«Письменнику для творчої арени
Сам Бог велів Дрогобицькі терени.
З Волощі родом, знаний волощак,
Мій друг і рецензент Андрій Грущак».
Віктор Романюк,
письменник, м.Стрий
Знаю Андрія Грущака ще з часів його студентства – навчався тоді на факультеті української філології Дрогобицького державного педінституту ім. Івана Франка. Згодом заочно здобув фах військового журналіста /м. Мінськ/. Знав і його батька, Федора Андрійовича, від якого багато цікавого дізнався про Андрієве село – Волощу, що на Дрогобиччині, крайнє село Бойківщини. Від нього записав кілька легенд – зокрема «Коритко-місто», «Волоща» – чому?», інші. Те, що Волоща було місто під назвою Коритко, є чимало свідчень у кількох історичних працях. У давнину у ці чорноземні місця, де нині село, прибув якийсь пан Франц Коритко. Він походив із княжого роду міста Галича. В силу певних обставин плив по Дністрі, – так йому наказав тодішній князь-повелитель. Післанець князя уславився тим, що добре знався на виготовленні човнів та корчаг, схожих на велике корито, які служили для плавання на воді. Можливо, тому й поселення Коритком-містом назвали. Йому, отже, князь дав завдання – знайти таке місце, де б була річка і ліс для будівництва човнів, де б був спокій і затишок., зручне місце для сховку від татар. Таке місце було знайдено – недалечко від гори Говда, яку омивав один із рукавів річки Бистриця. Скоро тут закипіла робота, повстала велика майстерня-човнярня, в якій виготовляли різні судна: т.зв. корита, струги, скути та лодії. На горі Говда за наказом Данила Галицького були побудовані оборонна фортеця і сторожова вежа, а зі сходу і півдня – додаткові сторожові вишки. З них містяни спостерігали, чи, бува, не набігають татари. Були в місті торги, дерев’яні тротуари, цегельня, млин, горни, в яких із болотної руди за допомогою вогню видобували залізо. Була тут і капличка… Геть усі ознаки міста, що зосталися після набігів татар, зруйнував жид Йоське Діямантштайн, котрий був власником волощанських дібр.
Андрій запам’ятався мені своєю скромністю, порядністю, доброчесністю, голубими, мов небо, очима. Завжди був веселий та доброзичливий, в разі необхідності наполегливо захищав бідних й зневажених. Поважав кожного мати право на своє право на ті чи інші життєві ситуації. Він досить добре знався на літературі – українській, польській, далекого зарубіжжя. Мова, культура, мистецтво – це теж був вагомий об’єкт його глибокого пізнання. Він часто був гостем моєї господи. Я і він, було, не раз вистоювали у цілодобових живих чергах, аби в книгарнях придбати якесь повне видання того чи іншого письменника. Журналіст Роман Пастух, що брав участь у передплаті тодішніх видань, допомагав нам у придбанні книг – доброю порадою чи участю у розіграші книжкової лотареї, яка проводилась у двох книгарнях – «Каменяр» та «Знання». Працюючи журналістом у народному часописі «Нафтовик Борислава», Андрій Грущак часто редагував мої статті, які піднімали свідомість нашого знедоленого, але невпокореного люду. Було, що через це не раз перепадало йому на горіхи від тогодішньої окупаційної влади.
Андрій Грущак нині – відомий поет, прозаїк, публіцист, есеїст, краєзнавець, фольклорист, етнограф, літературний критик, мистецтвознавець, журналіст, педагог, художник-графік. Як зізнається, він народився у дідовій хаті під стріхою. Його батьки – мати Ганна і тато Федь – трирідні сестра і брат із роду Грущаків. Що характерно: два діди – теж Грущаки… І один, і другий були Андрії Івановичі… У 30- і роки батьки були активними членами «Просвіти». Мати грала провідні ролі у сільському театрі. Театр цей ставив п’єси у містах, зокрема у Самборі, Стрию, Дрогобичі, Комарні, у Станіславові /тепер – Івано-Франківськ/, ба навіть у Львові, а також на сценах навколишніх сіл. У родині були лікарі, вчителі, священники, науковці, а також Січові стрільці, члени ОУН-УПА, за що їх жорстоко покарано – кулями та сибірами. Рідний брат його батька, Бенедьо, був станичним УПА, котрого чекістська «трійка» засудила до розстрілу. Правда, згодом замінила на 25 років каторги без права повернення в Україну. Він та його дружина, Юля, таки повернулися, знайшовши вічний спочинок на волощанському цвинтарі…
А. Грущак закохався у літературу давно – ще із шкільної лави. Будучи учнем третього класу, першого вірша надрукував у республіканській газеті «Зірка», оповідання – у журналі «Барвінок». І, що головне, обидві речі – про солдата совєцької армії. У ті часи – це була чи не найактуальніша тема, й тому, мабуть, надрукували… Часті його інформації появлялися у дрогобицьких газетах – «Радянське слово» та «Колгоспник Дрогобиччини», іноді в обласній компартійній газеті «Вільне слово».
У 2001 році побачила світ його науково-краєзнавча праця «Волоща – отча земля»/ «Відродження», Дрогобич, ст. – 456/, до якої переднє слово написав бориславський журналіст, письменник Ігор Юринець під назвою «Літопис стародавнього села». Ось короткий витяг: «Власне, завдяки ентузіазму Андрія Грущака маємо досить виважену історико-краєзнавчу працю «Волоща – отча земля». Скільки потрібно було прикласти зусить та наснаги, аби цю ідею втілити у життя, може нам розповісти тільки сам автор. Однак він зробив усе, аби виконати задумане. Не рахувався ані з часом, ані із власними інтересами. Реалізуючи свою ідею, Андрій Грущак втілив її в цікаву книгу. Цікаву, перш з все, тим, що вона розповідає про коріння його роду і родовід його села – села, де народився, виколисався, виріс, сформувався як особистість. Автор не тільки наводить події та факти, але при тім окреслює і узагальнює найбільш цікаві культурологічні моменти чи феномени усього нашого Бойківського краю. І це в наш нелегкий час, коли кожен більше думає про те, як заробити собі на хліб насущний, аніж про історію рідного краю, духовність, культуру, літературу, політику.
Після цієї об’ємної за обсягом книги, невгамовний волощанин видав книгу новел та повість «Доля». У своєму вступному слові видатний поет України Євген Титикайло високо оцінив творчий доробок свого давнього приятеля. До речі, він таке сказав: «Андрій Грущак не наледить до тих галаливих «патріотів», які, зробивши щось на копійчину, готові кричати про це мало що не на всіх перехрестях, вдаючи із себе новітніх героїв. Він скромно робить те, що належало б робити кожному українцеві, якщо це українство у нього не показне, не вдаване, а йде від душі, від серця… Так, тихо й непомітно трудився він над дослідженрям історії рідного села Волощі, сумлінно поєднуючи працю журналіста з працею науковця-дослідика».
Про творчість А. Грущака тепле слово сказав і письменник зі Львова Лев Різник: «Добре враження залишають новели Андрія Грущака. Незважаючи на потужний духовний тиск на авторів Карпатського краю творів Васиоя Стефаника чи Марка Черемшини, автор книги зумів уникнути тиску цього силового поля, хоч і барви краю зберіг, шукає самобутню стежину в прозі – і це йому вдається»
/ «Бориславський ізмарагд», Дрогобич, ВФ «Відродження», 2002 р./. Згодом вийшла третя книга, четверта, п’ята… Нині їх – аж 26! Чотири збірки поезій: «Перевесло»/1910 р./, «Краплі»/2014/, «Дощ»/2015/, «І слівцем, і топірцем»/2016/, три книги новел: «Доля»/2003/, «Колоски на стерні»/2004/, «Життя як свіча»/2008/, чотири романи: «Над прірвою»/2007, 2015/, «Знак орди»/2009/, «Гавчик, Нявчик та Івась»/2019/, «Бранки волі»/2020/. Крім них видав ще збірник пісень із нотами «Берег любові»/2007/, життєві спогади-оповідки «Трафунки», чотири книги літературно-критичних статей та публіцистики: «Золотоперий підголосок»/2008/, «Чорний плагіат»/2008/, «Суголосся часу /2011/, «Слово про слово»/2013/, «Барви слова»/2020/, книгу документальної публіцистики «Москалі»/2017/ та інші. Вже шостий рік працює у Fsбуці в інтернеті, як письменник та блогер-політик… Написав понад дві тисячі журналістських статей, у яких розвінчував хижацьку суть «тюрми народів», якою насправді була і є мокшинська Московія.
А от щодо своїх життєвих посад, то майбутній письменник працював учителем у с. Зворі/ українська мова та література, німецька мова, фізвизовання, образотворче мистецтво/, у с. Долішньому Лужку/праця, фізвиховання, образотворче мистецтво/, у рідному педінституті /українська мова та література/, а також у ПТУ-54 /фізвиховання/. Понад 16 років пропрацював у профспіокових спортивних організаціях, 7 років очолював їх. Короткий час був директором Стебницької СШ-17. 15 років очолював відділи Духовного та національного відродження, Права і морального виховання, – звідки пішов на заслужений відпочинок.
В часи боротьби українців за відновлення Української державності активно включався у ту небезпечну, але шляхетну справу – спершу у «Товаристві української книги», згодом у відновленій «Просвіті», часто брав участь у Вічах, які боролися, аби не бути нам рабом знахабнілої московитської орди, а ґосподарем у власній оселі…У Дрогобичі разом із Богданом Башаком вночі розклеювали статті, листівки, відозви національно-патрітичного характеру, які виготовляв Андрій на своїй ніде не зареєстрованій друкарській машинці «Erika». Власне, у цей тривожний час він був співавтором підпільного альманаху «Тустань», три номери якого були надруковані у Литві. Членами редколегії були: Вячеслав Умнов /він же – головний редактор/, Олег Баган, Євген Мельник, Роман Пастух, Андрій Грущак, Петро Сов’як, Роман Шуплакевич, Богдан Червак та художниця-ілюстратор Марія Роман… Цей альманах був чи не першим на Підкарпатському підгір’ї позацензурним виданням.
Треба додати, що А. Грущак з агітаційною метою часто виїжджав в інші міста України – зокрема у Тернопіль, Харків, Запоріжжя, Дніпродзержинськ-Кам’янське, Дніпропетровськ, в різні райони та села Січеславщини. Та чи не найбільше допомагав Голові крайового Руху Тернопілля, поету Михайлові Левицькому, був учасником всенародного здвигу в Стрию, Трускавці, часом у Львові і в Бориславі. У своїх виступах пропагував нашу українськість, відстоював право нашого народу на Святу Церкву, рідну мову, національну культуру, свою окремішню Державність.
Андрій Грущак – член Національних спілок України – письменницької та журналістської, член Всеукраїнського об’єднання «Письменники Бойківщини, учасник Першого, Другого і Третього світового Конгресу бойків /2005, 2010, 2015 рр./, чотиразовий лауреат і двічі дипломант фольклорно-краєзнавчого конкурсу ім. Мирона Утриска 2005, 2008,2009, 2012, 2015, 2019/’ лауреат літературного фольклорного конкурсу «Бойківський світ» ім. отця Михайла Зубрицького, лауреат та тричі дипломант Всеукраїнського літературного конкурсу ім. Володимира Дроцика /2013,2014,2015, 2017/, а також лауреат Благодійного літературного мистецького фонду Віктора Романюка /2013/. Удостоєний найвищої медалі НСПУ – «Почесна відзнака» /2018/, нагороджений багатьма Почесними дипломами як літератор і як громадсткий діяч, а також Почесною грамотою міського голови м. Дрогобича Миколи Гука / 2008/. Його ім’я занесене у пам’ятну книгу «Золотий фонд Бойківшини» / 2008/.
Він – співавтор багатьох літературно-мистецьких збірників, антологій, альманахів, редактор численних книг поезій, прози, наукових статей та монографій. Автор багатьох мистецьких оглядів , літературознавчих розвідок, а тако ж передмов до книг інших авторів.
Петро Сов’як,
Історик, краєзнавець, прозаїк, Заслужений вчитель України