стривожено спостерігав за тим, як дівчина перемотувала на нозі рану. Друг Мишко був блідий, й час від часу стогнав.
– Ну що тут? – зайшовши до кімнати, запитав командир Вир і сів напочіпки біля пораненого.
– Може бути лихоманка, а потім гангрена, – відповіла Леся. – Треба чимось продезінфікувати рану і дістати ліки.
Вир обернувся до Бориса:
– Чув, хлопче? Це тобі наказ! А нам треба переходити в інше місце. Пораненого на коня і будемо виїжджати…
Ліс закінчився, і чоловік озирнувся. Переслідувачі були вже близько. Борис напружено вдивлявся у зарослі бузини та калини, що заполонили виярок та найближчий пагорб. «Там і заховаюся», – вирішив він.
Хлопець оперся на стовбур найближчої деревини, і причаївся у густій тисняві кущів. Він намагався забути тривогу та біль – чекав, коли проминуть його схованку і можна буде безпечно вийти. Уявив, як добиратиметься до криївки, що розташована за десять кілометрів, і його охопив сумнів. Він може туди і не дійти. Згадав, як під час відвідин рідного села, врази
– Дядьку! Дядьку! – маленький хлопчик наздогнав його під час останньої подорожі у рідне село та дивився великими карими оченятами. – Правда, що ви бандерівець?
– Хто тобі сказав? – від несподіванки Борис зупинився і приглядався до малого: чи не підіслав хто.
– Мама, – невинно відповів малий.
Одиноко зоріли вікна у напіврозвалених та обкрадених хатинах, де колись жили родичі, друзі, сусіди… Зараз уже нікого з них немає: або мертві, або бояться признавати.
«Мама сказали, – сумно подумав чоловік. – Ех… хіба це дитині поясниш?»
– Розумієш, – він присів і подивився на хлоп’я, – я лише хочу жити на своїй землі і так, як того навчили батьки. Тому й боротися мушу. Я міг би жити зараз мирно жити на цій вулиці. Та, певно, не судилося…
Уже заходив вечір, коли Борис розсунув кущі і обережно вийшов зі схованки. Довго стояв, сторожко вслухаючись у навколишній шерхіт. Поправив на плечі карабін й повернув на північ. Він просувався повільно, слідкуючи, аби не сполохати жодної пташки і не зламати галузки…
Несподівано сполохано заскрекотіла сорока, сповіщаючи про небезпеку, й залопотіла по гіллі крильми. Почулося шарудіння сухого листя під чиїмись необережними кроками, тенькнуло під серцем, а по тілі пробігли дрижаки. Пам’ять Бориса зафіксувала мить, пронизану безумним стукотом крові у вухах та згадкою про яскраво-жовту від падолиста лісову стежку. Він, із приреченістю загнаного звіра, зрозумів, що дуже хоче жити, незважаючи ні на що.
– Я його бачив, – почулося метрів за двадцять ліворуч.
– Ґдє? – запитав бас.
– Ген там, між деревами.
Борис причаївся за стовбуром велетня-в’яза та міцніше стиснув зброю, чия холодна сталь холодом пропікала шкіру. Про всяк випадок намацав у кишені «кукурудзу».
– Там нікаво нєту.
– Я впізнав його.
Хлопцеві заважала кора, вона сипалася за комір і ранила шкіру.
– Іді пасматри, – роздратовано гаркнув бас.
Почулися скрадливі кроки і шурхіт опалого листя. Ближче, ще ближче. Зараз…
– Він утік! – крикнули зовсім близько біля нього. – Можете підходити!
Борис полічив до трьох, обернувся і прицілився. Усього їх шестеро, а патронів п’ять. Гримнув постріл. Той, що кликав спільників, упав, на грудях червоніла пляма. Інші, хапаючись за зброю, закричали, і вже перші кулі вп’ялися в дерево. Борисстріляв, знаючи наперед, що йому не пощастить. А тоді він не побачить Лесю, не віднесе ліки, що конче потрібні для Мишка, який згоряє у лихоманці. Упав другий, третій, зі щоки повільно текла кров, але Борис цього не помічав, четвертий… У цей момент сухо клацнув затвор, скінчилися патрони…
Івасику-телесику,
Приплинь-приплинь до бережка
Дам тобі їсти, пити й хороше походити… –
співала до малого хлопця мати, а він все бовтав ногами у воді і не хотів виходити на берег…
«Який необачний, – подумав Борис, – не залишив для себе».
– А вот і бандіт! – сказав хтось позаду, з-за дерева. – Вихаді з поднятимі рукамі.
Чоловік викинув непотрібного уже карабіна – нехай думають, що неозброєний, і взяв у кишені «кукурудзу». Затиснув у лівій руці і ступив крок уперед.
Перед ним стояло двоє – з перекошеними від люті рисами обличчя, вольовими вилицями. Перевів погляд на зірчасті ґудзики та синьо-червоні кашкети, і – на очі, в яких одна ненависть.
– Стой! Стрелять буду! – гаркнув той, що стояв ближче.
«Я нікуди не збираюся без вас, – подумав чоловік та посміхнувся. – Ще сьогодні зустрінемося в раю. Чи пеклі». І висмикнув запал.
«Мамо й батьку, нарешті я з вами», – блискавкою майнула думка, як світ зблиснув, закрутився і зник у безвісті.
А малий Івасик із казки підіймав руки до неба, просив у птахів порятунку. Зла змія валила віковічного дуба, а гуси не зглянулися над хлоп’ям із русявим волоссям й летіли далі, у вирій, й хтозна, чи врятується воно. Його нехитра пісня линула у вись, між хмари, і там перепліталася з душами повстанця та переслідувачів, Останні, звільнені від земних пристрастей та злоби, зупинилися і з висоти спостерігали-слухали:
Гуси-гуси, гусенята,
Візьміть мене на крилята,
Занесіть до мами і до тата…
14.10.11 – 7.11.11
Хотілося б уже почитати щось свіжіше цієї миловидої авторки…
Є свіжіші прозові тексти, які будуть надруковані згодом.