Спасибі тобі і ще раз, бо то ж варте чогось, коли людина може вчитати двох полярних поетів, а ми з Бобом Олійником (абревіатура Болійник) справді протилежні в манері своїй.
“…за ластівками”
У ці вересневі дні, не дивлячись на людські негаразди і затуманення, птахи все ж збираються у вирій: небо постійно зацятковане ластівками…
Десь там і Він – Той, хто назавжди полетів із ними ще в далекому 1973 році (книга лірики “В дорогу – за ластівками”, 1968).
“Добридень, земляче,
мій незнайомий знайомче!”
Такими словами починається лист Володимира Підпалого (1936-1973) до Феодосія Рогового 04.12.1970).
(Поет – він і в листуванні – Поет!)
“…Не дивуюся листу твоєму, а кажу собі: і на рідній Полтавщині нарешті знайшлася людина, котра перечитала мою книжечку. Одного лише не можу повірити: хіба книготорговці Полтавщини замовили її?
Тепер основне.
Довго мовчав, бо дуже хворів (серце) сам, а потім був начальником шпиталю (маю дох діток, менший на три дні старший Григорового (Г.Тютюнник – Ю.Р.) меншого, – ох, і штиль, аби то таке у стиху утнув я, то на другий день став би взірцем для сучасних українських поетів). Отож, не гнівайся і не карай раба божого Підпалого, рожденого батьком і матір’ю за 25км від Лубен (дома кажуть “Лубнів”) на Ламахівщині (хутір колись знесли, але зараз в с.Лазірках мої хуторяни так вулицю назвали).
Тепер стосовно твоїх думок про мій “Вишневий світ” (книга віршівВ.Підпалого – Ю.Р.). Перш за все, спасибі. Мене критика не балує, бо їй не до мене, а мені не до неї, тому й не дивно, що твій редактор зробив усе можливе для того, аби ти не погодився підписуватися під його редакторськими витворами. Може, таке ж буде і в “Літ.Україні”, але ти надто не переживай, бо краще хай орган письменницький Зуба (І.В.Зуб тодішній редактор “ЛУ” – Ю.Р.) має, аніж література українська буде зубатою.
Спасибі тобі і ще раз, бо то ж варте чогось, коли людина може вчитати двох полярних поетів, а ми з Бобом Олійником (абревіатура Болійник) справді протилежні в манері своїй.
А тепер – критичні зауваги до критичних зауважень. Може, переглянеш іще раз “Зимову казку” (по моєму екземпляру) і “22 грудня”. Вони протилежні, та начало їх одне… Розумію гнів твій, коли мова йдеться про “Попіл“. Але де ти знайдеш видавця, котрий погодиться і ризикне видати книжку без подібного, хоч і цю річ я намагався зробити чесно.
Що ще скажу.
Кланявся Євген Гуцало. Решти хлопців не бачив.
Буду радий, якщо сподобаємось одне одному при зустрічі.
Всіх благ і т.д. В.Підпалий”.
* * *
Вже коли Ніла Підпала (дружина) готувала книгу спогадів про Володю, на її прохання Феодосій Роговий писав:
“…Одного такого разу, прибувши до Києва трохи раніше, ніж Різдво, з поміччю добрих людей (страх як погано орієнтуюся в місті, хоч мав тоді на руках і точну адресу, і номери тролейбусів, що підвозять до Володі) – з поміччю добрих людей, кажу, йдучи пішки від залізничного вокзалу, знайшов і Червоноармійську вулицю, номер будинку через дріб, квартиру сорок чотири і… вже стою трохи розгублено на порозі, бо Володі не видно, як ніби й не він одчиняв для мене двері, а підбігли… а прямо ринули до моїх ніг двійко дітей. Вчепірячки вхопилися за ноги, позадирали до мене голови й усміхнено дивляться, ніби ждуть ласки чи гостинця. я взяв меншого на руки, пригостив обох якимись домашніми, селянськими ласощами і лиш тепер бачу майже впритул біля себе розхвильованого до стримуваних сліз Володю. Трудно мені пояснити його тодішній душевний стан, чітко лиш пам’ятається, що він раз і вдруге потвердив узвичаєну думку народного повір’я, що, мовляв, діти чують краще нас і глибше доброту людини і не з бухти-барахти, а саме з тої причини кинулись до тебе, небаченого, незнайомого”…
Іншого разу згадує слова Володі:
“Ти знаєш, чого мені все життя хочеться? – проводить мене Володя до виходу, відкриває переді мною двері і спиняється вже за порогом. – Рідного мені все життя хочеться, – пильнує в очі і додає. Рідного слова правдивого і волі для душі все життя мені хочеться, – повторив утретє, – як Благословення”, – і потис на прощання руку. Більше ми не бачились…
* * *
Відлетів Володя Підпалий у листопаді – запізнілою ластівкою… щорічно повертаючись додому – до своєї України.
* * *
А може лелекою?
“Тисячі відлопатив миль.
Відмахав…
А коли забракло
очам зору, а крилам – сил,
приземлився, куди попало…
Переждав…
А минула ніч,
обдивився й не міг повірить,
і метровкою битих ніг
заходивсь Україну мірять…”
(“В дорогу – за ластівками”, К. 1968)
3.09.2014.