Сьогодні гостею нашої рубрики є відома поетеса, член Національної спілки журналістів України, член Національної спілки письменників України, авторка багатьох поетичних збірок, чортківчанка Раїса Обшарська.
ЖІНКА В ОБІЙМАХ ВІТРУ
Я народилась жінкою на світ,
Прийшла у нього так, як перехожа.
Така мала, немов пташина Божа,
Як маргаритки непомітний цвіт.
Раїса Обшарська
(Зі збірки поезій «Жінка в обіймах вітру»)
Сьогодні гостею нашої рубрики є відома поетеса, член Національної спілки журналістів України, член Національної спілки письменників України, авторка багатьох поетичних збірок, чортківчанка Раїса Обшарська.
Перегортаючи в думках наше знайомство з цією жінкою, чомусь пригадалось несправедливе правило-стереотип, яке невідомо хто вигадав: мовляв, красиві жінки не можуть бути розумними, а розумні, як правило, є некрасивими. Раїса Обшарська є винятком із усіх існуючих правил. Красива, розумна, талановита, цікава, жінка-сонце, жінка-радість, жінка-мудрість. Як і у своїх віршах, вона щиро відкриває душу, розповідає про своє життя без прикрас, без фальші, бо сама любить у спілкуванні щирість і відвертість. А ще вона любляча дружина, дбайлива мати і …бабуся. Так, так, бабуся, бо хоча ще молода і тілом і душею, а має вже четверо онуків.
Якось отак непомітно збіг час… Ще ніби вчора вона читала казки своїм синам, а сьогодні вже онуки просять бабусю заколисати їх байками чи віршиками. Так і хочеться це слово – бабуся, взяти у лапки, бо воно зовсім не пасує такій молодій і гарній пані Раїсі, але вона, на подив, навіть гордиться таким жіночим «статусом».
Раїса Володимирівна любить життя, а воно – її, бо попри усе, що довелося пережити, вона стверджує, що є щасливою жінкою.
«Дитинство топиться у травах,
Купається в дощі грибному…»
Мала батьківщина Раїси Обшарської – мальовниче село Устечко, що на Кременеччині. Розкинулося воно на чотирьох горбах поміж глибоких ярів. Такої краси моя співрозмовниця більше ніде не бачила. Багато подорожувала, але рідне село завжди кликало до себе. І лише тут, серед густих лісів і квітучих ярів, душа поетеси знаходить спокій і умиротворення. Тут росте шоколадна квітка – квітка її дитинства. Ніде більше такої рослини не зустрічала, тільки в Устечку. Ото як приїде влітку додому, і одразу – на луки, шукати шоколадну квітку. І не дивно, що посеред отої краси зросла справжня поетична квітка, яка стала окрасою нашого Подільського краю.
У збірнику прозових творів «Сезон блукаючих дощів» є цілий розділ, присвячений рідному селу, де авторка так дотепно і цікаво описує життя своїх односельчан, звичаї і традиції, які тут побутують. Своєму Устечку поетеса присвятила рядки:
Є на світі дороге село,
І біленька в ньому є хатина.
Це воно між горами лягло,
Тут моя маленька батьківщина.
Хата Раїсиних батьків стоїть поблизу цвинтаря, на горі. З дитинства вона була невільним свідком того, як односельчани проводжали в останню путь померлих. Якось дівчинка побачила над цвинтарем лик святого. Видіння було настільки чітким, що дитина попросила батьків теж глянути на небо. Дивно, але дорослі нічого не побачили, усе списали на дитячі фантазії. А Раїса Володимирівна ще й сьогодні пригадує, як виглядав той небесний образ. Пізніше прийшло розуміння, що це було не просто видіння, а якийсь знак долі, який відкрився лише їй . Дівчинка ще зі школи знала, що не буде такою як усі, а життя її наповниться цікавими подіями.
Краса природи надихала до творчості. Побачить гарну квітку чи деревце – і вже подумки складаються віршовані рядки. Треба швидше бігти додому, аби записати усе.
У школі дівчина була однією із найкращих учениць. Її вабила література, історія. Як правило, у школі діти не дуже люблять писати твори, а для Раїси написання твору на будь-яку тему перетворювалось на свято. Уже тоді вчителі помітили неабиякий творчий потенціал школярки. Їй доручили редагувати шкільну стінгазету. З головою поринула у роботу.
А оскільки часи були піонерсько-комсомольські, то й тематика газети мала бути відповідною. Раїса старанно готувала кожен номер. Хотілося зробити його гострим і критичним, де б можна було висміювати недоліки окремих школярів у навчанні та поведінці. А висміювати було кого. Хлопці на перервах нишком курили за школою, прогулювали уроки, не виконували домашніх завдань та ігнорували піонерські доручення. Тоді з’являлися критичні замітки за підписом Раїси, в яких вона, образно кажучи, писала приблизно таке: «Петро М. – злісний прогульник і хуліган, а Микола С. – щодня курить за школою». Таких стіннівок із критичними «випадами» на адресу найгірших учнів школи вийшло декілька. Край критиці вирішили поставити самі герої публікацій. Вони підстерегли Раїсу, коли та поверталася зі школи, і натерли снігом так, що й донині це пам’ятає, а ще добре накидали снігу за пазуху. Попередили: мовляв, ще раз щось напишеш, буде тобі непереливки!
Сьогодні, розповідаючи цю історію зі свого дитинства, Раїса Володимирівна сміється, але тоді це сприймалось як несправедливість. Як так? Вона ж хотіла напоумити двієчників і шибеників, навернути їх, так би мовити, на правильний шлях…
– Ось тоді я вперше й дізналась, що таке ціна правди, – каже, усміхаючись, моя співрозмовниця.
«Шукаю Господа у людях,
У милосерді, в доброті…»
Раїса Обшарська мріяла стати або журналістом, або педагогом. Перемогла педагогіка. Чому? Напевно тому, що дуже любила дітей. Розуміла їхню психологію і дуже хотіла працювати з маленькими дітьми. Закінчила Чортківське педагогічне училище та факультет педагогіки і психології Рівненського педуніверситету.
Одногрупники з училища часто зверталися до Раїси з проханням написати якусь віршовану присвяту, зізнання у коханні, просто вірш для своїх потреб. Попри це заняття, почала писати й свої поезії. Часто їй просто хотілося вилити душу на папір, самій собі розповісти про свої почуття. Про те, щоб стати поетесою, тоді навіть не думала. Але пані Раїса шукала себе, йшла дорогою самовдосконалення не один рік. Товстому шкільному зошиту вона довіряла свої переживання і думки. Здавалося, так легше було долати самотність.
Саме у Чорткові Раїса Володимирівна знайшла свою долю, вийшла заміж, виростила двох синів – Василя і Михайла. Сини ще й досі пригадують, як мама читала їм казки і віршики на ніч. Чимало з яких діти вже знали напам’ять, тому просили розповісти щось нове. От і доводилось молодій мамі вигадувати власні оповідки. Тепер вона це робить для онуків.
– Малюки – такі чисті, такі невинні, вони – як білий аркуш паперу: що напишеш на ньому, те й прочитаєш, – каже Раїса Володимирівна. – Маю вже 29 років педагогічного стажу і жодного разу не пошкодувала про обрану професію. У нас в садочку хороший колектив, ми були неодноразовими переможцями обласних і районних конкурсів з питань навчання та виховання дітей дошкільного віку. Також маємо тісний зв’язок із громадськими організаціями. Зі своїми вихованцями організовуємо концерти-зустрічі для людей з благодійної служби «Карітас», дитячої бібліотеки, музею, організації «Діти війни». І всюди ми – бажані гості.
Раїса Обшарська виховує дітей у любові до Бога, бо сама є людиною віруючою. Тільки у любові до Всевишнього ховається сенс життя, переконана поетеса.
– У нашому дошкільному закладі «Золота рибка», який я очолюю, ми започаткували програму виховання «Я у Світі», – розповідає пані Раїса. – Для вихованців ця програма передбачає вільний розвивальний простір. Тобто дитина вільна у своїх смаках і вподобаннях. Хоче гратися – грається, читати – читає і так далі. А вихователь лише спостерігає за усім процесом і не перешкоджає. Усе в природі ми з дітьми розглядаємо як живу матерію, у нас навіть каміння має «душу». Це дозволяє виховувати у дошкільнят любов до природи, бачити прекрасне у звичайному.
У житті Раїси Обшарської було вдосталь тривог і випробувань. Але вона завжди відчувала опіку Бога. «Щасливі ті, у кого все по-божому, хто істині невідворотно служить», – такий висновок робить поетеса.
Багато із того, про що мріяла, збулося. Те видіння із дитинства, коли вона побачила на небі лик святого, ніби вело її усе життя. Бували моменти, коли жінці ситуація видавалась безвихідною, але згодом, якимось дивом, усе ставало на свої місця і біда обходила стороною.
«Сльози зробили мене поетесою, болі, страждання, сум і печалі», – написала вона в одному зі своїх віршів.
«Щоб не бути одиноким,
притулися до любові…»
Творчість Раїси Обшарської – багатогранна. У своїй поезії вона торкається багатьох тем. Та найбільше їй до душі теми любові до отчого дому, до України, ну і, звісно, кохання. А яка жінка може прожити без кохання?
Жінка у творчості не може без любові, без розуміння її суті. Бо вона дає крила і натхнення, щиру і добру думку. У пані Раїси є цікавий вірш «Любов», що написаний із самих епітетів. Отже, за визначенням поетеси любов буває:
Райська, сонячна, медова,
Таємнича, осяйна,
Життєдайна, загадкова,
Божевільна, потайна.
Мрійна, пристрасна, гаряча,
Спопеляюча, п’янка,
Незахищена, терпляча,
Нерозділена, гірка…
Вірші Раїси Володимирівни читаються легко, на одному подиху. Це висока поезія, витончена, виплекана жіночими почуттями і переживаннями, роздумами про день сьогоднішній і завтрашній. У цих рядках є життєва мудрість, яка магнетично притягує до себе читача і змушує замислитись над сокровенним.
Пані Раїса знайшла себе у розбурханому морі життя і сидить на троні свого поетичного слова як справжня королева. Через привабливу зовнішність Раїсу Обшарську й справді часто називали королевою, мадонною, казкою. А вона вважає себе звичайною жінкою і склала вірша, який присвятила самій собі:
Про неї казали – шикарна жінка,
Її величали – мадонна, казка.
А вона була – українка
І мрійниця – Раїса Обшарська…
Гасло життя пані Раїси – прикрашати собою життя, нести людям радість, добро і світло. Це їй вдається впродовж багатьох років. А ще поетеса є активною громадською діячкою, багаторічним депутатом районної ради, ведучою тематичних програм місцевого радіо. Раїса Володимирівна – лауреат багатьох конкурсів та літературних премій, серед яких – «Людина року–2009» (м. Тернопіль), «Жіночі історії» (газета «Вільне життя плюс»), «Я вірю в майбутнє твоє, Україно!», має звання почесного громадянина Чортківщини.
Багато віршів поетеси, завдяки тісній співпраці із композиторами, стали піснями.
Вам би хотілося зазирнути у душу пані Раїси? Даремно, бо:
Моя душа, мов дивовижна пташка –
Довірлива, тремтлива і строката.
Її намалювати дуже важко
І просто неможливо розказати.
Підростають онуки у Раїси Володимирівни, якими вона так пишається. Нещодавно охрестили найменшу онучку Євангеліну.
– Коли діти приводять до мене моїх онучат, я ніби вдруге народжуюсь на світ, – каже пані Раїса. – Дуже люблю спілкуватися з ними, гратися. Ми разом стільки усього придумуємо! Сумно нам не буває. А ще Бог послав мені гарних і добрих невісток. А це дуже важливо. Старша невістка Анастасія гарно малює, здійснила художнє оформлення до декількох моїх поетичних збірок, за що я їй щиро вдячна.
У творчому доробку поетеси є дуже зворушлива моноп’єса під назвою «Прогулянка життям». Головний герой твору – Ангел, який опустився з небес на Землю і ходить людськими дорогами життя. Він щодня спостерігає за людьми і в кінці твору робить висновок:
А в чому щастя пізнають земні?
Тепер я знаю: тільки у любові
І в молитовнім златоустім слові,
Карбованім у серці день при дні.
Ось така вона – поетеса Раїса Обшарська. Чарівна і тендітна, слабка і сильна, весела і сумна. Вона живе, надіється, вірить, а усе, що ляже на душу, потім виливається у віршовані рядки. Творити – головне призначення цієї жінки, в якій поєдналося стільки талантів. Вона щаслива, бо її люблять не тільки люди, а навіть вітер, в обіймах якого вона побувала.
Ірина Мадзій