Є люди, на обличчях яких можна прочитати долю цілого народу. У глибині погляду – його духовність, у карбах рис – його мужність, у відкритості до стихій – його стійкість. Таким видався мені Андрій Базалінський, автор книг «На вітряки!», «Нас постріляли німці в сорок другому…», «Зрада пам’яті, або Стрілецькі могили у ЧортКівському Кривосвіті». Принаймні саме такі видання потрапили мені до рук, коли цьогоріч уперше побувала на книжковому святі в Чорткові.
Запитаймо у пам’яті
Є люди, на обличчях яких можна прочитати долю цілого народу. У глибині погляду – його духовність, у карбах рис – його мужність, у відкритості до стихій – його стійкість. Таким видався мені Андрій Базалінський, автор книг «На вітряки!», «Нас постріляли німці в сорок другому…», «Зрада пам’яті, або Стрілецькі могили у ЧортКівському Кривосвіті». Принаймні саме такі видання потрапили мені до рук, коли цьогоріч уперше побувала на книжковому святі в Чорткові.
Читати ці твори оглядово – значить залишатися байдужим і до національної ідеї, і до духу патріотизму, і до власної долі на цій землі. Та глибинно проникати у суть написаного, осмислювати подані дослідником факти і події – таке не кожному під силу. Краще, звичайно, обходитися без брому. У нас-бо має бути великий запас міцності, тому що українці не тільки витесували глибу історії власної держави, але й були вкраплені живою кров’ю своєю у тло історії інших народів.
Складається враження, що твори Андрія Базалінського написані не просто так – із самохоти, що такий обов’язок пам’яті надсилає людині Бог, що до копіткої ваговитої праці дослідника спонукають душі полеглих.
Назви книг теж не випадкові. Візьмімо, зокрема, «На вітряки!». Воював із ними лицар-ідеаліст Дон Кіхот. І сам автор, що вдався до цього архетипу, має у собі щось донкіхотське: його чиста душа по-дитячому не сприймає фальшивих умовностей, водночас по-лицарськи самовіддано і хоробро боронить правду.
Закономірно, що вслід за феєричною «На вітряки!» зі списом Дон Кіхота Ламанчського, вийшла друком документальна «Нас постріляли німці в сорок другому…». Наведені у книзі факти цілком розвінчують ідеологічний міф російських шовіністів про колабораціонізм українських націоналістів. «Якраз навпаки, – стверджує автор передмови Євген Зозуляк, – боролися, не шкодуючи життя…» з німецько-фашистськими загарбниками і «впали від гітлерівських куль». То не просто список 52 борців за волю України, це точні документальні дані, що супроводжуються болючими роздумами про те, хто дав право розстрілювати цілий народ, знищувати древню націю. Певно, що не Господь Бог! «Ця книжка мусила бути. До цього спонукала крайня потреба, – зазначає автор у післямові «Не згасає скорботна свіча». – Мало сучасників знають про листопадову, 1942-го року, чортківську трагедію…».
То тільки спочатку здається: все, про що пише А.Базалінський, стосується Чорткова і околиць, насправді «обман народу», «демоНкратія» уразили все суспільство і прирекли українську державу на затяжну хворобу. Хто зарадить, крім нас самих? Той, що належить «до Світової Родини Безсмертних», завжди буде стояти в обороні істини і споконвічних людських цінностей. А те, що в українського народу на довгі століття було забрано право не тільки творити красу, вільно працювати, але й взагалі жити на своїй землі, документально й художньо відтворив у своїх книгах Андрій Базалінський.
Майже саморобні книги автора при уважному читанні і небайдужому сприйнятті написаного, виявляються справжнім скарбом глибинного осмислення буття загалом й українських реалій зокрема. А.Базалінський протягує факти та образи уяви крізь площини історичні, філософські, культурологічні і навіть теософічні. У тому ж виданні «На вітряки! Або Незвичайні пригоди Дон Кіхота Ламанчського у Кривосвіті ЧортКів» закладена ота глибинна всеохопність спостережень автора. Чого вартує у мовному плані синонімічна добірка до назви Нечистої Сили ( Правопис подаю за автором.): дияволи, демони, чортократи, бісократи, кривофактори. Автор немов перегукується з полемістами барокової доби – Іваном Вишенським чи Михайлом Андреллою. Концентрує сатиру болю в таких образах та явищах, як «Гробовець Гласності», «Кривофактор Закрийписок», «Неук Суржикович Закрийписок-Правдокрад», «Старозавітній Пресовий Держимордівський Кодекс», «Чортофлюгер». Алегорії твору, однак, досить прозорі: «День Перемоги (це коли за Старого Завіту чортовойовники згубили по-садистичному у Чортограді понад 800 невинних душ!)».
Чи не тому це сталося, що була все-таки зрада пам’яті? У книзі «Зрада пам’яті, або Стрілецькі могили у ЧортКівському Кривосвіті» Андрій Базалінський із сумлінністю копіткого дослідника відтворює сторінку за сторінкою таку дорогу нам історію українських лицарів-усусів та їхні сліди на рідній землі, зокрема на Чортківщині.
Інколи сучасники цілком не усвідомлюють, для чого і як треба вшановувати пам’ять про полеглих. Оте фарисейське стояння у храмі істини з почуттям сплаченої десятини аж ніяк не замінить живого чуття серця, що кровоточить болем каяття і щирим бажанням покути. Такою покутою для живих може бути тільки правдиве вшанування пам’яті тих, хто поліг за волю України. Їхні душі витають там, де вони поховані. Можна зрозуміти, чому не має спокою Андрій Базалінський. Вже так багато зроблено, чимало досліджено, достатньо зібрано фактів і документальних матеріалів. Але до істини хоч і тонка, зате міцна перепона загальної байдужості. Лиш одинокі донкіхоти воюють з вітряками, а всі інші залишаються глухими до волань з потойбіччя.
Можна чогось не знати з реалій краю, конкретного міста тощо, однак аргументи, наведені у книзі «Зрада пам’яті…» переконують, що правда на боці автора. «Чи можна споруду вважати стрілецьким пам’ятником, якщо останки людей, над якими задумано їх воздвигнути, належать комусь іншому?» – запитує А.Базалінський. Хто відповість? Запитаймо у власного сумління.
Леся Білик,
член Національної спілки
письменників України