14 червня минуло десять років, як відійшов у вічність мій добрий приятель, талановитий журналіст з Чорткова Петро Шептицький. Відійшов, аби не повернутися. Але його надзвичайно майстерне, відточене перо повсякчас поруч з нами. Упродовж усього журналістського яскравого життя він тяжів до таких вдячних людяних жанрів, як замальовка, нарис, новела, оповідання, де неодмінно домінують доброта, любов і справедливість. Мов у казці з чарівним закінченням.
Зрештою, цей талановитий журналіст, здається і жив задля того, щоб казка стала дійсністю. І твердо, майже непохитно, вірив у те, що чарівний ключик до направи зла і торжества добра закладено у нас самих, у наших душах.
Яскраві і талановиті особистості завжди приваблюють.Завжди викликають цікавість. І завжди спонукають до роздумів.Так само і до неминучих запитань: «Під якою зіркою народився – я? Народились – ми? Що у закутинах моєї душі є світлого, людського, теплого? Що ми даємо і можемо дати рідним, близьким, зрештою, своєму суспільству, державі?».
Саме такою яскравою і світлою особистістю був Петро Шептицький, талановитий прозаїк, журналіст, великий поціновувач рідного слова, українського мистецтва. Його знали та поважали колеги по перу й однодумці, любили і шанували учні, а їх за роки журналістської праці у Петра Степановича було чимало, творча інтелігенція міста, усі, з ким по роду занять чи життєвій необхідності довелось спілкуватись майстру пера. Життя його було світлим і щедрим на тепло до людей, як весна, але, на жаль, коротким. Лише п’ятдесят три, одміряних Богом земних років, світилась осяйна зоря Петра Шептицького, великого майстра слова. 53 ніжні пелюстинки долі чи, радше, 53 стрімкі сходини життя довелось йому пройти і залишити після себе багатий ужинок різнопланових газетних публікацій, які, поскладавши сьогодні докупи, можна було б видрукувати кілька томів, ідейних за змістом і різножанрових за стилем, цікавих книжок.
Він не мислив свого життя без журналістської праці, без живого спілкування з людьми, котрих безмірно любив і яким до останньої краплини віддавав своє серце. Я щасливий сьогодні признаватися, що знав Петра Шептицького особисто, приятелював з ним упродовж років, мав можливість провідувати його, такого стійкого і незламного, в останні дні туземного життя, і був у числі тих, хто проводив його світлу душу до Божої обителі. Я завжди мав в особі Петра Шептицького доброго, мудрого порадника і наставника.
Його любили і поважали світлої пам’яті лірник Борис Демків; тернопільський поет Василь Драбишинець, з яким Петро Степанович навчався на факультеті журналістики у Львівському університеті; Микола Мартинчук, редактор «Нової Тернопільської газети» і багато інших відомих людей, з якими майстру пера довелось за життя спілкуватися і працювати.
Ось кілька штрихів до його біографії. Народився Петро Степанович Шептицький у селі Давидківці Чортківського району. Закінчивши місцеву школу, навчався у Дрогобицькому технікумі нафти і газу, який закінчив з відзнакою. Відтак була служба в армії, а після того – навчання у Львівському університеті. І довгі роки журналістської праці в газетах: районці (спочатку “Зоря комунізму” – відтак «Голос народу), «Досвітні вогні», «Ратуша».
Доля все-таки була прихильна до Петра Шептицького, бо поряд з ним упродовж багатьох років життя йшла чи була надійною опорою вірна дружина Оксана, котра у всіх життєвих колізіях завжди підтримувала свого чоловіка. Вони викохали двох дітей: сина і доньку, у котрих Петро Степанович не чаяв душі і вкладав своє добре, пройняте теплотою, серце. До останнього подиху життя марив обняти (тоді ще!) свого єдиного внука, котрого любив без міри, гадаю, не буде помилкою сказати: понад життя. Великою турботою і повагою сповнювалася його душа до батьків, котрі народили такого славного сина, до рідних сестри і брата, усієї родини.
Петро Шептицький любив життя і вмів його наповнювати якісним змістом. Позаяк його проза позначена світлим і вистояним талантом. Його твори спресовані до особливої густоти, читаються легко і цікаво. Переконаний, що непересічний талант світлої пам’яті журналіста Петра Шептицького – то життєдайне джерело, до якого ще не раз припадатимуть устами земляки, справжні поціновувані красного письменства. І складатимуть заслужену шану великій людині – майстру пера, котра жила серед нас і повсякчас намагалась дарувати людям щастя.
Володимир Погорецький