Писати підсумки і списки модно. Хоча я робила це ще зі студентських років. Щоправда, в переддвер’ї свого особистого нового року, а не всеземного, але це вже деталі. Називався цей список «Вся філософія моїх 18-ти/19-ти…»

Потім почалося. Робота. Робота. Жах. Знов робота. Робота-жах. Розчарування. Невміння. Знов розчарування. І якось списки пішли в небуття. Сьогодні останній день. Рік старий дає місце новому. І попри цинізм, самотність, розчарування і ще вагон моїх дилем та проблем я надіюсь на хороше.
Той, що минає зараз. Рік непростий. Так говорять всі і щороку. Але я ледь пережила 2021. Мало хто мені звісно повірить. Ще більше – скажуть, що я надто горда, зверхня і себе люблю надто. Але, на жаль, для мене, здається це не так. Я б не вижила, якби не любов. Те, що мені здалось любов’ю. Такий собі сховок, стрибок у задзеркалля. Пропасть. А потім – реальність. Жаль, та це дало мені трохи передишки. Це дало мені черговий шанс.
Нещодавно на тренінгу говорили, що треба бути як фенікс і щоразу відроджувались. Це звучало дивно і викликало легку злість. Ніби вони щось в мене вкрали. Ніби не розуміють про що говорять. Згоряти до тла жахливо. Як і жахливо потім відроджуватись. Це ніби ходити по колу, вогненному тонкому колу і впасти у полум’я. Потім дивним чином прокинутись вранці і констатувати. що день прийшов, серце б’ється і я чомусь ще жива. Шматки мого простору і часу розкидані як після великого вибуху і моя планета починає формуватися знову з єдиного мініатюрного атома.
Як би сильно ти не згоряв, якщо від тебе лишиться хоча б крихточка, малесенька часточка – твій світ знову зліпиться до купи. Тому говорити про фенікса – не смійте мені говорити про фенікса – я і є фенікс.
Так я назвала свою першу книжку – книжечку-підбірку віршів. Подала на конкурс. Не пройшла. Звісно. Напевно я б і сама собі не дала шанс за таку писанину. Хоч і думалось – а раптом. Я втомилась бути феніксом. Я сердита на себе за це. За те, що дозволяю собі доходити до краю. Що дозволяю людям доводити мене до чистого полум’я.
Зараз закінчується рік. І я думаю, як не перетинатися з людьми з якими я не хочу перетинатися. З людьми, яким байдуже до мене. Яким вигідно. Яким завідно. Яким до мене зась. Як перестати дозволяти перетинати свої кордони і зневажати себе. Як? Я хочу перестати дозволяти людям сприймати себе як належне. Поводитись зверхньо і нецінно, корисливо і цинічно. Я хочу перестати так багато говорити. Не випускати свій світ на поталу. Хочу стати самоцінністю для себе. Мене дістали пошуки тих, хто мене прийме і пойме. Дістало, що я пускаю в своє серце і душу людей, які туди не прагнуть. Випадкових. Яким не по дорозі зі мною і зазвичай я знаю про це одразу. Але люди хороші, нічого, що зневажають, нічого, що використовують, нічого, що не розуміють. Їх тісто інше, їх серцевина інша. Їх перший атом зовсім іншої породи, ніж мій. Наші сформовані планети навіть не з одної зоряної системи.
Рік минає, а я констатую факт, що уся нестерпність цього року подовжила його. Мені здається, що я за ці 365 днів прожила декілька життів. Усі болі. Сльози. Нестерпності і несправедливості. Усе вело мене до сьогодні. І зараз, коли мій перший атом уже сформував таку-сяку планету, я вдячна за все. Розчарування в людях, які називали мене «своєю», їх відкрита зневага, знецінення і незнання мене. Відкрита відмова від мене як друга. Руйнація мене як спеціаліста. Все це остаточно зіштовхнуло мене з вогняного кола у вогонь. І я згоріла. До крихітної частинки. Мініатюрної. Але досі не знаю якої.
Я напряму попросила єдину подругу, яка в мене залишилась, щоб підтримала. Прямо і цілком серйозно сказала, що не витримаю. Вона була мені другом. Я вдячна безмежно.
Життя мало змінитися кардинально і мабуть надто неправильно, бо все пішло не по планах. Я зустріла іншу зранену душу, і мій єдиний атом виявився більш стабільним ніж залишки його планети. Я була його дивом, а він моїм спасінням. Не знаю чи він це зрозумів. Не знаю чи оцінив. Надіюсь, що його планета скріпилась докупи мною, або, хоч це більш боляче, він дозволив собі згоріти, щоб збудувати все спочатку. Вдячна за кожну мить. Навіть за помилки і нерозуміння, байдужість і відмову від мене. Хоч до останнього я звикла уже – і так боляче на це завжди реагую.
Рух на межі, чи божий промисел, чи милість долі, не знаю, але рух дозволив мені вижити. Я виграла поїздку в Карпати – хоч професійний розвиток, але це рух. Хоч час моєї розрухи, але це рух. А рух – це добре. Важко, але так зрослось ще кілька моїх швів, залатались кілька дир і зліпилось до купи кілька надій.
Потім – стара надія. Раптом, авантюрно, фестиваль. Я не могла нічого очікувати. Нічого не могла дозволити. Нічого не могла придумати. Я просто констатувала факт і спостерігала. І насолоджувалась тим, чим могла.
Потім моє хобі вистрілило дивним чином. Вперше моя здатність до письменства, або щось типу, дозволила мені щось. Перша столиця вразила, змусила тремтіти з остраху і відчути себе нормально серед діяльнісних людей. Щось в мені знов зрослось. Я все ще все пам’ятаю, можливо навіть відчуваю, але вже не болить. Чутливості вже немає.
Волонтерство. Дякую. Ще крихта чогось доточилось до мене. Мій світ тепер майже нормально сконструйований, майже як задумано Богом і природою. Майже щільно зліплений. І майже весь час, мою душу лікувала людина, що проявляла неймовірне розуміння та прийняття. Я і сама якось повірила, що не така вже погана. Признаюсь і досі сумніваюсь чи не розчарується, чи не відкриються йому очі і не побачить мою жалюгідність. Чи не почне зневажати. Він продовжує вважати мене нормальною, приймає просто як є. Не судить і не зневажає.
Добре чи погано, але збиває мою «спесь» і вчить мене нічого не очікувати. Можливо, це найбільше мені потрібно зараз. Я завжди чогось чекала, навіть вимагала від людей. Надіялась і просила. Натякала і говорила прямо. Що хтось мене врятує, хтось стане мені сім’єю, замінить рідню. Що хтось буде любити мене, завжди підтримувати. Хтось буде мене/мені/для мене і ще безліч. Але не варто. Нічого не варто очікувати. Усі усім ніхто і лише диво може щось змінити.
Він навчив мене, хоч сам цього не знає ще, нічого не очікувати, не вимагати і, тут я ще вчусь, не випрошувати. Приймати і насолоджуватись тим, що дають. Цінувати і надіятись, але не вимагати. Збити свої очікування і зрозуміти, що всі чогось хочуть. Багато хто кращий у всьому і не має і того. Як колись говорилось в одному інтерв’ю, я не можу нічого просити від інших, а лише вдячно приймати, що дають. Я – неідельна істота. Дуже і надто неідеальна, і не можу дозволити собі вимагати, а лише вдячно приймати. Він навчив мене смирення… або ще вчить.
Завжди казала і не лише казала, що більше трьох раз не прощаю. Ага. Яке там. Прощаю. Прощала і прощатиму. Яка гордість. Яка злість. Через них можна переступити, їх можна упустити, навіть не очікуючи. І я відчуваю, що є в цьому щось добре. Добре для мого серця і моєї душі. І стає щемно і вдячно. Сама б я не змогла. Я дуже вдячна, що ти був у моєму житті, в цьому році. Не знаю що далі. Не знаю чи змогла привнести в твоє життя хоч щось світле. Але надіюсь.
Я дякую цьому року, за який я прожила декілька життів. Дякую собі – тому останньому атому, що відродив мій Всесвіт. Дякую усім подіям і перепетіям, які навчили мене прощати, відпускати, не сердитись. Проявляти смирення і віддаватись на розсуд долі, на волю іншим. Навчатися любити. Виявляється, це треба вміти, цього треба вчитись. Не кожному, дуже і далеко не кожному це дано. Дякую безмежно. Люблю і друзів, і недругів. Ціную усіх!

Світлана Кучпилюк, 31.12.2021р.

Leave a Reply

Your email address will not be published.