“Колись вродливе обличчя загострилось, посіріло, в очах з’явився той дивний блиск, який буває у душевно хворих. То говорила сама з собою, то сміялась дрібним сміхом, то співала надривним високим голосом. Кожної неділі бігла до церкви, але спокійно вистояти Службу Божу не мала сили…”

Божевільна

До неї в селі вже звикли. Ходила, виряджена у що потрапить, розпустивши по плечах передчасно посивіле волосся. Йшла, несучи в руках клунки зі старою одежею, яку розкладала при дорозі, як гуманітарну допомогу, і намагалась продати.
Колись вродливе обличчя загострилось, посіріло, в очах з’явився той дивний блиск, який буває у душевно хворих. То говорила сама з собою, то сміялась дрібним сміхом, то співала надривним високим голосом. Кожної неділі бігла до церкви, але спокійно вистояти Службу Божу не мала сили. Кланялась по три рази в три сторони, чогось шукала в клунках, які завжди мала з собою, на щось вказувала пальцем і з острахом хрестилась. Коли кінчалась Служба, ставала біля входу до церкви і голосно кричала, що зараз всім голодним і знедоленим даватимуть їсти.
– Сюди, сюди! Ви не помрете з голоду, ніхто не помре. Тут, у Венеції, вас нагодують. Тут Італія. Хто приїхав на заробітки і не знайшов роботи, най не журиться. Ставайте в чергу, всі в чергу!
Люди з острахом дивилися на Мар’яну, що ще донедавна була найкращою дівчиною в селі, перешіптуючись.
– То з нею в Італії таке трапилось.
– Донеслись чутки, що над Мар’яною поглумився роботодавець, а потім продав у будинок розпусти.
– Хто зна, що там було. Може, за гріхи Господь таку кару послав. Кажуть, що її баба живу дитину стратила, а за гріхи до сьомого покоління відповідати треба.
– Яка ж то дівчина була – розумна, вродлива. З моєю дочкою в одному класі вчилася. Хтось із учителів цього року її фотокартку з дошки пошани зняв. Вона, коли дізналася, прибігла і довго стояла перед тою дошкою, прикладаючи руку до місця, де була світлина.
– Не доведи, Господи.

* * *
– Мамо, вуйко Іван зрубав вишню. Її тіло вже змертвіло, але лишилася душа. Вона бачить небо.
– Мар’яночко, вишня не має душі.
Мама обнімає дочку за плечі, але та виривається з обіймів і дивиться в небеса.
– Мамо, це правда, що людська пристань у небесах?
– Правда, доню.
– Боже, вишня вся в крові, а страшний сивий птах видзьобує їй очі. Чому нині площа така безлюдна, немає жодного українця?
– Ти дома, дитино моя, ти біля мене, Мар’яночко.
Прибита горем мати заламує руки до неба.
– Чому ж ви її до лікарні не відвезете? – пита несміливо сусідка з-за тину.
– Та ж лежала півроку у Львові на Кульпарківській, нічого не допомогло. А яка дівчина була – відмінниця навчання, співачка, танцюристка. Так просилася з тієї лікарні додому, що моє серце не витримало. Все одно ради їй ніхто вже не дасть.
– Може до людей піти, відмовити лихе.
– Ходила я й до екстрасенсів, і до бабок-шептух, і до ворожок. Хіба гріхи набавляємо, а порятунку ні від кого. Якби ж то я таку біду знала, не пустила б дитину з хати. Об’їздила півсвіту і заробила на велике горе.
“Ой зелене жито, зелене…” – співає Мар’яна.

* * *
Сонце опускається до заходу, розсипаючи пригорщами проміння по пахучих липах. Мар’яна, одягнена у лахміття, іде селом, простягаючи руку.
– Я жебрачка. Мені напророчили вітри жебрати по цілому світі. На майдані жебраків не годують, жебраки всі біля церкви. Мене ніхто не продасть і не купить, бо я народилася під щасливою зорею. Хто любить сонце, білокрилі хмари і буйні вітри, того ніхто не продасть.
Раптом вона побачила кущі розкішних троянд, що розцвіли на чужому городі. Кинула свої клунки, перелізла через паркан і клякнула перед квітами.
– Яка дивна мелодія вашого голосу. Ви – моя лебедина пісня. За лісом, за пралісом золота діжа заходить, – і засміялася. – Блукало сонечко по небі і не бачило, яка тут чарівна краса.
Нахилилася над квітами, цілуючи їх. Потім встала і пішла, високо піднявши голову, залишивши на дорозі клунки.
– Мене не продасть ніхто, бо в мене виросли крила. Я вмію літати, я біла птиця. Вам, чужинцям, цього не збагнути ніколи. Я загублюся в небесах і ніхто мене ніколи не знайде.
Тихо підходить до гурту молоді, що зібрався на вулиці. Нечесане волосся перев’язане чорною стрічкою, біла обшарпана сукня, одягнена поверх чорного довгого плаща, робить її подібною до привида.
– Як гарно у Львові, правда? Це найкраще місто у світі, краще від Риму і Мілану.
– Мар’яно, куди це ти так нарядилась? – запитав хтось з гурту.
– Наряджають мертвих, а я жива. Шкода, що ви всі мертві, що ваші душі закам’яніли і їм ніколи не сягнути висот Господніх.
– Ну і дає, – зареготав темночубий хлопець.
– Пам’ятайте, що любов і людяність – основа життя. Дорога моя мандрівна, віра моя всесильна.
Вона піднесла очі до неба.
– Дні не можна знищувати так, як ви це робите, кожен день треба прожити.
– Мар’яно, ти ж філософ, – іронічно усміхнувся вродливий юнак, затягуючись цигаркою.
– Шлях до неба повинен бути світлим, його не треба засмічувати необдуманими словами. Відкрийте сліпі очі і ви побачите який прекрасний світ. На ріці Дністрі купаються білі лебеді. Коли я була в Італії, згоріли Карпати, залишивши за собою попелище. Я листочком кленовим на Україну прилетіла.
– Що вона таке говорить? – пошепки запитала білява дівчина.
– Говорить, що на голову збреде, хіба не бачиш – вона божевільна, – ще тихіше відповіла інша.
Мар’яна замріяно всміхнулась і пішла, простягнувши вперед руки:
– Ой зелене жито, зелене…

One Response

  1. Сергій Попадин

    З величезним задоволенням прочитав новелу талановитої письменниці Ольги Яворської “Божевільна”. Дякую “Золотій Пекторалі” за таку можливість.

    Відповіcти

Leave a Reply

Your email address will not be published.