У житті так склалося, що нам – обом Роговим (мені і Батькові) – давав рекомендації “в письменники” один і той же чоловік – Анатолій Андрійович Дімаров. Різниця хіба в тому, що одному – на початку 80-тих минулого століття, іншому – на початку 2000-них.
“Дорогий мій Земляче…”
У житті так склалося, що нам – обом Роговим (мені і Батькові) – давав рекомендації “в письменники” один і той же чоловік – Анатолій Андрійович Дімаров. Різниця хіба в тому, що одному – на початку 80-тих минулого століття, іншому – на початку 2000-них.
Він же писав рецензії на Батькові романи і вітав пізніше із присудженням Шевченківської премії:
“Київ, 13 березня 1992 р.
Дорогий мій Земляче, Феодосію Кириловичу!
По-справжньому зрадів, коли довідався про те, що двоє дорогих мені людей ушановані Шевченківською премією. Це – великомученик української літератури Антоненко-Давидович, з яким мене доля звела багато літ тому, і Ви – з першого роману Вашого я став прихильником Вашого таланту. Дай Вам, Боже, писати так і далі, хоч по собі знаю, що старість – не радість, що аби не болячки, то й гори перевернув би… Але мусимо… Мусимо писати, поки руки тримають перо.
Я в останні роки дуже усамітнився, та й про мене в спідці забули. Не запросили навіть на вручення премій, хоч я ж, як-не-як, голова комісії по спадщині Антоненка-Давидовича. Поставили мене головою ще тоді, коли ще було всесильним КДБ, а так би, мабуть, і до комісії не включили б. Тепер уже не страшно признаватися в любові і до Петлюри чи до Мазепи.
А над чим Ви працюєте зараз, як Ваше здоров’я? Мені хлопці розповідали, що Ви були хворі і в день вручення премії. Бережіться, бо ще маєте написати не одну книжку.
Будете в Києві – обов’язково заходьте. Буду Вам радий.
Десь на початку травня їду на хутір Мохнач, що на Чорнобаївщині, на кордоні Полтавщини й Черкащини. Придбав там хатинку та й сиджу з весни до пізньої осені. Ні газет, ні радіо, ні телевізора – таке добро! Сидиш іноді й думаєш: господи, ну навіщо я поперся у ці прокляті письменники? Все життя, як на каторзі. День пройде чи два і вже мучить совість, що промарнував. І так увесь вік.
Та що це я? Мабуть таки старість.
Вітаю Вас щиро.
Зичу здоров’я, здоров’я й здоров’я! А.Дімаров.”
* * *
А це вже до мене:
“16 квітня 1993, Київ
Дорогий Юра!
Велика Вам превелика подяка за привітання. Винен, що не відповів: три місяці провалявся в лікарні. Після інсульту, а потім знайшли ще й пухлину (інсульта паразитам мало!). Оце два тижні як вийшов, збираюсь на весну-літо у село, на межі з Полтавською (р.Сула), бо в києві цьому не довго й подохнути.
Тато Ваш для мене одна з найсвітліших людей. Стриманий, якийсь наче суворий на вид (як Григір Тютюнник), а всередині – ніжна душа. Яка вся – у його чудовому письмі.
Пам’ятаю, з яким внутрішнім задолженностям читав “Свято останнього млива”). І рецензію писав не на початківця – на зрілого майстра. Гірко, до болю у серці, що він так передчасно пішов із життя. Як пішли обидва Тютюнники, Василь Земляк, Борис Харчук. Але в літературі майбутній Ваш Тато залишиться назавжди.
Про нього я й писатиму про такого, хоч листувалися ми зрідка, а стрічалися всього два рази, і то щоразу на кілька хвилин. Але писатиму я про це в своїх спогадах, над якими оце й працюю посилено. Так що простіть мені, старому.
Зичу Вам, Юро, довгого, довгого життя і великих успіхів! А.Дімаров.”
* * *
Царство Вашій Душі – дорогий мій Земляче!
4.07.14.