“Тих дві-три хвилини, поки в дверях появився плечистий коротковолосий смаглявець у джинсах і білій футболці, обоє перечекали мовчки. Аркадій був не проти й далі не відкривати рота. Не лише через клубок у горлі. Весь заціпенів, бо його справжнісінька молода копія крокувала просто до нього. Підійшовши, син неголосно привітався та завмер біля матері. Аж тоді стало помітним і її шалене хвилювання…”

Полуденні спогади (новела)

Середнього зросту, широкоплечий, але не огрядний чоловік у сірих штанях і фіолетовій сорочці вийшов з напівпорожнього трамвая. На мить зупинившись, надів темні окуляри й неквапливо закрокував повз старих камениць, за сонцем. Воно, вже спацеруючи над дахами ліворуч, ураз захопилося чорно-сріблястим чубом свіжого перехожого. Та він не звертав уваги на світило. Сконцентрувався на розгляданні колись добре знайомої вулиці, адже до зустрічі було ще з півгодини. А до будинку, де вона мала відбутися, залишалося пройти лише зо сто метрів…
Почалося ж усе декілька днів тому, у вівторок. Надвечір Аркадієві зателефонувала сестра і збудженим голосом заторохкотіла: “Брате, щойно взяла в поштарки для тебе лист. Він з минулого, чи що? Бо адресований на наше батьківське обійстя…“ Зайнятий біля машини, коротко відповів: “Дякую, зараз буду їхати на город, то заберу. “Проте рідненька, зустрівши біля брами, здалося, заінтригувалася більше від нього. Тож, ковзнувши поглядом по незнайомому прізвищу відправника, за яким не можна визначити й статі, відразу розпакував конверт і прочитав уголос: “Привіт, Аркадію! Маю з тобою важливу та цікаву розмову. Якщо бажаєш, прибудь найближчої суботи на дванадцяту годину до кафе, що в приміщені, де за молодих років була твоя улюблена їдальня в місті. “Нижче – ані імені.
– Почерк наче б то жіночий, – взялася гадати сестра – втім, не переконана. Все ж, Юлі поки й словом не обмовся.
– Не можу нічого сказати про той несподіваний лист, – заокруглив розмову брат і поквапився до машини, бо ще мав сапати картоплю.
Ввечері ж дивну вістку таки виклав дружині. Та загорілась своєю жіночою цікавістю й порадила не нехтувати тією зустріччю. Однак чоловіка з наступного дня все міцніше охоплювали тривожні відчуття. Старався їх приховати, адже були подібні до тих, які пережив два роки тому. Тоді його давня пасія готувалася з ревнощів учинити йому сімейний скандал…
Розминувшись з кількома перехожими, Аркадій узявся за ручку дверей кафе. Звичайно, не тих, що зберігала пам’ять. Усередині теж ніщо не нагадувало колишню їдальню, в якій містився буфет з бочковим пивом. За мить окинув поглядом лискучу кахельну підлогу, дерев’яні столики, такі ж крісла поряд і ажурні золотаві гардини. Та його цікавив бар, що сяяв склом у романтичних сутінках, отож звернув туди. Височенький круглолиций хлопчина в білій сорочці з-за стойки послужливо нахилився до нього:
– Слухаю пана…
– Я б пива бочкового випив, але не знаю, чи є?.. – знітився не звиклий до миттєвої уваги сільський мешканець.
– Не проблема, пане! – бармен кивнув праворуч себе, де з-під полиці сіріла поката посудина.
– Також сирок попрошу…
– Поки виберіть собі столик. Офіціант туди все вам подасть, – коректно запропонував високий, рухом маститого кельнера ставлячи бокал під краник.
Аркадія не переставало непокоїти запитання, що ще його тут чекає? Ним керуючись, попрямував аж у дальній кут. Там, усівшись за столиком спиною до глухої стіни, бачив увесь зал, вхід і нечітко, через гардини – невеликий відтинок вулиці за вікнами. Ліворуч, над дверима на червонім тлі таблички золотів напис “Вбиральня.” Колись вони вели на кухню, де молодиці-кухарки готували смачненькі страви. Чоловік іще подумав, що в ті часи в таку годину столиків з деренчливими металевими ніжками в тому залі залишалося незайнятими небагато. Не кажучи про обідню та вечірню пору. А тепер – пустота. За хвильку її скрасила темноволоса дівиця в коричневій спідничці та білій блузці. Вона швиденько цокотіла туфельками до самотнього клієнта, проте на круглій виблискуючій таці бокал і тарілочку ніби хто приклеїв. Привітавшись, офіціантка розставила замовлене й запитала:
– Може, пан забажає ще щось?
– Наразі ні, але трохи затримаюсь, бо мені тут назначена зустріч.
– Тоді смачного. І – успіхів! – “сама милість” відлинула, мов хмаринка.
Аркадій зняв окуляри й, запхнувши їх у нагрудну кишеньку сорочки, з апетитом узявся за пиво. Після кількох ковтків у ньому розчарувався, бо було не смачніше, ніж у сільському барі. А дорогий сирок навіть і не пахнув тим дешевим колишнім…
Однак, трохи розслабившись, чоловік спробував нарешті осмислено пригадувати події із парубоцьких років, прожитих тут, у великому старовинному місті. Поміж спогадів, може, зумів би пошукати ключик до ініціатора нинішньої зустрічі, але незадовго в кафе ввійшла жінка в барвистій блузці, бежевих бриджах та з сумочкою такого ж кольору. Сонцезахисні окуляри додавали русоволосій романтичного вигляду. Миттєво оглянувши зал, вона попрямувала до чоловіка. Він неприховано проводжав її поглядом допоки, зупинившись біля столу, промовила: “Аркадію.“ У відповідь же лише закивав головою.
– Бачу, ти дуже приголомшений, – почала, знявши окуляри. І ніби заспокоюючи, додала: – Та я не принесла тобі ані біди, ані проблеми, навіть якоїсь прикрості…
– То це ти аж за стільки років і так раптово призначила зустріч, Діано? – обізвався після паузи, затримавши запитливий погляд на жіночім обличчі.
– Спершу позволь присісти, адже нам потрібна тривала розмова, щоб розставити всі крапки над “і” в колишніх наших стосунках…
– Ну, якщо ми вже тут, то вмощуйся, – стенув плечима. – Хоча я чекав від тебе вістки ще тридцять років тому, в перші, особливо нелегкі місяці військової служби. Зрештою, що тобі замовити?
– Хіба пиво задля компанії, – зиркнула на надпитий бокал співрозмовника.
Чоловік підвівся й офіціантка, відразу випурхнувши з-за стіни біля бару, поквапилася до зайнятого столу. Діана забажала до пива ще копчену рибину.
Допоки “сама милість” підійшла знову, чоловік і жінка з цікавістю розглядаючи одне одного (далебі, сиділи напроти), поволі зав’язували розмову. Відтак, взаємно висловивши щирі компліменти щодо зовнішності, пожвавішали.
– Щоб з чистою душею почати головне, – блакитно-сірий жіночий погляд зашарівся, – мушу зізнатися, Аркадію, що мене звати Даниїла. Ні, я не обманула колись саме тебе, і з якимось корисливим наміром. У молодості перед багатьма з нерідного села називалася Діаною, бо в школі дівчата часто дразнили мене Данилом. Лише згодом дізналася, що через здобутки в спорті, яким вони завидували…
Співрозмовники пригубили бокали, і русоволоса продовжила:
– Отож, як пригадуєш, ми познайомилися в холодний осінній вечір у сусідньому від мого селі, на весіллі, на яке нас декілька подружок випадково потрапило “запорожцями”. Здається, якийсь твій родак там одружувався.
– Ти мені тоді відразу впала в очі. І ми, відтанцювавши разом зо три танці, довго ходили темною вулицею, палко горнучись одне до одного.
– А вже за декілька тижнів ти запросив мене в робітничий гуртожиток у місті на свої проводи до війська. На вечоринці було п’ятеро хлопців і стільки ж дівчат. Незадовго ми обоє опинилися вже в темній кімнаті. Стало безтямно солодко й безтурботно…
– Була ж моєю першою дівчиною, яка подарувала не лише обійми та поцілунки…
– Потім ми вийшли в фойє і я, глянувши на годинник, сказала, що мені час на поїзд. Ти зголосився провести мене на вокзал. Але там, в переході на перон, годинник показував, що до відправлення моєї електрички година. Тож ми, усамітнившись у порожнім вагоні, цілувалися й цілувалися. Я знову тобі в короткім шалі віддалася…
– Шкода, “пройшли роки і ми стали батьки”…
– Саме задля того, хоч пізно, але влаштувала нашу зустріч. Та все за порядком. У своєму селі тоді я також мала непоганого хлопця, який наполегливо мене добивався. Тебе ж треба було чекати два роки. Перед тим уже моя старша сестра чекала свого міського коханого з війська, а він там одружився з білорускою. Мабуть, тому, коли незадовго односелець запросив мене до свого порожнього дому, бо батьки його поїхали кудись на празник, я не відмовила і йому…
– Я ж тобі відразу по прибутті на службу написав підряд зо п’ять листів.
– Їх підступно перехоплювала навчена досвідом старша сестра, яка працював в нашім селі на пошті. Я ж, сам знаєш, пропадала в місті на фабриці…
– То ж мала мою сільську адресу.
– Певно, подумала, що ти за мене забув. Зрештою, після Різдвяних свят вийшла за наполегливого односельця. Були наче обоє щасливі. В серпні народила сина. Перших декілька місяців не помічала, але потім він усе більше і більше мені нагадував тебе… Отак аж досі жила зі своєю сокровенною таємницею. Незадовго ми перебралися до міста, в квартиру, яку отримав чоловіків батько, котрий працював будівельним майстром. Я народила і від Корнія хлопчика. Він тепер живе в столиці. Та після того, як торішньої весни суджений несподівано помер, щодень виразніше усвідомлювала, що не варто далі таїтись…
У кафе заходили й виходили відвідувачі, але чоловік і жінка нікого не помічали.
– І де ж, Дано, той наш, як зрозумів, син?
– А ти щиро хочеш його побачити?
– Ще випробовуєш терпіння! – Скрикнув, відчуваючи шалений танок мурах на спині.
Даниїла квапливо вийняла з сумочки мобільний і за декілька секунд лагідно промовила: “Сину, зайди, будь ласка, в кафе.”
Тих дві-три хвилини, поки в дверях появився плечистий коротковолосий смаглявець у джинсах і білій футболці, обоє перечекали мовчки. Аркадій був не проти й далі не відкривати рота. Не лише через клубок у горлі. Весь заціпенів, бо його справжнісінька молода копія крокувала просто до нього. Підійшовши, син неголосно привітався та завмер біля матері. Аж тоді стало помітним і її шалене хвилювання.
Старший чоловік, рятуючи ситуацію, підвівся з крісла й простягнув руку молодшому:
– Мене звати Аркадій.
– Яким.
– Ми тут з матір’ю поговорили…
– І ви будете її новим чоловіком… – молодик безцеремонно скористався миттєвою паузою.
Аркадій зрозумів, що Яким нічого не знає, тому, не образившись, рішуче продовжив:
– Ні, про те не йшлося, хоча вона мені подобається, як і в молодості. Просто повідомила, що ти – мій син. – Мовби не цікавлячись реакцію молодика, додав: – І ось побачивши тебе, переконався в чесності її слів. Тому й спішу поділитися своєю радістю…
– Пробачте, мені важко так одразу щось сказати. – Проте молодий чоловік таки не розгубився: – Якщо ж ви з мамою такі щасливі, то замовлю святковий обід з дорогеньким вином.
Аркадій уже не мав слів. Щоками Даниїли котилися великі світлі каплі. Яким підвівся й офіціантка задріботіла до них. За декілька хвилин стіл виглядав, як весільний. Син тим часом крадькома кидав здивований погляд на матір. Відтак наповнив фужери і, виголосивши розважливий тост за рідненьких, залишив кафе, пославшись на зайнятість.
– Аркадію, пробач нам обом, – Даниїла білосніжною хустинкою витерла непослушні сльози. – В Якима насправді багато справ. Ось і те кафе та ще декілька торгових точок в тій частині міста йому належать. Дає раду сам, без “плечей.” Ми ж з невісткою доглядаємо маленького Ігорка та маємо в школі на тиждень по декілька уроків. Звісно, якщо будеш не проти, контактуватимемо, познайомимося ближче.
– Згоден. Тільки спершу до того мушу підготовити дружину й доньку, хоч у неї своя сім’я. Тож пробач і ти, бо вже час судженій зателефонувати. Хвилюється, адже ми не знали, на яку і з ким зустріч я їду.
– Тоді я відлучуся до вбиральні.
Аркадій набрав номер Юлії. Та відразу підняла слухавку:
– Ну що там, милий, бо згорю від цікавості?
Подумав, якби сказав правду, згоріла б від ревнощів, тому якомога спокійніше відповів:
– Не хвилюйся, зустріч приємна і захоплююча. Вже незадовго завершиться, але в мене поки обмаль часу на розмову. Втім, про все поговоримо вдома…
…Минуло з півроку. Батько, мати й син налагодили справжні родинні стосунки, хоча залишалися проживати зі своїми сім’ями.

Leave a Reply

Your email address will not be published.