Ця війна проникала у нашу свідомість уже з дитсадка, де одна вихователька завжди ходила в траурі і хоч ніхто «про це» не говорив, – всі знали – «син… в Афганістані». Таких матерів було багато в нашому західноукраїнському регіоні (за статистикою, більше, ніж в інших, що, вочевидь, було ще одним способом розправи з «непокірними»). Пригадується і бібліотекарка зі шкільної бібліотеки, що не оминала можливості розповісти учням-старшокласникам, що її син «відбуває інтернаціональний обов’язок»; і приглушені розмови сусідок про тих, кого «привезли… і не дозволили відкрити», і про тих, хто сам повернувся, але щоразу, коли за вікном цвірінькне горобець чи вдарить об шибку крапля дощу, падають на підлогу, закриваючи голову руками.
СТАРЕ ВИНО У НОВИХ БУРДЮКАХ
[розмисли над романом Василя Слапчука «Книга забуття». – К.: Ярославів Вал, 2013. – 368 с.]
Слов’янська ніч,
афганською покрита паранджею,
ізнову мстить мені…
Так і живу – навиворіт душею.
Василь Слапчук
Коли роздумуєш про роман Василя Слапчука, перше питання, яке зринає у свідомості: Хто має право говорити про цей твір, давати йому оцінки чи висловлювати власні судження? Корінь цього питання значно глибший: Хто має право говорити про війну? Ті, хто там був, – «про це» – не хочуть, або говорять тихо, з недомовками, упівголоса. Ті, хто причетні до війни, також виявляються у різному статусі; а непричетні – чи хіба такі є в українській історії, де кілька століть майже не було перерв між воєнними подіями? І навіть наше покоління, народжене у здавалося б, мирний час, безпосередньо чи опосередковано відчуло на собі прокляття війни. «Тобі не пощастило…», «вам не пощастило…», «нам не пощастило…», – каже героїня роману про це пропаще покоління брежнєвського застою, якому судилося стати сучасниками Афганської війни.
Ця війна проникала у нашу свідомість уже з дитсадка, де одна вихователька завжди ходила в траурі і хоч ніхто «про це» не говорив, – всі знали – «син… в Афганістані». Таких матерів було багато в нашому західноукраїнському регіоні (за статистикою, більше, ніж в інших, що, вочевидь, було ще одним способом розправи з «непокірними»). Пригадується і бібліотекарка зі шкільної бібліотеки, що не оминала можливості розповісти учням-старшокласникам, що її син «відбуває інтернаціональний обов’язок»; і приглушені розмови сусідок про тих, кого «привезли… і не дозволили відкрити», і про тих, хто сам повернувся, але щоразу, коли за вікном цвірінькне горобець чи вдарить об шибку крапля дощу, падають на підлогу, закриваючи голову руками.
Реальність цього досвіду була ще страшнішою від того мовчання і фактично табу на цю тему. Тобто тема війни загалом була дуже популярна, коли йшлося про «великую отечественную». Розмови про неї завжди віталися і нагніталися, хоча, здається, саме через таке ідеологічне нагнітання не сприймалися глибинно. Дуже показовим у цьому сенсі є один епізод зі шкільного життя. В нас щороку проводилися загальноміські конкурси інсценізованої антивоєнної пісні. Оскільки для інсценізації таких пісень простору не так багато, переважали «композиції», які відтворювали солдатський привал (імітація вогнища, кілька «медсестер» бинтують «поранених бійців» у солдатській формі) – дуже підходящий антураж для виконання «Въется в тесной печурке огонь» чи «Эх, дороги, пыль да туман». Наш клас, який вирізнявся «бунтарським» духом, вирішив зламати цю традицію. Ми підготувалипісню Булата Окуждави «До свидания, мальчики». Виконання першої строфи на тлі сцени «прощання» нікого особливо не зворушило (глядачі, як і члени журі, однаково байдуже дивилися на поплямовані червоною фарбою бинти, і на «прощальні сльози девочек»):
Ах война, что ж ты сделала, подлая:
Стали тихими наши дворы.
Наши мальчики головы подняли –
Повзрослели они до поры.
На пороге едва помаячили
И ушли за солдатом солдат…
До свидания, мальчики,
Мальчики,
Постарайтесь вернуться назад…
Атмосфера в залі змінилася, коли відразу після цих рядків прозвучав фрагмент запису «Чёрного тюльпана»О.Рознебаума:
В Афганистане, в черном тюльпане,
C водкой в стакане мы молча плывем над землей
Скорбная птица через границу
К русским зарницам несет ребятишек домой.
В черном тюльпане те, кто с заданий,
Едут на родину милую в землю залечь.
В отпуск бессрочный, рваные в клочья,
Им никогда, никогда не обнять теплых плеч.
Когда в оазисы Джеллалабада,
Свалившись на крыло, тюльпан наш падал,
Мы проклинали все свою работу:
Опять бача подвел потерей роту.
В Шинданде, Кандагаре и Баграме
Опять на душу класть тяжелый камень
Опять нести на родину героев,
Которым в 20 лет могилы роют.
Которым в 20 лет могилы роют…
Ця зміна значення викликала шок в залі: на тлі загальної напруги деякі вчителі плакали, дехто сидів в заціплені. Ми усвідомлювали, що кожної секунди наш виступ можуть перервати, зупинити. Але в той момент цього не сталося (очевидно завдяки присутності директора, який був «на доброму рахунку» на всіх рівнях, але вирізнявся унікальною мудрістю). Вже потім, звичайно, були застосовані якісь «міри виховання», але найбільше вони стосувалися класного керівника (вчителя історика), який «недогледів» і «допустив» такий «зухвалий» виступ. На той час для нас, випускників, ця тема була дуже актуальною: через кілька місяців наші однокласники ставали призовниками і їх могла чекати доля воїнів-інтернаціоналістів. Але вже тоді ми усвідомлювали, що конкурс інсценізованої антивоєнної пісні передбачає всі війни, крім тої, яка триває.
Я зупинилася на цьому епізоді не випадково. Проблема осмислення і переосмислення досвіду Афганської війни полягає в тому, що до цього часу, фактично, у ставленні до неї нічого не змінилося. Першу реальну спробу перервати мовчанку і назвати речі своїми іменами зробив у 1992 році одеський історик, учасник афганських подій Г.Гончарук у книзі «Афганистан, прости». Без ідеологічної ретуші, без масок і прикрас, ця книга викликала вкрай неоднозначні оцінки і звинувачення автора. З того часу (можливо, я помиляюся), не було сказано відвертого владного слова про цю сторінку радянської і зокрема української історії. Табу не зняті, стереотипи не розвінчані, ніхто не знає правди, – але про це не прийнято говорити. Старше покоління, можливо, втомлене цими подіями і не хоче повертатися до них; молодше – яке «вибирає пепсі» – просто не готове до серйозної розмови про війну, яка досі відлунює в нашому суспільстві.
Саме тому вихід книги Василя Слапчука є подією знаковою не тільки в літературній площині, а в площині історичній, політичній, моральній. Хтось мусив підняти цю тему, якою затавроване наше покоління. Хтось мусив передати наступним поколінням, якщо не факел пам’яті (бо хто ж пам’ятає те, чого сам не пережив?), то хоча б здобутий досвід, який міг би допомогти молодим розставити акценти у власному житті, визначитися з цінностями, ідейними настановами, пріоритетами. Хтось мусить нагадувати тим, хто ностальгійно озирається в минуле, яка була справжня суть тієї імперської системи, як низько цінилося в ній людське життя, будь-які людські цінності. Тим більше, що мову веде автор, який має право говорити про війну, про те, що він пережив, і робить це відверто і сміливо, без зайвого пафосу, але й без нарікань, без відчаю, без скорботи. Більше того, він говорить про війну спокійно, як про буденну річ, як про ще один життєвий досвід. І в цьому особлива унікальність «Книги забуття». Звичайно, такий позірний «спокійний тон» – це той «метод айсберга», яким славився Е.Хемінґвей: за сказаним словом, фразою, думкою криється глибинний підтекст, ескізні зарисовки складаються в багатоплощинні панорами життя і побуту солдата-афганця, до, під час і після війни, його проблеми сьогодні.
Не маю наміру зупинятися на літературознавчих аспектах роману. Їх може бути багато, але це – не головне. Єдиний аспект, який варто згадати у цьому контексті – рідкісна інтертекстуальність твору. Натяками, алюзіями, прямими цитуваннями, автор залучає в канву свого тексту всі існуючі філософії війни – від древніх китайських мудреців, античних філософів, до сучасних політиків, письменників, військових; від відвертих апологетів, які бачать у війні прогрес, можливість людського поступу, до радикальних противників, які засуджують війну як найганебніший досвід людства. Взагалі книга може сприйматися як найсучасніша антологія афоризмів про війну. Десятки імен, висловлювань, цитат калейдоскопічно змінюють хід думки, утворюючи стрижневий парадокс ідеї твору.
Від початку В.Слапчук дає зрозуміти читачеві, що це не є просто ще один його твір, – він виламується за рамки звичної творчості: «Цю річ я мушу написати від руки». І це «написати від руки» стає майже метафорою, знаком особливого статусу всього сказаного неквапливо, виважено, що створює атмосферу інтимності спілкування: читач розуміє, що мова піде про сокровенне, вистраждане, переболіле. Інша настанова автора – «будемо вливати старе вино в нові бурдюки» – відразу налаштовує на парадоксальність мислення (що загалом характерно для всіх творів В.Слапчука). Спершу можна подумати, що йдеться про стару, як світ, тему війни, яка набуває якихось нових обрисів і форм. Але проникливий читач зрозуміє, що тут головне інше: перед ним твір «вистояний» і «витриманий», перевірений часом, пересіяний пам’яттю, уже колись майже забутий. І тепер, пройшовши всі ці «фільтри», Книга повертається із забуття, стихлий постріл через багато років відлунює у закутках пам’яті. Переконані психоаналітики, можливо, вичитають у цій назві й інші сенси (за Фройдом): ословити власне підсвідоме, щоби звільнитися від тягаря пам’яті, ще раз згадати забуте, щоби його забути назавжди.
І це є унікальний феномен вершинних творів про війну, написаних авторами-солдатами. Понад десять років пройшло після Першої світової війни, поки з’явилися її художні осмислення. Майже одночасно у 1929 році вийшли друком три наріжні романи: Е.Хемінґвея «Прощавай, зброє!», Е.М.Ремарка «На Західному фронті без змін» і Р.Олдінґтона «Смерть героя». Ці автори з різних причин були на фронті, більше того – по різні його боки. Але їх об’єднує одна спільна риса: вони є вираженням особистого глибинного досвіду війни, коли, балансуючи на межі між життям і смертю, автор долає межу реальності і входить у трансцендентні виміри буття, сягає екзистенційних прозрінь. Знаково, що всі ці автори зізнаються (у передмовах, мемуарах, листах), що задум твору виник відразу ж після повернення з фронту у військовому госпіталі, але якимось чином ніби пригас, щоби через десять років вибухнути з новою силою і вирватися назовні нестримним потоком письма, що стало квінтесенцією творчості кожного з них.
Цей самий шлях, всі ті ж етапи проходить роман В.Слапчука. Задуманий як «Вершники» Ю.Яновського, структурно-композиційно від нагадує «Фальшивомонетників» А.Жіда (маємо на увазі, що це є роман про процес написання роману, результатом якого і є сам твір). Така літературна гра дає можливість автору створити певну дистанцію між подіями твору і читачем; начебто автор не хоче надто травмувати читача, не дозволяє сильно зануритися в глибину пекельної оповіді, щоразу повертаючи до сучасного процесу написання твору ненав’язливими діалогами між письменником (персонажем твору) і його дружиною. Цей Брехтівський прийом відсторонення додає твору іронічних ноток, стереоскопічності бачення подій. Водночас це переводить твір у дещо іншу ідейну площину. Звичайно, домінантою залишається тема війни, але не в класичному поєднання «війна і мир», «війна і світ», «війна і людина», «людина і зброя» і т.п., а «війна і поет». Як і в більшості творів воєнної тематики кут проблеми звужується на питанні смерті (вбивати чи бути вбитим), але зовсім по-іншому ця проблема постає, коли на війну посилають людину з тонкою ліричною душею, людину, яка в дитинстві радіє з того, що врятувала життя дідовій бджілці, яку хотів убити сусідський хлопчик. Загалом ці новелістичні зарисовки дитинства майбутнього воїна дуже ускладнюють спектр проблематики твору, а зсуви і накладання часових пластів піднімають її до рівня загальноуніверсального.
Таке висвітлення теми війни, як і багато інших аспектів, найбільше наближають твір В.Слапчука до роману Р.Олдінґтона «Смерть героя». Перш за все це стосується внутрішньої організації самого єства автора. Тут однозначно можна погодитися з Ю.Лотманом, що «у всіх була різна війна». Скажімо, Е.Хемінґвей – військовий кореспондент, і в художній творчості він не може позбавитися журналістського письма (фіксації фактів і оцінки їх зовнішніх проявів). Його «філософія війни» доволі спрощена. У війні він навіть убачає певний азарт (не випадково він відправлявся на кожну війну, яка розпочиналася в світі – чи то Першу світову, чи Іспанську громадянську, – а в момент «затишшя» їхав в Африку полювати левів). Він ніколи в житті до останньої його хвилини не сказав «Прощавай, зброє!». Ця радянська версія назви твору деформує авторську концепцію твору «AFarewelltoArms». Про це вже сказали своє слово сучасні авторитетні перекладачі, пропонуючи перекладати назву твору як «Прощавайте, обійми» (хоча навряд чи після кількох десятиліть засвоєння можна зламати цей стереотип назви). Е.М.Ремарка теж не назвеш «поетичною душею». Він – прозаїк. Талановитий, сильний, глибокий, але прозаїк. Його творчість не сприйняли співвітчизники тому що він показав їм оголену правду про війну, яка в їхній свідомості була огорнута різними міфами і ореолами. Романтична німецька нація, вихована на творах Ваґнера, була не готова побачити війну без романтики, по-ремарківськи, надто прямолінійно і прозаїчно. Але ще більше несприйняття і осуд відчув після виходу свого роману Р.Олдінґтон. Йому закидали, що він говорив про війну надто цинічно. Можливо, його манера письма і справді виглядала би цинічною, якби він не був на війні і сам не пережив всього, про що писав. Глибинна причина різкого саркастично тону полягала в тій цілковитій несумісності війни і поетичної душі, яка опинилася в її лещатах.
Нестандартність авторського вирішення композиції роману починається з назви твору як кульмінації: Олдінґтон не тримає увагу читача в напрузі, інтригуючи питанням, чи залишиться живим герой (як це робить, скажімо, Ремарк). Основний конфлікт полягає в іншому: чи можна цю смерть вважати смертю «героя»: «Смерть героя! Який глум, яке паскудне лицемірство! Яке гниле, нудотне лицемірство! Джорджова смерть стала для мене символом усієї отієї проклятої, безглуздої, нікому не потрібної мерзоти. Ви вже знаєте, як сприйняли цю смерть найближчі йому люди – ті, хто його породив, і жінки, що обнімали його. Армія своє зробила, та чи може армія оплакати особисто кожного з мільйона «героїв»?..»[1]… Щоразу «герой» в мові оповідача береться в лапки, бо чим більше він заглиблюється в життя Джорджа, тим більше переконується, що «смерть героя» насправді була свідомим самогубством. Чи не найкраще шокуючу риторику роману демонструє фраза «рудого сержантика» про загибель «героїв війни»: «Попадали, мов ціла орава Чарлі Чаплінів». Не випадково у передслові автор виправдовувався, що він «не знає, чи винен в експресіонізмі чи сюрреалізмі», – його твір справді не можна втиснути в жодні рамки.
Усі риси, притаманні художньому світу і манері письма Р.Олдінґтона, проглядаються в романі В.Слапчука: фрагментарна композиція, особливий ліризм, наголос на внутрішньому світі/психології персонажів; стирання межі між добром і злом, руйнування моральних канонів, проблеми стосунків між статями, філософські грані буття. Через внутрішні монологи, потоки, чи властиві для письма «втраченого покоління» спалахи свідомості Олдінґтон відтворює розколоту свідомість митця у чужому для нього егоїстичному світі. Окремі фрагменти місцями межують із поезіями в прозі: це гімни справжнім почуттям, філософські роздуми про сенс життя і смерті, пошуки свого місця у світі. Він опоетизовує найтонші порухи душі чутливої натури епохи модернізму, показує, що позірна огрубілість Джорджа на війні (що стала причиною відречення від нього обох коханих жінок) насправді ще більше підкреслювала хисткість його життєвих сил і душевну ранимість. Олдінґтон, який увійшов у літературу як поет, завершує поезією і свій перший прозовий твір. Це, за його словами, – «надгробний плач, недолуга спроба створити пам’ятник поколінню, яке багато на що надіялось, чесно боролось і глибоко страждало»[2].
Роман Слапчука теж фактично завершується віршем Юрія Левітанського «Ну, что с того, что я там был», і можна стверджувати, що пафос фінального вірша абсолютно суголосний із поетичним епілогом роману Олдінґтона. Непідготовлений читач чи критик може звинуватити українського автора у всіх тих «гріхах», за які критикували його англійського «побратима»: цинічно, брутально, надто відверто… Але й він теж міг би підписатися під кожним словом Олдінґтонового звернення до читачів: «Я не описував нічого такого, чого не бачив у житті, не казав нічого такого, чого б не вважав за щиру правду. Я не мав ані найменшого наміру лоскотати чиюсь підозріливу уяву; якби я хотів це робити, то обрав би менш поважну і трагічну тему…»[3]. Проблема як раз і полягає в тому, що обидва твори наскрізь автобіографічні. Сила і трагедія роману Слапчука в тому, що це «автокоментар». Усі страшні сцени, вчинки і слова – це пропущена крізь художню свідомість реальна дійсність, в якій ми живемо. Можливо, автор не хотів цього підкреслювати, але, долучаючи до свого тексту картини численних воєн, він демонструє, що абсурдність війни за всю історію людства не сягала такого апогею, як в Афганській війні. Він розвінчує усталені стереотипи про перебування радянських військ в Афганістані. Замість картин продуманих військових дій армії і солдатської дружби – жорстока дідівщина, майже цілковита відсутність медичної допомоги, антисанітарія, непідготовленість і беззахисність військових, у переважній більшості, фактично, дітей.
Пробуючи знайти аналогію до цієї війни у світовій історії, автор накладає на неї матриці різних військових конфліктів. Але всі паралелі виявляються неспіввідносними, хоча би на рівні іронії: «Цікаво, чи знали американські солдати у В’єтнамі, що таке воші?». І єдиною співмірною картиною бачаться автору дитячі хрестові походи. Хоча в Російській імперії посилати на війну дітей було звичною практикою. Найвідомішою антивоєнною піснею ХХ ст. в Росії був романс О.Вертинського «То, что я должен сказать», і не випадково Б.Гребенщеков виконував його уже в час перебудови, проектуючи на Афганські події:
Я не знаю, зачем и кому это нужно,
Кто послал их на смерть недрожащей рукой?
Только так беспощадно, так зло и ненужно
Опустили их в Вечный Покой!..
…И никто не додумался просто стать на колени
И сказать этим мальчикам, что в бездарной стране
Даже светлые подвиги – это только ступени
В бесконечные пропасти, к недоступной Весне!
Юрій Лотман, згадуючи свій фронтовий досвід, стверджував: «Воювати можна тільки коли знаєш, за що воюєш, і віриш в цю справу»[4]. Чи знали ті хлопці, яких зі шкільної парти кинули на фронт, за що вони воювали? І якщо когось шокують якісь речі, описані в романі, не зайве пам’ятати, скільки років цим солдатам, і нагадати ту дійсність, в якій вони виростали, і в якій вони опинилися, ще будучи дітьми. І в що могли вірити молоді солдати після того, коли буквально «розігрували» бій для приїжджих московських гостей, щоби потім не їм, хто місяцями перебував на передовій, а цим заїжджим гастролерам (естрадним співакам чи іменитим журналістам) після кількох днів перебування «в гарячій точці» давали військові нагороди?
У що вони вірили? – це окреме питання. Вказавши на очевидні паралелі роману В.Слапчука з літературою «втраченого покоління», важливо наголосити і на основній розбіжності з нею. Окреслюючи духовну атмосферу своєї доби, Ф.С.Фіцджеральд писав: «усі боги померли, усі війни відгриміли, усяка віра знецінилась». Настрої пропащого покоління Брежнєвського застою були подібними, окрім останнього: живучість та витривалість українського народу пояснюється одним-єдиним фактором – навіть за найгірших умов войовничого атеїзму віра ніколи не знецінювалась. І цим докорінно відрізняється «філософія війни» В.Слапчука від його попередників. Він бачить цю війну (як і всі інші війни) як вселенське протистояння сил добра і зла в метафізичній площині. В художньому просторі ця ідея реалізується через образи Ангела-хоронителя і чорного ангела, демона. Так тема війни набуває трансцендентних вимірів: війна ведеться споконвіку, але справжнє поле битви – людська душа, яка розколюється між добром і злом. Це і є та шахівниця, на якій грають Янек і Цезар. Епізод гри в шахи становить кульмінацію твору: яким би безсилим та немічним не виглядало добро, – воно все-таки перемагає. І не випадково первісна назва фікційного твору – «Поразка». Йдеться не лише про поразку радянської експансії в Афганістані. Поразки зазнають сили зла, коли покалічений воїн чи його мати знаходять в собі духовні сили не вчинити самогубства, коли обпалена війною поетична душа віднаходить втрачену рівновагу і, частково звільнившись від спогадів минулого, повертається до звичного життя. В кожному епізоді ці демонічні сили зазнають поразки, у фіналі – остаточно програють цю шахову партію. В цьому – переможний пафос твору. І не тільки новелістичною композицією, але й цим метафізичним поглядом на проблему автор досягнув свого наміру написати твір, подібний до «Вершників» Ю.Яновського. Адже і в Яновського, окрім військової кінноти у підтексті фігурують вершники із «Апокаліпсису» Іоана Богослова – кінь білий, кінь червоний, кінь вороний, кінь чалий, на яких їдуть світом війна, голод, смерть. Але все-таки перемагають любов, віра, життя.
В.Слапчук далекий від давання оцінок, навішування ярликів, моралізаторства. Але кожен читач, опанувавши цей «підручник» війни, прочитавши десятки цитат із різних часів і народів, може сформувати власне ставлення до війни загалом і до Афганської війни зокрема. Відповідаючи собі на це питання, він має визначитися, по який бік фронту він перебуває у цьому протистоянні між Добром і Злом, Духом і бездуховністю, Вірою у вищий сенс всього, що відбувається у світі і нігілізмом. Багато що може подобатися чи не подобатися в цій книзі, але вона не залишить нікого байдужим і буде спонукати ще раз і ще раз задуматися над тими питаннями, на які людство досі не знайшло однозначної відповіді.
[1] Олдінгтон Р. Смерть героя / Перекл. з англ. Ю.Лісняк. – К.: Дніпро, 1988. – С.43.
[2] Олдінгтон Р. Смерть героя / Перекл. з англ. Ю.Лісняк. – К.: Дніпро, 1988. – С.20.
[3] Олдінгтон Р. Смерть героя / Перекл. з англ. Ю.Лісняк. – К.: Дніпро, 1988. – С.18.
[4] Лотман Ю. У всех была разная война // Лотман Ю. Воспитание души. – СПб.: Искусство-СПб., 2005. – С.79.
