У м. Кропивницький у видавництві «Імекс-ЛТД» вийшла незвичайна книжка під назвою «Сороки далекого села».  Дві повісті й оповідання написані в співавторстві. Автори –  письменники, члени Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. Віктора Погрібного. Серед них є й члени НСПУ, лауреати літературних премій, і журналісти, і філологи. Їх об’єднує любов до Красного Слова і якійсь юнацький азарт, пошуки нових форм роботи. Виявилося, що писати у співавторстві значно цікавіше. І веселіше.

Ця книжка – ексклюзивна. Це спроба довести, що людина, яка володіє відчуттям Слова, може все.

Кажуть, писати на замовлення – моветон. Митець має дослухатися тільки до себе.

Неправда. Митець повинен бути, як натягнута струна, і резонувати на Всесвіт. Митець має бути актором, який може уявити собі все, повірити, що відбувається з ним, і зіграти – або пережити й записати – роль, яка йому навіть не притаманна. Ключове слово – уявити. Без уяви не існує творчості.

Ця книжка – результат творчого експерименту, який я проводила на студії Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. В.Погрібного. Я вже мала досвід написання творів у співавторстві з Олександром Архангельським (роман «Вінок сонетів», поетична книжка вінків сонетів «Нехай стихія нами владарює»). Це – захоплююча гра, наслідком якої є народжений твір. Саме вона наштовхнула мене на цей експеримент.

Я запропонувала «степівчанам» написати оповідання, де стрижнем буде герой, з яким мають відбуватися різні події. Кожен пише своє оповідання. Потім усі оповідки, як квіти у вінок, вплітаються в основу.

Я думала, що мало хто погодиться на таке, але всі, хто був тоді на засіданні, забажали взяти участь. На окремих аркушиках я написала двійко речень – епізоди, вибудувала їх у подобу сюжету, і всі азартно тягли жереб! Завдання: описати пригоди героя на цій основі.

І – о диво! – усі дев’ять (!) авторів завзято взялися до роботи. Звичайно, кожен написав про те, що саме йому було близьким, але ж головний герой спільний, і епізоди не зв’язані поміж собою. Ув’язати все це було моїм завданням.

Як кравчиня я розклала ці яскраві оповідки, щось дописала, щось відрізала, щось перенесла на кінець, частину якоїсь оповідки – на початок… Я думала – буде коротеньке оповідання, а вийшла ціла повість! На студії кожний прочитав свою історію, і автори не уявляли, як усе це можна поєднати і що з цього вийде.

Воно за всіма законами всесвіту не повинно було вийти. Але ж вийшло! Читаючи «Сорок…», я вже не можу відокремити, де чий епізод. Швів немає. (Це я сама собі зробила комплемент!).

Читачу, я вже бачу твоє упереджене ставлення. Що це за твір, у якого дев’ять авторів? А ти не переймайся. Уяви себе учасником. А чи зможеш ти так? Дев’ять талановитих, розумних людей з багатим життєвим досвідом описали різні ситуації, які можуть трапитися і з тобою, підказали вихід з них. Розум – добре, а дев’ять – краще!

Неправда, що писати на замовлення… Я вже це казала, що… А якщо замовлення підіймає такі пласти свідомості, про які автор і не здогадувався? Не натякнула б – і не написали б. І не було б такого твору. А так – він є!

«Гілочки під оксамитом» – ще цікавіша спроба! Три автора. Запропонувала Ніна Даниленко: а давайте напишемо невеличке оповідання, не змовляючись про сюжет? Починає один, оповідь підхоплює і веде другий, а третій – продовжує. І так – по колу. Перший не знає, як поверне сюжет другий, обидва не знають, як це все закінчить третій. Теж кинули жереб – задля чистоти експерименту.

Таке я й не могла уявити! Зараз перечитую – і вже не пам’ятаю, де починається мій уривок… Усі троє – досвідчені літератори, тож моя теза про те, що все можливо, доведена!

А повість «В вікно втікають пізній вечір з ніччю», з якої і почалися всі ці літературні ігри, написана за одним з наших з О.Архангельським спільних вінків сонетів. Тільки у віршах немає сюжету, лише почуття. Сюжет – це художній засіб саме прози. Поет тільки штрихом окреслить проблему, а прозаїк має поступово розкрити її через дії. Герої мають обличчя, біографії, з ними повинні відбуватися події, через які виникають ті самі почуття, про які написав поет двома яскравими словами і туманними образами…

Як завжди, я писала за героїню, а Олександр – за героя. Ми не обговорювали сюжет – він народжувався поступово, виходячи з логіки образів героїв. Вони вийшли напрочуд рельєфні, і студійці кілька тижнів обговорювали, хто з них винен у тому, що з ними сталося, і взагалі, хто позитивний герой, неначе вони були живими людьми і їхні проблеми можна було вирішити.

На завершення підкреслю: ця книжка – диво. Нікого не здивуєш сюжетом, написаним одним автором. У цій книжці кілька авторів жили, дихали, думали, мріяли, розчаровувалися, плекали надії як один автор. І я впевнена, що, якби не розкрила таємницю написання, ніхто б не запідозрив, що це написано кількома авторами. Але сама історія створення книжки настільки унікальна, що я не могла не поділитися цим с тобою, уважний, доброзичливий, проникливий читачу!

Тож читач поволі стає співавтором, якщо починає думали про героїв, оцінювати їх і розмірковувати, чи так би він сам учинив при подібних обставинах.

Наш любий співавторе, запрошуємо тебе в чарівний світ, в якому елегантна гра перетворилася на художнє Слово! Оціни її красу – вона того варта!

Ольга Полевіна, голова Кіровоградського обласного літературного об’єднання ім. В.Погрібного

 

 

 

 

Leave a Reply

Your email address will not be published.