Особливо мені згадується один випадок, це було повесні того пріснопам’ятного 1970-го року. Зайшов Григір до редакції „Зорі Полтавщини” і питає когось, як подзвонити мені. Там, звісно, боялися це прізвище вголос вимовляти. А він сам знайшов за довідником і зумисне при всіх присутніх став розмовляти зі мною, сказав, що зараз же йде до нас. Це була його риса благородного характеру, якій він ні за яких обставин не зраджував, – оте милосердя, про яке не раз говорив в лице бездушним можновладцям.

“… доки живу…”

 

      У грудні минула чергова річниця Григорового Дня народження…

      Із далекого вже 1980 року із нами немає Григора Михайловича Тютюнника…

      Немає, на жаль, і багатьох тих, хто знав-любив-поважав як самого Григора, так і Його Творчість…

      Та листи  бережуть  все це. Листи тих, хто знав Його – до тих, кого знав Він.

      Пропонуємо кілька листів Петра  Ротача́ (він завжди наголошував на таку вимову-наголос)  до Феодосія  Рогового, в кожному з яких  згадується Григір Михайлович.

                                  *   *   *

             Полтава, 24 лютого 1985 р.

Дорогий Феодосію Кириловичу!

Сердечне спасибі тобі за добрі побажання. Вони хоч і не по моїй силі,  але, сподіваюся, цілком щирі.

Твори Григора я вже маю. Вже я перечитую їх сам і вдвох з Аллою Олександрівною, яка теж високо шанувала Григора, і він це знав. Мовби з новим, глибшим, ніж раніше, розумінням перечитали ми новели „Бовкун”, „Три зозулі з поклоном”, „Син приїхав” та ін. Класик української літератури ХХ-го століття – інакше не назвеш!

Особливо мені згадується один випадок, це було повесні того пріснопам’ятного 1970-го року. Зайшов Григір до редакції „Зорі Полтавщини” і питає когось, як подзвонити мені. Там, звісно, боялися це прізвище вголос вимовляти. А він сам знайшов за довідником і зумисне при всіх присутніх став розмовляти зі мною, сказав, що зараз же йде до нас. Це була його риса благородного характеру, якій він ні за яких обставин не зраджував, – оте милосердя, про яке не раз говорив в лице бездушним можновладцям. Цього я ніколи, доки живу, не забуду, і скільки буде в моїх можливостях, буду платити йому вдячністю пам’яті.

Ви, безперечно, читали в ЛУ від 21.02 інтерв’ю з В.Астаф’євим і відзив Астаф’єва про Григора: „Новели Григора Тютюнника – то справжнісінькі перлини чеховської проби”. Прекрасні слова!

Хочу тебе запитати у зв’язку з Григором. Один час він дружив з Борисом Дзюбою. Цей Дзюба навіть підписувався „секретар-машиністка Гр.Тютюнника”. Я знаю, що він потім одружився з дочкою М.Шумила. А де дівся потім – не знаю. А мені треба б його розшукати, бо він знає, як писався „Паливода”. Чи не допоможеш?

Після виходу двотомника можна б представити його до Шевченківської премії. Я охоче відгукнувся б з цього приводу, якщо б мій голос мав якусь вагу.

Я працюю щодня потроху. Основне заняття тепер – добір персоналій до енциклопед.довідника українського книгознавства, котрий, скажу тобі потихеньку, планується видати десь у майбутньому. Мене одна добра людина з УРЕ залучає до цієї справи. Вже до двохсот позицій навишукував   ( бібліографи, бібліофіли, бібліотеки, книгознавці, ілюстратори тощо ). Може знаєш що цікаве на цю тему, то пиши мені.

На все добре, друже!      Петро Рота́ч.    24 лютого 85 р.

                                  *  *  * 

Полтава, 10 березня 1985 р.

Добрий чоловіче!

Не заручився твоїм дозволом, не запитав попередньо, чи можеш, надсилаю своє писання про Григора і прошу прочитати. Це не остаточний варіант, хоч тут вже в основному я сказав те, що хотів сказати. Прочитай уважно, повикреслюй, що вважаєш зайвим, повиправляй недоречності або стильові слабини – у тебе для такої роботи рука більш вправна, ніж моя. Я сподіваюся, що ти допоможеш мені своєю порадою, своїми думками, може навіть щось підкажеш, на що я й уваги не звернув. трохи й завелика річ вийшла, скоротити щось треба, а що саме – не знаю.

Я дуже розраховував на варшавську „Нашу культуру“. Там би дали цю замітку. Але ось днями А.Середницький повідомив, що не клеїться в них з нормалізацією видань. Випустили перше число додатка і 5 номерів Нашого слова випустили, а далі знову СТОП, і це ніби аж до серпня, а чому до серпня, не ясно. Восени, коли видання були законсервовані, керівництво обіцяло норманізувати становище з Нового року, а тепер знову відкладають. Тому мені розраховувати на варшав’ян не доводиться. А куди ж поткнутись? А поткнутись нікуди. Ось така ситуація.

Чекаю твоїх зауважень, а разом з тим і новин про життя, роботу. Чи я писав тобі, що ще минулого року я надрукував у себе на батьківщині вірш про Григора? Такий собі віршик – але ж пам’ять! Надішлю пізніше.

Здоров’я і щастя тобі! Тисну руку    Петро Рота́ч.

                                  *   *   *

             Полтава, 18 березня 1985 р.

Добридень, друже!

Дякую за листа з відгуком та правкою статті. Згодний з зауваженнями. Надії на опублікування нема, хоч, можливо, пошлю цей матеріал до „Прапора”. Буду чекати, коли нормалізується вихід „Нашої культури”, їм і буду пропонувати ( це влітку або під осінь ).

Чому це в тебе болить голова? Ти ніби раніше не скаржився на болі. Може багато працюєш над романом? У мене теж тепер часто болить голова, хоч я по-справжньому творчою роботою й не займаюся.

Посилаю віршик про Григора. Вже й картаю себе, що похвалився перед тобою. Він дуже слабий. А виник він, коли одного разу повертався з Ромна через Шилівку, через той місток, де ми з ним стояли в перший день нашого знайомства в 1966 р. Був вечір, ішли з паші корови… До речі, хочу тебе спитати: ти знав Григорову матір, вона жива? І чи була на похороні?

Разом з твоїм листом отримав листа від С.Жураховича. Я хвалився йому, що придбав Григорів двотомник. Ось що він мені відповів: „Придбав і я 2-томник Гр.Тютюнника. Я його дуже високо ціную. Спілкувався з ним мало, так склалося й через вік – мав свою молоду компанію. Я при зустрічах завжди озивався добрим словом про чергову публікацію. І застерігав його від деяких лже-друзів. Заздрісники! Підпоювали його, провокували й підштовхували на якесь гаряче слово чи вчинок. Йому це коштувало крові й нервів. А вони – чистенькі – дивилися збоку й хихикали”. На жаль, це схоже на правду!

Нехай не болить у тебе голова й добре працюється!

На все краще. Петро Рота́ч.

П.С. Вкладаю ще статтю про Т.Шевченка, в якій знайдеш згадку про Григора. Газетку прошу повернути, бо це єдиний примірник.

 

                           Григорова Ташань

                                                        Пам’яті Г.Тютюнника

Над Ташанню сонце низько,

Йдуть корови до води.

Ти десь близько, зовсім близько,

Та… не вернешся сюди.

          На місточку постать мріє.

          Чуб – вороняче крило.

          Хтось чекає свою мрію…

          Ти отак стояв було.

Посхилялись верби в тузі,

До криниці, де пили

Чисту воду любі друзі,

Чорнобриві соколи.

         Лише пам’яті осмута

          На стежину між доріг,

          Що тепер лягає круто

          Та й на батьківський поріг.

Прошумів автобус мимо,

Врізавсь в пам’ять, мов стріла.

Обнялися ми незримо

На містку серед села.

          Ну, бувай, іди на луки,

          Там розвій колишнє зло.

          Рідний край – не для розлуки,

          Ти тут вічний, як зело!

Крикнеш птахом над водою,

Світлом висієшся в рань,

Зірочкою молодою

Вийдеш в присмерк на Ташань…

                 Петро Рота́ч

(Газ. „Трибуна хлібороба”, Талалаївка Чернігів.обл., 8.ІХ.1984.)

                                  *   *   *

Полтава, 23 серпня 1985 р.

Дорогий друже,

прийми від мене вітання з твоїм 60-річчям; бажаю і здоров’я доброго, і книг нових на рівні „Свята”, і ще багато-багато років життя творчої праці, душевної стійкості.

Збирався написати про тебе статтю, підібрав матеріал ( в основному хотів зосередитись на твоїх нарисах 60-70-х років, байках, педагогічних етюдах і ліричних віршах – все це не таке й відоме читачам ), але з мого задуму нічого не вийшло. Куди я можу з ним іти, кому пропонувати? Став думати-гадати й нічого не придумав. Ніхто не надрукує. Й опустилися руки…

Вибачай, друже.

В Польщі теж все тоді як порушилось, то й нема ладу і донині ( я маю на увазі українські видання ).

Ти питав, що відповів мені О.Гончар на статтю про Григора? Нічогісінько. Промовчав. Дуже мені кортить написати йому ще раз. Боїться вступати зі мною в контакт. Чи таку зневагу я на себе накликав? Тільки чим?.

Отже славного тобі ювілею. Якби був близько, приніс би тобі великий букет польових серпневих квітів. Вважай, що я його тобі приніс…

Дружньо тисну руку.    Петро Рота́ч               23.08.85.

                                  *   *   *

      Тепер вже ті, хто прочитав ці листи буде (має) нести далі Пам’ять про тих Людей.

      Адже Люди живі доки їх пам’ятають.

                                                                                     25.12.2014. Різдво.