Листя на деревах мало, мало. Падає щодня. Уже й сніг був, а тепер морозці. В ліс хочеться, на Псло, на сині хмари одним оком глянуть – на сині хмари над землею, а не поміж будинками.
“А садок родить…”
Є люди, згадка про яких просвітлює душу: тоді робиться ДОБРЕ.
Їх не буває забагато… І то теж добре – вони не забуваються…
“Добридень, Федосю!
Був оце на Полтавщині знову, дивився зиму, поминав діда Кравця – матінчиного дядька, а мого діда, виходить. Скупий був, покійний, рідному братові яблука продавав, а мені даром давав, тільки обрізаних, де було гниле чи дуже червиве. Отакий. А зараз уже дев’ять років покоїться в землі. А садок родить і родить.
В Шилівці застукали мене холод та кура, та безлюддя. На річці рубали лід і возили тракторами на причепах та машинах, сосни стояли мерзлі, в інеї і не пахли. А в хаті було тепло, пахло брикетовим димом, і мама все клопоталася, що б мені добреньке зварити, та просила:
– Розказуй же щось.
Писати нічого не писав, бо не було настрою. Читав, слухав балачки, як хтось заходив, занотовував гарні слова й вирази і дивився у вікно, як мете сніг.
Так і поїхав, нічого путнього не зробивши.
Добився додому карагандинським поїздом – майже одні українці їдуть з тих країв; хто гостював у дітей, хто сюди в гості їде. Хваляться, які там бурани та морози, навіть померзло людей багато… Питаю: чого шукають у тих краях українці, од землі од такої добра шукати поїхавши? Одказують: зате житуха у них там – ого-го! Все ясно…
Добився додому, а від тебе посилка. Навіщо, Федосю, обтяжуєш себе такою турботою? Проте дякую, бо розумію: то з добрих почуттів.
“Молитву” (одне із оповідань Ф.Рогового, яке редагував Г.Тютюнник для книги “Провідини” – Ю.Р.) закінчив, здаю на машинку. Здається, набігло сторінок із сотню. Тепер хай Боря Ількович (Б.І.Олійник – Ю.Р.) потрудиться. В плані ти стоїш.
Щойно закінчив читати В.Захарченка. Дали на рецензію з “Р.П.” Нічого, добре пише, то благословлю, Жені (Є.Гуцало – Ю.Р.) давно не бачив, а Миколі кланявся від тебе, радше обом Миколам – й Стеблині й Вінгранові. Вітають тебе. вітаю і я – все сімейство. І дякую.
Бувайте ж здорові та кріпкі. Гр.Тютюнник. 19.02.1971р.”
(Лист Г.Тютюнника до Ф.Рогового).
* * *
“Дорогий Тодосю!
Перша наша з тобою “третя субота! не вдалася мені. Така ся осінь випала на мою долю, як ота жінка, що ти її дуже любиш і вона це збагнула і починає викидати коники. Я страх люблю осінь – може тому, що маю вроджений, либонь, нахил до смутку, і восени мені завжди писалося. А сей раз уже зазимки почалися, а написано кілька сторінок. Отож незабаром після твого від’їзду, перед листом – який він тільки гарний з отим сумом за втопленим селом! – захворів мій маленький Василько вдруге. То було запалення легенів, тепер лежить у лікарні вже два тижні: найшли дизентерійну паличку й поклали. Трохи вгору від моєї роботи, і я щодня бігаю туди з передачами і щодня бачу, як він стоїть над вікном, усіма своїми десятьма пальчиками й носиком припавши до шибки, і кричить: “Таточку, забери мене звідси!” Та ще й на другому поверсі, не чує мене, і я не можу пояснити йому, де він і чого опинився там. То написав йому листа на машинці й попросив няню прочитати. Але це не справило на нього ніякісінького враження. Тільки діходжу до лікарні (а йому видно всі підходи і він, мабуть, не грається там ні з ким, а тулиться до вікна), як уже чую: “Татоцку, забери мене!”
Оце тобі й пиши. На людину байдужішу, то вона б таки писала (хоч я впевнений, що байдужі не втнуть чогось путнього), а я стою під тою лікарнею, як цуцик. Закушу губу й стою.
А це вже знайшов діру в огорожі й приношу передачі так, щоб він мене не бачив, щоб не троюдив ні себе, ні батька.
через два дні заберу (осталось взяти один аналіз, а тут це свято) і поїду з ним у Шилівку. Отоді й до тебе заскочу. З дванадцятого, видно, піду у відпустку.
Сказано, що в кого болить, той про те й гомонить. Вийшов лист про те, що на душі.
Вчора вийшов на світ білий Іван Дзюба. і днями, здається, його надрукують. Він переглянув свої погляди, – так кажуть, і я так пишу. Що ж, погляди переглядати треба за певних обставин, бо обставини диктують їх, а не навпаки.
Листя на деревах мало, мало. Падає щодня. Уже й сніг був, а тепер морозці. В ліс хочеться, на Псло, на сині хмари одним оком глянуть – на сині хмари над землею, а не поміж будинками.
Обіймаю тебе і щиресенько вітаю сімейство. пиши мені неодмінно.
Гр.Тютюнник.
(Лист від 7 листопада 1973 року).
* * *
З часів написання листів – більше сорока років…
“А садок родить і родить”.
4.09.2014