Часто помічаю-спостерігаю, що після нагородження когось із письменників знаною премією чи гучної презентації щойно виданої книги, сам письменник ніби розчиняється у великому огромі незнанності і забуття… Звичайно є винятки, які підтверджують правило, на жаль…
Недобудована “Хата”
Часто помічаю-спостерігаю, що після нагородження когось із письменників знаною премією чи гучної презентації щойно виданої книги, сам письменник ніби розчиняється у великому огромі незнанності і забуття… Звичайно є винятки, які підтверджують правило, на жаль.
У Чоловіка, якого хочу пригадати, не було ні першого, ні другого. А його все ж забули…
У поета Михайла Булаха, під час другої світової, фашисти знищили батьків; пізніше комуністи вирішили, що він сам – “буржуазний націоналіст”: спочатку відрахували із філфаку педінституту, потім розіслали “депеші” не брати на роботу; звинуватили у несплаті аліментів і засудили, запропонувавши взамін “геніальний” винахід по 3.62 (хто ще пам’ятає такі ціни) та “вірних наставників у сірих плащах”…
На все-провсе, “дали” йому сорок років блукання по цьому незатишному світові (1938-1979).
…За цей час він таки видав свою єдину книжечку віршів “Голубінь” (1969), яку хотів назвати “Хата”; готував другу… Та тут вже дуже “пильні друзі” (не називаю імен – а раптом живі і досі пнуться у “поводирі сліпого народу”) написали-сказали “куди слід” і її набір, як кажуть, друкарі, “розсипали”.
*
Два вірші із тієї є д и н о ї:
Монолог скрипки
Не товчіться по мені пальцями,
Не товчіться!
Не гахкайте по мені калатайлом,
Не гахкайте!
Не розтягуйте надвоє мене,
Бо я не гармошка,
І не дміть у мене,
Бо я –
Скрипка…
Натягніте на свій смик рівної волосіні,
Волосіні рівної,
Ще й наканіфольте!
І я вам заграю такої весільної…
І я вам заграю такої весінньої…
І я вам заграю своєї, вольної!
*
Феодосію Роговому
Спіткнулася життя мого коняка,
Спіткнулась, та не впала – потягла
Отого воза, що по рейках часу
Везе мене до прадіда у гості…
Не знаю, посадовить він до столу,
Бо гостя зустрічають скрізь по честі.
А я в собі не варт своєї честі,
Бо я перед богами дуже грішний,
Бо, хоч зродився я в роду хрещеним,
Та не одній іконі я молився.
Бо їх багато висіло на стінах,
Які завжди білила моя мати,
Вишіптуючи серце у куток…
Не знаю, що скажу, коли зайду я
До предка свого сивого у гості…
Напевне, в першім слові привітаюсь,
Напевне, в другім слові усміхнуся,
Напевне, в третім слові я заплачу…
Не знаю, що повість мені мій прадід…
Не знаю, що подасть до столу прадід…
Не знаю, чи пізнає мене прадід –
Та знаю,
Головою
Похита…
*
Був ще, правда, альманах “Вітрила-67”, де поряд із М.Булахом відомі тепер прізвища: Надія Кир’ян, Анатолій Камінчук, Володимир Забаштанський, Світлана Жолоб, Василь Моруга, Світлана Йовенко, Володимир Федишинець, Данило Кулиняк, Ярослав Павуляк, Галина Паламарчук… Всього 55 авторів і доля частині із них таки посміхнулась.
Як писав той же Михайло Булах у “Свідоцтві про народження“:
Така собі квитанційка – та й все.
Написані чорнилом світлі дати…
Коли сміятись, а коли ридати,
Коли ж тобі хтось чарку піднесе
І скаже:
“Ну й з тридцятим тебе літом!..”
Та чи мене? Я ж – тіло і думки,
Моїм думкам – давно тисячоліття!
А тілові – всього лише роки…
Або із листа до Феодосія Рогового у листопаді 1971 року:
“… Діла сумні. Не дуже при бадьорім дусі, аде я мовлю про погоду: облога хмар… І гускнуть щодалі дужче. Але, я думаю, колись вони стануть пекельною смолою для того бога, хто їх згущує. Пшениця яка вродила, але ж місцями вилягла й продовжує вилягати… І ще одне примітив: там, де вона низенька, підгоріла, засохша, застояна, недішла, – їй-бо, стоїть. А де по груди та ще й колосок на хліб багатий – отам повалило. Що воно за погода?”..
…Ми пам’ятаємо Тебе Михайле, знаючи, що на барометрі все ж є позначка “до ясної погоди” .
І вона неодмінно настане! СЛАВА УКРАЇНІ!
16.05.2014.