Доброго дня, пане Володимире! Як і обіцяв, до Покрови висилаю для електронного формату одну з новел, що були визнані кращими на конкурсі прози про УПА, що минулоріч проводила агенція Діскурсус.  З повагою –  Зіновій Федорук.

Варвара (новела)      

Лагідне вересневе сонце неквапом вибралось із-за старезних ясенів, які височіли край древнього панського парку, й приласкало  понуро–холодну під приржавілою бляхою будівлю на протилежному боці вулиці. Вона  – двоповерхова, цегляна – за Польщі належала найбагатшому в тому містечку євреєві. На першому поверсі він тримав два склепи: продуктовий і з тканинами. А на другому в чотирьох кімнатах проживав з чималенькою сімейкою. Достеменно не відомо, коли і при яких обставинах єврейська родина звідти зникла, але вже за німців у будинку розмістилася поліція. З серпня ж сорок четвертого його облюбували енкаведисти. Відтак старовинний будинок став моторошним місцем болю і страждань для місцевого люду. Потрапляючи сюди, сотні нещасних діставали страшні путівки долі: хто до Сибіру, а хто – в сиру землю… Та добре сонце, не розуміючи злих, чорних людських справ,  не переставало зогрівати будинок знадвору і в середині. Ось воно крадькома, спершу зверху, крізь кватирку зазирнуло в найбільшу кімнату другого поверху. В ній уже понад два роки був кабінет енкаведистського начальника. Середніх літ, середнього зросту, підтягнутий капітан Васюков, русу чуприну якого спробував погладити промінчик, господарював тут щойно від весни. Тоді замінив він осатанілого капітана Урсулова – ката, який остаточно втратив над собою контроль. Далі, набираючись снаги, сонце добралось до стрункої постаті старшини Яснова, поблукало по його, задоволено примруженому обличчі. Таким воно було тому, що старшині випало доповідати саме капітанові, а не нервовому від мук похмілля, набряклому лейтенантові Жогову в страхітливій, переповненій людськими стражданнями кімнаті на першому поверсі.

– Отож, отримавши від нашої людини повідомлення, що на базарі вже два дні крутиться молода незнайомка, нічого не купуючи і нічого не продаючи, – почав упевнено круглолиций старшина, –  і, маючи її словесний портрет, ми  з сержантом Оскаровим учора ту незнайомку затримали. Вона – струнка вродлива дівчина, а може жінка, не перевіряли, років двадцяти. Одягнута в сірий жакет і чудернацьку, напевно, циганську спідницю. На голові – голуба шапочка з червоною сукняною квіткою. А в зелено-сірих очах ні страху, ні відчаю. Тільки холодний спокій і навіть нахабна впевненість, ніби то ми повинні її боятись, а не вона нас…

– Обшукали?.. – Капітан задумливо покрутив олівцем, тримаючи його поміж вказівним і великим пальцями.

– Ні, бо нічого з собою не мала. Та й хотіли доправити її просто до лейтенанта. Однак він уже зачинився в своїй конурі. Тому випитали хто така і відвели до льоху. Назвалася Варварою, і то так, ніби з нас того вистарчить. Але сержант пополудні підселив до неї нашу прибиральницю зі школи…

– Варвара, Варвара… В якихось паперах, дай Бог пам’яті, я вже раніше стрічався з таким іменем, – офіцер ще швидше покрутив олівцем, – чи то, може, з псевдо…

– Товаришу капітане, не подібна вона на бандерівку…  – посміливішав старшина.

– Добре, сам розберуся. Ведіть її сюди. – Незвично різко підсумував врівноважений, розсудливий капітан.

Проте старшина не встиг дійти до дверей, як несподівано для них обох з першого поверху крізь товсті стіни почувся приглушений постріл. За ним – другий. Старшина рвучко розвернувся, від нерозуміння стенув плечима і очікувально глянув на офіцера.

– Здається, випередив мене Жогов. І, як нераз, захопившись, зірвався… – без конкретної емоції та інтонації мовив капітан.

– Зараз покличе мене і сержанта прибирати, – натомість з кислою міною, неголосно констатував старшина.

Запала тиша. Та минула хвилина , друга, а від лейтенанта – ні голосу… Капітан спохватився першим і, вихопивши з кобури пістолета,   від, стривожений, лиш гаркнув:

– До низу, старшино!

За мить голосно грюкнули білі двері великого, обласканого лагідним сонцем,  начальницького кабінету. І між поквапливим стуком кроків двох мужів застогнали, зарипіли круті дерев’яні сходи на перший поверх – до вузького, заповненого сутінками, коридору. Біля виходу, тримаючись за клямку дверей караульної кімнати, самотньо стовбичив довготелесий сержант Оскаров. Вчора ж решта особового складу взводу відіслали в сусідній район для допомоги в каральній операції. На запитальні погляди старших товаришів сержант, скрививши веснянкувате обличчя,  розгублено пробелькотів:

– Я її недавно відвів до лейтенанта…

Капітан, з пістолетом напоготові, не гаючись, шарпнув двері кабінету Жогова й всі троє ввалились у середину. Там ниць на підлозі, головою в крові лежав їхній безкомпромісний, безпощадний до ворогів товариш. Здивування, сум’яття та страх ураз охопили героїв. Старшина, попри все, зауважив, що одна половина вікна, яке дивилося в сад, відчинена, а вітерець похитував, мабуть, ще єврейською заяложеною фіранкою. Проте нікотрий навіть не встиг помітити, як і звідки в кімнату влетіла граната й тієї ж миті перед ними трьома востаннє майнув розриваючись світ… А сонце сахнулося від друзок шибок…

…Через кілька хвилин з окраїни містечка в безлюдні луки, які розкинулись ген до застиглої півколом стіни темного, не для кожного гостинного лісу, на ледь помітну дорогу викотився короткий, як бричка, візок, запряжений сивим жвавим коником. Помітно високий, чорнявий молодик у акуратнім чорнім костюмі й такім же кашкеті притримував віжки опущеними на коліна великими п’ятірнями та мовчав. До нього тулилась мила лицем дівчина в широкій квітчастій спідниці. На голові – наївна шапочка з квіткою. Тендітні плечі під сірим жакетом час од часу здригалися. Ні вона не плакала. Дівчині було холодно, жахливо холодно в спину, хоча її ніжило ще добряче тепле вересневе сонце,  яке вже забуло свій недавній переляк. Гарні, але пришерхлі вуста натомість гаряче шепотіли:

– Ту худу гадюку я задушила ще серед ночі. Вже зимною повісила в кутку льоху… Кат дістав, як належить, –  у серце та в голову. І репанку*, як ти казав, Яничаре, кинула через вікно, коли вони до нього збіглись…

– А я нині, як ніколи, хвилювався за тебе, Варваро.  Найдужче, коли під вікном чекала…  Та двері тримав на мушці, аж поки ти на воза не вскочила… – Нарешті обізвався, ледь усміхнувшись, молодик.

По хвилі, відпустивши віжки, він ніжно обняв дівчину і делікатно забрав з її тремтячої руки невеличкого пістолета.

*Так бандерівці називали радянську гранату лимонку.