Рік тому, за активної підтримки влади, Національну спілку письменників України очолила лояльна до цієї влади група літераторів. До керівних органів Спілки не ввійшли такі знакові письменники як: Р. Іваничук, Марія Матіос, В. Шкляр, Д. Павличко, В. Базилевський, В.Шевчук, А. Курков, А. Крим, П. Засенко, Р. Лубківський, М. Рябий та інші.
Згодом стало абсолютно очевидним, що донедавна державотворча, державозахисна, опозиційна до влади письменницька Спілка, що заснувала Товариство української мови, Народний Рух, Демократичну партію, була штабом Помаранчевого здвигу – перетворюється на мовчазного сателіта Партії регіонів. Де її голос, коли йде тотальна русифікація? Де її голос, коли в Україні знову з’явилися політв’язні? Чому вона відмовчується, коли Україну на налигачі тягнуть в «обновльонний» Союз? Де її голос, коли Табачник переписує нашу історію, закриває українські школи? Де її голос, коли з Держбюджету зникає рядок і сума на підтримку української мови? Де її голос, коли в Україні нищаться унікальні історичні пам’ятки? Де її голос, коли в Україні зменшується кількість україномовних книжок?
Натомість, сірі, невідомі українському суспільству «кардинали», копіюють Азарова, валячи на «попєрєдніков» творчу та організаційну неспроможність, відсутність громадянської позиції, розповсюджуючи брудні, не підтверджені жодним офіційним документом, вигадки. Все – як у «регіоналів».
Пантюки, сидоржевські, барни – хто знає їх в Україні? Одначе, вони, уже гризучись між собою, силкуються робити літературну політику, перетворюючи вільне письменницьке товариство в примітивний тераріум.
Тому, я виходжу із членів НСПУ. На моє місце можете взяти «найгонорарнішого» нині автора (правда плагіатора) прізвище якого відомо в Україні всім.