Олег Кришталь. До співу пташок. Приватна подорож до себе: роман-есе. – К.: ФОП ПАЛИВОДА А. В., 2022. – 256 с.

Повертаюся до прочитаного і написаного (опублікованих моїх есеїв про книжку на сайтах: газети «День»,  «Золота Пектораль»)… Дочитав книжку Олега Кришталя і з пам’яті пригадалося: «Все, що до рук йде, читай, але не всьому довіряйся. / Подиву гідне поети снують, та не все – вірогідне… Бога, якщо Він – Дух, а так Його славословлять, / Щонайчистішою гоже тобі почитати душею» (Дистихи Катона. Книга третя 18, Книга перша 1).

Смакуймо гірку думку – мусимо дивитися правді в очі (кулясте око – мозок, винесений на периферію): «Масштабність зусиль указують на безсумнівну серйозність проблеми: Людство й особистість не самодостатні, нам потрібен Бог» (с. 12).

ЗРОЗУМІЙМО НЕСПРОСТОВНУ ІСТИНУ, ЩО НАМ ПОТРІБНИЙ БОГ, А НЕ МИ ЙОМУ!

«Логіка змушує припустити, що оскільки нас по щось послано, значить, Силі чогось бракує.

Значить, Сила, що послала нас, не Бог?

– Майбутнє належить Безодні, – кортить сказати. Уже давно, може, все життя, підозрюю, що я – Посланець…

Я повідомляю це всім по секрету, бо з приходом Метамови секретам усе одно кінець» (с. 212). Ця думка суперечит попередньому твердженні автора книжки. Пригадаймо Сократове про те, що він знав, що нічого не знав, а Курт Ґедель довів з допомогою математики, що й ЗНАТИ НЕ БУДЕМО.

«Неси ж мене, коню, по чистому полю…» (Іван Франко). Безмежнеє поле  як нескінченний біль, пошук істини. Франко шукає виходу з надскладної буттєвої ситуації, бачить себе в образі вершника. Вихором летить по полю, по житейському безконеччю, а перед ним – суходіл, море, небо, яким байдуже до його зболеного, однак нескореного духу, прагне волі у безмежному просторі, щоб життя не сковувало, не гнітило свободу дій тягарем буденного обов’язку; це порив людського спротиву – мудрість і відвага думок бунтує проти незбагненних і незрозумілих рамок існування…

Я ж бунтую і намагаюся осмислити істину, задум Творця… Ми не знаємо, що таке правда (істина): «Істина для людини – це те, що робить її людиною… Істина – це мова, що помагає передати вселюдське… Істина – це не те, що можна довести…» (Екзюпері, «Планета людей»). Не один я все життя шукав правди й ідеалу. Розчарування й руйнація стереотипів допомогли усвідомити, що ПРАВДА (ІСТИНА) – це не що інше, як розуміння того, що ми є і створені Богом: «Чи не час бодай наприкінці життя зрозуміти, що я живу під наглядом Всевидячого Ока? У мене вже немає питання , є Воно чи Його нема, бо в його існування я не можу не вірити: якщо існую я, отже, є й Воно.

– Зрозумів! – кричу до себе мовчки і при цьому сподіваюся, що Око також ще й чує» (с. 198). Око не слухає пилинку пилинки (В інформаційному полі Землі Бог створив середовище взаємостосункової енергії. Ми співпрацюємо з цим полем. Відповідно до оригінальної теорії Володимира Вернадського про ноосферу, так само, як біосфера утворюється взаємодією всіх організмів на Землі, так і ноосфера складається усіма розумами, що взаємодіють. Взаємодіють – тут і пояснення…) – хибне розуміння сутності Бога. Всі ж проблеми розпочинаються, коли ми з автоматичного переходимо на ручне керування, примітивне розуміння процесів (Бог не втручається в поодинокі речі і в природний плин процесу). Коли ми ідемо лісом і зустрічаємо мурашник, то спілкуємося з ними і намагаємося допомогти окремій мурашці?.. Ось думка пана Олега: «Я покірно розумію, що в досяжному мені полі зору неможливо розгледіти ані мети, ані напрямку Безперервного Акту Творіння» (с. 209). Тут думка думку доганяє і суперечить одна іншій…

Ґедель (Ґедель Курт [1906–1978] – австрійський логік і математик) показав, що істина є сильнішою за можливість доказу. «Через те докази існування Бога є не природничо-науковими доказами, а чимось значно більшим» (Манфред Лютц, «Блеф! Фальсифікація світу»).

Тут варто звернутися до першої теореми Курта Геделя (відома з 1934 року). В теоремі йдеться про те, що ми не спроможні пізнати світ, не вийшовши за межі Всесвіту, бо за його кінцем – початок. За кінцем – початок…

«Бог є Дух…» (Євангеліє від Івана 4:24а). У книжці Мічіо Кайку «Фізика майбутнього» є розділ «Нанотехнології» (Все з нічого?); за Луї Пастером, – «Значення безмежно малого безмежно велике». Вчені дійшли висновку, що ідеальний вакуум володіє колосальною енергією. Як її освоїти? Чи може її задіяти Той, що створив усе і всіх?! Чи здатні ми це бодай зрозуміти?

Бог – Абсолют, надпотужний згусток енергії ідеального вакууму; ним є і за його допомогою все творить. Бога не бачимо, АЛЕ БАЧИМО ЙОГО ТВОРИВО!!! Що ще?

«У цьому світі кожен хоче бути самим собою» (с. 217). Чи так воно є? Сутність людини – бути собою не зрадити себе, свою пам’ять, хоча часто мріємо стати іншими, «Але стати собою набагато складніше, ніж стати іншим» (Володимир Єрмоленко, «Далекі близькі»). Повертаймося до себе, бо духовне відродження – це передусім повернення себе – собі.

«Однак що ще, крім мистецтва, здатне перетворити нас на єдиний гурт? Хіба що страх» (с. 217). Хибна думка. Перетворити нас в єдину громаду, народ може ЛЮБОВ ДО СВОГО: «Любов зі страхом не змішується» (amor cum timore non miscetur) – казали римляни. Стосується цей вислів і нашої воєнної пори. Любов до України бере гору над природним страхом перед смертю. А любимо вітчизну (знову ж давня мудрість) не тому, що вона велика, «необъятная», а тому, що вона своя, наша, моя» (Андрій Содомора, «Ще раз про любов до свого». https://zbruc.eu/node/111668). «Вкраїно моя, Україно – / Кровінко на Божих устах!» (Богдан Чепурко, «Дивина»). Поет, пилинка пилинки (у Всесвіті чотириста мільярдів галактик і в кожній сто мільярдів зірок), мислить категоріями безмежної любові до України – пилинки в безмежних просторах Всесвіту і насмілюється промовити:  «Бог дививсь й іронічно мовчав»… «Ну й слава Богу! Очі повні», тобто з радості плачу й ридаю…

«Зостається заспокоювати себе, що тільки наївність не пускає вмирати надію на віддяку, а отже, тільки наївність тримає на цьому світі: свята простота. Зостається заспокоювати себе, що нехай я наївний і не самодостатній, все-таки я Особистість, здатна сказати собі “Я”» (с. 218). Особистість не може бути означена висловом «СВЯТА ПРОСТОТА»: «Гус вигукнув тоді: “О свята простота!” Цей вислів уживають на означення крайньої наївності, що межує з глупотою» (Віктор Коптілов, «У світі крилатих слів»).

«У житті нас підтримує віра в долю, знаходячи своє вираження в релігіях» (с. 233) і в народі побутує переконання, що долю людині дарує Бог (в такій ситуації Він був би несправедливим). Помилкова думка. Доля людини залежить від часу і обставин (за Екклезіастом), і важкої щоденної праці. «І, нарешті, мабуть, головне запитання: ми живемо “як живемо” чи, може, у нашого життя є невідома нам мета? Простіше кажучи – навіщо» (с. 233). Сенс буття людини, народу – у примноженні інтелекту, духовності на основі третьої невидимої сили, в процесі осягнення форми (лат. – краси) життя з Богом, щоб в усіх проявах її діяльності думка випереджала дію: «Бога річ божії справи творити, / А чоловіка – по-людському жити» (Менандр). «Саме у цьому полягає суть гуманістичної традиції взаємодії душі та розуму, коли відбувається просвітлення: не лише просвітлення розумом людини, а й самого розуму душею людини. Тоді розум набуває ознак мудрості… Споглядання потребує поєднання питання “що я повинен робити” з питанням “яким я повинен бути”… Людяність людини визначають її осягненням Бога як синтезом, взаємодією свобідної волі людини, джерело якої – серце, і божественної благодаті» (В. П. Мельник, «Філософія. Наука. Техніка»).

Будь чесним перед собою, то будеш чесним перед Богом і людьми… Осмислення сутності життя утримується на грані двох безодень: безодні нескінченності Всесвіту і безодні небуття, а також людині властиво вірити і сумніватися, як коневі бігати (за Паскалем). І автор книги стверджує, що люди «Наділені самосвідомістю, а разом з нею – здатністю і волею творити чи не творити, ми маємо силу сумніватися – навіть в існуванні Творця» (с. 200).

Правдою живе людина, правдою ж вона все перемагає, правдою торує свій шлях до вічності… Правда життя керується логікою буття. Логіка буття – це, коли добре мені, то й добре моєму ближньому. Логіка – це не «хитрість світового розуму» (за Геґелем), щоб користуватися індивідуальними інтересами і пристрастями для досягнення своїх цілей, бо ще Сенека вчив жити для інших, якщо хочеш для себе жити… Хоча можна й таке прочитати: «Не минуло й ста років, як цей логічний світ бозна-куди й подівся. Ми не живемо ані в концептуальному раю Фреге, ані на небесах типів Рассела. Хто в цьому винен? Ґьодель з його теоремами про неповноту? Черч з його результатом нерозв’язаності? Чи Стів Джобс, який безсоромно виставляє на огляд своє яблуко у супермаркетах усього світу?» (Жан-Ів Безьє, «Логіка – це не логіка». У кн. «Антологія сучасної філософії науки, або усмішка ASIMO»). Розмислюймо… «Земля крутиться, а небеса мовчать» (с. 250).

«Я не забув поставити крапку. Я боюся її поставити…» (Епілог, с. 221). Я ж крапкую, бо наше завдання «навчитися співати краще за птахів» (с. 228) і ДУМАТИ, щоб не бути рабами чужих думок! То хто ж автор книжки? Посланець Сили чи «А що я нині? Розіп’ятий між розумом і дурістю, між вірою і невірою, тремчу перед неправдоподібно досяжною Безоднею. Боги мовчать, а мені непідвладно обирати, бути розумним чи дурним» (с. 213).

———————————

  • Катон Марк Порцій Старший (234–149 до н. е.) – один із найвизначніших представників Стародавнього Риму – як державний діяч і як письменник.

Богдан ДЯЧИШИН, м. Львів

Leave a Reply

Your email address will not be published.