Іванна Стеф’юк з Чернівців, за освітою український філолог, котрий тонко відчуває всі нюанси мови. Член НСПУ (2013). Закінчила Чернівецький Національний університет імені Юрія Федьковича, де зараз навчається в аспірантурі й водночас працює у видавничо-редакційному відділу вишу. Друкувалася у журналах “Золота Пектораль”, «Буковинський журнал», «Перевал» та ін. Незабаром у “золотопекторалівському” видавництві з’явиться друком (повний обсяг)  збірка новел «З гостем за руку», працює над проектом «Казки старих Чернівців» та книгою казок «Чарівний ліхтарик», інколи пише вірші, хоч акцент її творчої досконалости завжди був зміщений на художню прозу. Захоплюється криміналістикою, клінічною психологією, моделюванням жіночого одягу, фотомодельною справою і писанкарством.

 «Листопад дише зірками й снігом»

Вона – з наймолодшої ґенерації нинішньої української поезії. Вірші Іванки – щирі, теплі й незвичні. Інколи видаються по-дитячому наївними, а насправді дуже глибокі й влучні. Вражають своєю мелодикою та музичною мелодійністю, закоханістю у природу й світ, такий густий і яскравий довкола. А ще поезії молодої поетки – напрочуд зримий, все про що пише не лише відчуваєш, але й немов бачиш. І так, що в серці з’являється якийсь щем, бо так «смачно» пише. Й водночас – легко та невимушено. ЇЇ вірші про природу, осінь – немов та павутинка, що на останньому передзимовому сонечку летить собі кудись у височину. Цікава й мова цих оригінальних віршів – поєднала в собі авторка й Буковину, де живе поруч, й рідну Гуцульщину, звідки родом. Звідси такі направду мовне перлове намисто. Словом є в поезії молодої чернівчани те, що звично звемо «лица необщим выраженьем».

Пропонуємо нашим читачам добірку поезій Іванни Стеф’юк й бажаємо авторці подальших творчих успіхів й віримо, що невдовзі ім’я її знатиме якнайширше гроно шанувальників та поціновувачів  справжнього поетичного мистецтва.

Леонід Гольберг

http://maydan.drohobych.net

***

Не лізь руками –
Спечеш долоні,
По краплі осінь
В листку холоне,
І дим – чи пару –
Здіймає вгору
Листопад-вуйко,
І вітер впору –
Закрутить листом,
Відтак завіє –
І кроком скритим
Ніч снігом сіє.
Не лізь руками,
Бо так спечешся
З вогню листками…
А ніч сміється.

***

Я люблю, дуже –
Згорає осінь
У ватрі року
Лиш диму просинь…

Так люблю, душко –
Аж лист палає
На клені жовтім,
А ніч тікає.

Тріскоче думка
У ватрі гранев,
Холодна темінь
Вогнем відтане.

Листопад дише
Зірками й снігом.
Ходім до хати –
Бо ніч вже збігла.

Червоніє фустка

Червоніє фустка
Ружі самим краєм,
Яблуко з галузки
У фартух втираю.

Полетіла садом
Перша павутинка,
Пахне виноградом,
В’яне материнка.

Соковита осінь
Медом причастилась,
Зверху на покоси
Яблука скотились…

Подихи снігу

А зірки у хмари поховали лиця,
Та й летить на землю сива ангелиця –
За конем гривастим — та за його бігом,
Сива ангелиця надсипає снігом…

Свічки промінь ловить лялька-солом’єнка,
«А-а-а..» — колиска кличе в сон дитинку –
Ніч моргає снігом — міниться зірками,
Встояна калина зріє пацьорками…

А земля дрімає — снить квітки червоні,
Бігають полями розсилені коні –
То зими бояри — а за їхнім бігом
Сива ангелиця засіває снігом…

Ріка вихлюпує дощі

Ріка вихлюпує дощі –
Ні дна, ні краю…
Поміж ожинові кущі –
Зірки збираю…

Пустила спрага до води
Коріння мною.
Стою, вишукую зірки
В траві рукою.

І місяць вилущиться з хмар –
Насипле світла –
З цебра — як дідо-молочар –
У душу світу.

***

Стрясає ніч тумани з крон –
Пульсує, темна
Між пера у старих ворон
Вже снігу зерна.

І шишки губить ліс старий –
По дві-по одній,
Ти призираєш до трави,
А там – безодня.

Коріння дуба по землі –
Та ні, прожилки
І зірка губиться у млі –
Своє прожила.

Морозом кріпиться земля,
І ніч міцніє,
А перша ранішня зоря
Ще спить, не дніє.

***

Піднімаєш руки – дістаєш до стріхи,
Висипала бабка в решето горіхи –
На горищі тепло, тріскотить стелина,
Треба обібрати з кросен павутину –
Ще згодяться може…На стару верету
Бабка зілля стелить. Хмари передерті
Попри вікна – в далеч. І так близько вечір
“Гай, сходи в долину”, – і мені на плечі
Накидає светрик. По старій драбині
Сходимо ми в хату – вистиглу з-за днини

***

Травичка-гривка, роса-лелітка
Гора застелит довгу верітку –
Сідай і слухай: земля говорит,
Сідай і слухай – а хто боронит?

Стікає соком, пристиглим плодом
Ця осінь- любка – а тихим ходом
Ступає вечір і світит свічку
Та й хоче спати вже осінь-чічка

І снити любість. А вечір сходит,
Від неї сон дес до раня вхопит –
Сідай на гору, її долоню,
Запалюй свічку – питай про долю –

Гора все скаже, лиш добре слухай:
Над головою хмар завірюха
І дим тікає, тріскоче свічка
Про долю каже – ти чуєш, дівчи?

***

То ранок пахне виноградом
Ходім у сад…
Ставай під жовтим листопадом –
Вже зріє град
Червоних яблук, влитих соком –
Бринить роса,
І ходить осінь тихим кроком –
Сама краса…

Летять за листом, злоченим листом
Мої думки
Підходить осінь під хату близько –
Кладе грушки
В траву під ноги – солодкі і смаглі,
Медовий сік…
Лягаю в роси – як квітка спрагла,
Ото міій лік.

***

У долонях шорстких осінь стискує чорні горіхи,
Розбігається день і в долини іде направці,
Визирають хати через пальці щербатої стріхи,
Проти вітру іду, затискаю лиш ніж у руці…

Підійду до гори, де вростається дикий відкасник,
Запитаю землі, чи позволить зрубати стебло,
Би стеріг від біди, боронив би мене від нещастя,
Силу жінки приніс – бо непросте колюче зело.

Дише рівно гора – не перечить, хитає травою,
Я рубаю стебло – і стискаю – не чую кольок –
Сивий вітер несеться – літає, не знає спокою,
Забігає в долину – торішнього сіна клубок

Він вихоплює з рук і відносить кудись поза хмари,
Першим снігом злітає на голови сила гори.
Лиш сріблиться відкасник, травою дошукує пари,
І мороз – також перший – туляється вже до кори.

Дише вітром гора, і холодні – аж сиві ялиці
На долонях старих виколисують перші вітри…
І поморгує вечір – чи може, мені то вже сниться?
А відкасник стискає пелюстки – чекає своєї пори..

***

Скрипка голосит –
Звуком стікає,
Вітром заносит,
Думка скіпає…

Але ця зірка –
Дивитси в душу.
Так мені гірко –
Стаїти мушу…

Зірка пригасне –
Надходит ранок,
Сонечко красне
Стеле серпанок..

***

З каламуті зеленого дна
Випливає нічна прохолода.
Я нап’юся з тобою вина,
Стане тепла ріка повноводна –

І закличе до себе – ходи,
Вже парує – легка, опівнічна.
На руці у цариці-води,
Ніч запалює зоряну свічку.

І росою покапає віск,
А відтак буде потемок дніти…
Це вино, і вода ця, і ліс –
То, напевно, і є той край світу…

***

Терпко на дні,
Вечір в вікні –
Доторку пів до любові.
Часу печать,
Очі мовчать –
Просто думки вечорові.
Знаєш? – Ну що ж,
То й не тривож,
Більше нічого не скажу.
Криком кричиш..
Серце, мовчи –
Спогади осадом ляжуть.
Зойкне зоря,
Згасла – нема,
Я задивилася в небо.
Як же тепер…
Місяць завмер.
Думко, не згадуй, не треба

***

Догорає розм’якла свічка,
І стікає зап’ястям віск…
Звідкись смутку нанесла нічка –
А в печі лиш поліна тріск.

Стара лавка бере в коліна,
Не питає, чого прийшла.
Не до ватри сирі поліна –
То й свариться з вогню смола.

Ну а далі приходить днина,
І стікає лиш воском ніч,
Буду йти – то шепне хатчина:
“Дес прийди ше – розтоплю піч..”

***

То ніч снагу визбирує з роси

І силу п’є з полив’яного дзбана.
Вона не вийде, навіть не проси,
Ота ворожка, що в червоне вбрана.

Сміється вільха в темні рукави,
Та що тобі, небоже, говорити:
Вона вночі шепоче до трави,
Скидаєш ти солому в довгі скирти.

Яка різниця, що їй скаже плющ,
Медунка вчора що нашепотала?
Тікай від неї, і тікай чимруж:
Говорять ― відьма, чи тобі замало?

… А ти, Калино, з хати не виходь:
Падуть зірки, немов не на гаразд.
Всі кажуть, що готуєш приворот..
Най собі кажуть, то не перший раз.

***

Би тікала – та спирає перелаз,
Простіт мене, дєдю-неню, перший раз
Би тікала, та би бігла до води –
Най собі тримає кнєзь ваш гаразди…

Йой би бігла – поза гори і ліси –
Від вінця такого, Господи, спаси…
Вже зірниці тої промінь перегас –
Простіт мене, товаришки, другий раз…

І на третий мене, просю вас, простіт –
Вистигає темна нічка вже в росі…
Я у ранок – єк у купіль – забіжу,
Не шукайте, не шукайте молоду…

(За мотивами новели Марка Черемшини “За мачуху молоденьку”)

***

Зачепився місяць
Серпом за галузку,
Ніч лягла горілиць,
Розстелила хустку…

Падають зірниці –
З неба та у трави.
А човнові сниться
Плесо зеленаве.

Поколише воду –
Розхитає тишу,
Ніч шукає броду –
До водички вийшла…

ІВАННА СТЕФ’ЮК,

Світлина Руслана ТРАЧА (Верховина).