Він був (на жаль, тепер вже “був” – після 13 листопада цього року) одним із тих, хто поєднував (“зшивав”) поколінні Батька із моїм.
На подарованій книжечці поезій “Жито-життя”, виданій у 1967 році, читаю напис: “Дорогому побратиму – Феодосію Кириловичу Роговому – сердечно В.Боровий (13.11.67).
На останній із подарованих мені “Червоне сонце Каєркана”: “Дорогому Юрію Феодосійовичу з пошаною і вдячністю сердечно В.Боровий (17.09.13).”
Біографію Василя Івановича Борового переказувати марно. Інтернет знає все досконально: ЙОГО покоління перенесло так багато, що залишається тільки дивуватися, що воно – покоління – взагалі ВИЖИЛО, не давши життю українському зупинитися…
Холодний Каєркан це добре пам’ятає…
Видана 1998 р. у Києві “Історія української літератури” згадує: “Оглядаючи поезію 70-х років, бачимо як вона поступово міліла під тиском задушливих обставин. Цілій групі молодих поетів доступ до публікації був перепинений… У тюремних камерах та за колючим дротом опинилися поети виняткового обдарування Василь Стус, Василь Боровий та Ігор Калинець (перший більш не повернувся на волю)…”
У моїй книжечці оповідань “Святвечір” є оповідання “Балада про загнаного во́вка”, присвячена Феодосію Роговому. Дякуючи за неї, Василь Боровий писав на своїй “Полиновій сазі”: “Шановному Юрію Феодосійовичу Роговому – віддарунок за чудесний “Святвечір” (і прочитайте мою “Облаву” (ст. 46). З вдячністю В.Боровий (9.11.2007).
Перечитую, Василю Івановичу дорогий:
ОБЛАВА
(На позичену тему)
Я виріс у старих борах.
Та не казок дитячий страх
Запав у душу… Грали роги
Мисливським покликом тривоги,
І крався присмерк на вітрах.
Облава!.. Гасли промінці
В траві. У стомленій руці
Рушниця важчала. Та крові
Так прагли хори гончакові,
Що не спинялись мисливці.
А вовк – втомивсь. Він був старий,
Та мудрий…
Враз, мов чорторий,
Із яру виринув. І – злобні
Пси й люди вслід.
В тій ворохобні
Чийсь відчайдушний окрик:
“Бий!..”
Вовк тужно глянув в небеса.
Страшна була його яса!..
В якімсь спокої – що та рана –
Дививсь…
Нагледів отамана,
Напруживсь – і рвонув на пса!..
Одним поривом. То дарма,
Що в серці вже й биття нема, –
Звіриним, чорним, смертним шалом,
Залізним горло стис оскалом,
І вже обох покрила тьма…
Я виріс… О старі бори!
В кулак ту істину збери.
Як світ померкне в круговерті,
Не дайся злобному.
І в смерті
У горло впийся – і помри…
1953 р., Норильськ
* * *
Мир Душі Вашій, дорогий Василю Івановичу!
17.11.2014.