14 липня… Місто Юрія Котермака-Дрогобича і місто юності Івана Франка, Леся Мартовича, Василя Стефаника знов у жалобі. На Полі Скорботи вдруге відбулося поховання нових, 78 жертв НКВД-НКГБ.

Теперішні убієнні долучились до своїх 486 жертв, похованих у 1991 році, котрих у 1939-1941 роках позбавили життя комуно-сатанинські “визволителі”…
І перші, і другі — жертви червоного терору. Це страшні сторінки в історії не лише Галицького краю, але й всієї України! 30-річчю кривавій масакрі присвятили свої статі, книги журналісти, письменники, науковці, фотографи — і тоді, і тепер. Вони, звісно, не могли стояти осторонь од нашої національної трагедії. Про все це написали книги: Роман Пастух — “Каїнам немає прощення”, Мирон Бучацький — “Дрогобицька катівня НКВД-НКГБ, КПСС”, Андрій Грущак — “Злочини без забуття”. Усі вони цього місяця побачили світ у видавництві “Посвіт”, що у Дрогобичі.
Треба сказати, що цю дату певним чином відзначили й інші населені пункти, котрі до травня 1959 року належали до тодішньої Дрогобицької області. Це, зокрема, міста Стрий, Дрогобич, Самбір, Трускавець, Стебник, районні центри: Меденичі, Підбуж, Комарно, Добромиль, Перемишль, Перемишляни, села Княжпіль, Нагуєвичі, Конів та ін.
“Три богатирі” нині дуже щасливі: їхні праці побачили Божий світ! Правда, не кожен у повній мірі щасливий… Може, когось зацікавить — чому?!. А також — яким і чиїм коштом видані оті їхні “страшні” книги?.. Це — ціла ідилія щодо цього… Як, хто, коли профінансував ці видання, — певен, буде усім цікаво дізнатися.
Отже, все по-порядку. Міський голова Дрогобича Тарас Кучма письменнику Романові Пастуху щодо фінансуваня його книги двічі відмовив! Причина у чиновника одна та ж: брак коштів!.. Авторові 15-ти книг про місто Дрогобич, членові трьох Національних спілок України — письменницької, журналістської, краєзнавської, членові Всеукраїнського об’єднання “Письменники Бойківшини”, нагородженого медаллю “Почесна відзнака” НСПУ, медалями “За заслуги перед містом Дрогобичем”, Львівської обласної організації “Україна-Світ”, автору понад 90 книг та збірників, — отака, як бачите, “пошана” від тих, для кого державне сите “корито” набагато важливіше, аніж знеславлена доля нашої Батьківщини та її упослідженого народу… Роман Пастух таки видав свою страдницьку книгу — звісно, жебрацьким способом… Знайшлися у місті доброчинці, котрі з розумінням поставились до святої справи. Книга вийшла 1000-м накладом!
Видав свою книгу і Мирон Бучацький, колишній голова “Меморіалу”, кандидат медичних наук. Необхідні кошти здобув він у досить дивний спосіб! Не повірите, Тарас Кучма, що відмовив Р. Пастухові, поспішно профінансував видання М. Бучацького — подейкують, що не державним коштом, а власним.. Може, так, а може, ні — про це варто дізнатися… Наклад книги — теж 1000 примірників.Чому профінасував? Либонь, тому, аби якось оправдатися, бо Р. Пастух у своїй книжці “щедро” йому, меру, подякував… Ось ця “подяка” /коротко/: “На неодноразові звернення до міського голови Тараса Кучми /до речі, лікаря за фахом. — А.Г./, його заступника з гуманітарних питань Андрія Ковча допомогти її, книгу, видати вони посилались на відсутність коштів. Мовляв, міська рада не має “на таке” грошей… Не пожертвували вони жодної гривні і зі своїх вражаюче великих зарплат, премій та доплат…”
Прикра метаморфоза трапилася із виданням книги письменника, журналіста, педагога, даруйте за нескромність, Андрія Грущака. Я двічі звертався до міського голови Ігоря Яворського. Першого разу він мене запевнив, що книгу “Злочини без забуття” радо профінансує. Більше того, по-дружньому провівши мене до дверей, сказав: “Я радий, що з вами ближче познайомився”…
Через день був і другий випадок. У кабінеті, крім мера, була його заступниця з гуманітарних питань Роксоляна Герасимів. Дізнавшись, що до чого, вона мовила: ” Пане Ігорю, може, замовимо в автора 10-12 книг для бібліотек міста?” Голова промовчав… Згодом ще додала, що завтра вона мене чекає у своєму кабінеті — для більш певної і конкретної розмови…
І ось я у “гуманітарному” кабінеті… Там, крім заступниці голови, була директор Центральної міської бібліотеки Наталя Бараняк. Говорили-балакали — мало не заплакали…Результат такий: ЦМБ на видання книги перерахує 1,5 тисячі гривень. При цьому зазначили, що у їхній книгозбірні обов’язково має відбутися презинтація книги! Діватись було нікуди: як у прислів’ї, краще мати синицю в руках, аніж у небі. Тож погодився!..
Наближалося 14 липня — дата нового поховання жертв московського терору. До того сумного дня бажано книгу видати! Чекаю — день, чекаю — два, чекаю — три, у видавництві грошей — цілий нуль… Ще чекаю — ні, доволі! Щоби не лишитися, як мовиться, з носом, позичаю 2 тисячі гривень і своє вистрадане “дітище” видаю — аж 70 примірників. Ну, стільки, як кіт наплакав… Чому так мало? Бо ж звідки у члена двох Національних спілок України — письменницької та журналістської, колишнього завідувача двох відділів — Національного відродження та Права і морального виховання газети ” Нафтовик Борислава”, члена Всеукраїнського об’єднання
“Письменники Бойківщини”, учасника Першого, Другого, Третього світового Конгресу бойків, лауреата і дипломанта багатьох Всеукраїнських та Міжнародних конкурсів, володаря найвищої медалі НСПУ “Почесна відзнака”, володаря Почесної грамоти Львівсьої обласної адміністрації, Почесної грамоти Дрогобицького міського голови Миколи Гука, автора 30 книг та збірників, чиє ім’я занесене у книгу “Золотий фонд Бойківшини”, пенсіонера у 2,5 тисячі гривень візьмуться такі кошти, аби було видати, ну, бодай би хоч 500 примірників?!.
Тож порівняймо: у моїх давніх приятелів, дрогобичанина Романа і трускавчанина Мирона, книг є — аж по 1000 примірників, а мені, бориславцю Андрієві, — аж 70! Повторюю, виданих своїм коштом… Є різниця, ні? Дрогобич,Трускавець — як кажуть, на висоті, а Борислав — хто скаже, де?!. Ледве не в ямі… Гірко і кривдно, звісно. І мені, і бориславцям, і, мабуть, усім, хто мене знає… Ну, а до Центральної міської книгозбірні та Наталії Бараняк я претензій жодних немаю, бо у них, знаю, й для себе коштів бракує, адже самі ледь-ледь виживають…
Я у своїй книжці теж, як і Р. Пастух, “щиро” повіншував владі Борислава, де нині проживаю. Повіншував за “надмірну” допомогу, якої ще й досі немає. Й не треба!. Ось воно: “На час друкування цієї книжки місцева влада м. Борислава ні з міського бюджету, ні з власної кишені не пожертвувала жодної гривні. І це тоді, коли заробітна платня, премії та доплати міських можновладців залишаються недосяжною мрією для простих бориславців.
Схоже, 30-річчя відновлення Української державності і 30-річчя кривавих злочинів комуно-російської банди на теренах Галичини у 1939-1941 роках для неї, влади, нічого не означають… Отакий, як бачите, патріотизм! Отака позірна любов до рідного слова, до рідної України-неньки!” Тепер ще додам і таке: під час звучання нашого національного Славня ” Ще не вмерла…” мало прикладати праву руку до серця, коли-неколи одягати вишиванку… Це не ознака любові до України. Колись меценат ЄвгенЧикаленко /1861 — 1929/ казав, що “Україну мало любити до глибини душі, її треба любити до глибини своєї кишені,” — лише так, а не інак!..
… У нашій ситуації виходить так: казав пан — кожух дам, та слово його тепле!
P.S. Либонь, когось ще, особливо бориславців, цікавитимуть й інші питання… Коли у місті нафтовиків постане пам’ятник славетному Сину українського народу, хрестоматійному письменнику, видатному педагогу, приятелю Івана Франка Стефанові Коваліву? Вулиця і мікрорайон Коваліва є, а от пам’ятника немає… Чому? У владців не заслужив, чи що? Дивно, ні? Хоч дивного тут нічого немає: тричі збирались кошти на спорудження пам’ятника Пророку нашої нації, себто Тарасові Шевченку, — і даремно: десь кошти весь час пропадають… Вже й забулися благовісні слова Євгена Титикайла про увічнення імені Тараса Григоровича пам’ятником — більш повно і якісно. /Правда, невеличке погруддя Тараса у місті є, яке роками валялося на складі одного із підприємств…/. Три мери вже у Засвітах, а у наступної влади на це ні коштів, ні часу немає. Можливо, й бажань! І ще одне. Поблизу “білого дому”, де владарюють народні обранці, для пам’ятника Тарасові Шевченку постамент воздвигнули, з якого нині зі всіх сторін плити зсуваються, а чорний мармур птиці собою вибілюють… В кого не спитай — для чого цей досить дорогий постамент, що з кожним роком стає розвалюхою, ніхто достеменно не пояснить, бо, звісно, не знає. І чия це вина? Як завжди, винних немає — і квит!
Натомість при вході до урядового дому чиясь аж за дуже “мудра” кебета пам’ятну вишку, яко символ нафтовиків, поставила, ще й зверху жовто-блакитний /синій/ стяг устромила… На жаль, стяг цей — “мертвий”, себто не із матерії, а з якогось твердого матеріалу. Схоще, що з бляшки чи, може, з фанери-дикти…Може, варто б ще до неї добавити й владне “корито, глибоку й широку кишеню… Був би тоді суттєвий антураж — власне, повний і символічний.
Іще одне. Може, на часі у Бориславі заснувати конкурсну премію імені Стефана Коваліва? Бо ж наше місто славне не лише нафтою, озокеритом, воском, газом, але й письменниками, артистами, художниками, композиторами, співаками, інженерами, лікарями, педагогами, людьми інших професій. Тут жили письменники Іван Гнатюк, Ігор Нижник, Євген Титикайло, Ірина Сеник, Ганна Костик, Микола Дум’як, Ірина Сеник. Нині проживають Ігор Юринець, Ольга Сидорак, Богдан Британ, Богдан Завідняк, Галина Британ, Роман Квітневий, Богдан Драгуш, Роман Кабацький, зрештою і автор цих слів, — яскраві особистості, якими, певен, гордилося б кожне місто чи село Галицького краю. Наше місто примітне ще й тим, що в ньому Іван Франко писав свою повість “Борислав сміється “, і що о. Михайло Мельник хрестив народних депутатів Верховної Ради першого демократичного скликання Сергія Головатого та Валерія Івасюка.
У Стрию, наприклад, є аж чотири конкурсні премії: ім. Олекси Бобикевича — літератора, ім. Остапа Нижанківського — музиканта, композитора, ім. Євгена Олесницького — публіциста, громадсько-політичного діяча, ім. Петра Обаля — художника, скульптора. Стрийська народна влада, якою насправді вона є, щороку виділяє декілька сотень тисяч гривень — для підтримки творчих людей та художньо-мистецьких колективів. Так що є приклад для наслідування! Можна усе, якщо ти ґосподар і дуже бажаєш, бо, склавши руки, сидьма нічого не досягнеш!..
Боже, для чого я затіяв оту розмову про якусь там літературну премію імені Стефана Коваліва? Буде одне і те: безгрошів’я!.. Вельми дякую побратиму по перу Р. Пастуху, котрий у своєї міської “народної” влади виборює право на запровадження премії ім. Юрія Котермака-Дрогобича, і що він уже декілька років вимамає від Дрогобицької районної ради заснувати премію ім. С. Коваліва. У цьому плані я і він — однодумці!
Чолом розіб’ємо скелю, а, на жаль, чиновницька відповідь буде одна і та ж: грошей нема… І, як завжди, ні в держбюджеті, ні у глибокій кишені урядовця…
Отака, як бачимо, петрушка у славному місті Підкарпатського підгір’я — сумна і тривожна. Що ж, є — як є… Бажано, щоб по-іншому було!.. Бо ж, влада, яка і де б не була, має стати гарантом духовного і патріотичного виховання, невмирущості традицій і звичаїв українського народу. І все це слугує українській національній ідеї.
Ну, з Богом і Україною! Слава місту Бориславу і бориславцям! Геть ледацюг і хапуг, популістів та брехачів, як і олігархів, із зболеного лона України!

Андрій Грущак.

Leave a Reply

Your email address will not be published.