Збірка Станіслава Новицького «Передмовчання» (2022) була видана у чернівецькому видавництві «Друк Арт» в серії 13 випуску «Третє тисячоліття: українська поезія». Вступне слово до неї написав Мирослав Лазарук. В сумі на 216-ти сторінках поет запрезентував твори останніх кількох творчих років. Це на фоні важких часів, безумовне досягнення і великий успіх автора.
В основу поезій книги лягли поетичні емоції серця. Вірші поета занурюються в рефлексійні та особистісні історії. Проте власний літературний простір, автор розширює на досвід українських поколінь часу війни. Адже триваюча російська війна в Україні, не настроює до поезії, а період вторгнення Російської Федерації на українську землю породив в літературі воєнну тематику. Автор попри все, прагне сакралізувати мир, природу, рідні краєвиди, шепоти серця та кохання.
Невипадковий вірш Станіслава Новицького «Пітьма що постукала у двері» домагається додаткового замислення. У його змісті лягли історичні емоції поета про повернення національним символам їх первісної правди. Мова про найдавніші знаки, кам’яні баби, сакральні скульптури українського степу, які на правічних курганах стерегли таємниць історії. Поет каже: «лежить кам’яна баба / обличчям у землю / її сльози сьогодні падають на землю де / наша історія забула прокинутися». І паралель: «Десь поряд: / село у якому стара мати чекає свого / сина / з далекого поля / вона вишила для нього сорочку». Дві оповіді, якби з різних епох, але з’єднані ниткою пам’яті, клубком Аріадни, як жестами серця крізь час і далекі покоління:
Десь у полі лежить кам’яна баба
обличчям у землю
її сльози сьогодні падають на землю де
наша історія забула прокинутися
тихо вночі коли темрява поглинає
вологу шкіру землі
хтось запросив до нас пітьму що не
стукає у двері
біля її ложа долоні гріє трава
Десь поряд:
село у якому стара мати чекає свого
сина
з далекого поля
вона вишила для нього сорочку
з весняних квітів які ростуть
на могилі батька…
Невимовною символікою наділений вірш збірки «Передмовчання» під назвою «Будуємо глиняні хати». У творі наступає апеляція до народження людини, яку Бог «зліпив» з глини. Хата, це творіння людських рук, тому ті дві сутності Всесвіту – людина і хата, мають близьке до себе старозавітне підгрунття вічності. Від хати, як і від людини йде світло роду і переходить за обрій життя, долаючи всі межі часу. На дорогах історії, хата є оселею, вітчизною, батьківщиною, вона переживала трагічні події, темряву, кров, набіги чужинців, поразки і перемоги. Тому на тій дорозі з минулого в майбутнє, не забракло поетової авторської ремарки-опису російської війни в Україні:
Будуємо хати з глини
саджаємо вишні й черешні в садку
співаємо колискову своїм дітям
вдягаємо вишиванки…
розмовляємо українською
вважаємо що ми нація
А хтось поблизу перетворює наш
чорнозем у попіл
хтось мріє про червоні знамена
на наших будинках
повертаючись у минуле
Вони не згадують тридцять другий і
тридцять третій
вони називають нас бандерами
або хохлами
для них Україна не має ніякого
значення…
Їхні червоні знамена пофарбовані у
кров
наших з вами пращурів…
У творі «Повернення», поет продовжує оповідь про «нашу хату» і роль в ній матері, як міфічної Аріадни, що стереже домашнє вогнище і виводить ниткою з клубка загублених сміливців лабіринту. Станіслав Новицький каже:
Мамо,
я повернуся з вечірньою чередою
я йтиму босоніж
через усе село
до нашої хати
моє тіло пропахло
гіркою кров’ю зеленого полину
та я йтиму
насолоджуючись
цим запахом.
Бо він мені нагадуватиме
про мить мого повернення…
В подібному настрої залишається твір «Хатка з попелу». Філософія вірша загадкова і говорить про вічне. З попелу, знаку знищення, народжується існування. Недарма зі спаленого сонцем гнізда, відроджується в міфології птах Фенікс, символ вічності і безсмертя. Фенікс безумовно є прикладом мотиву повернення, тому поет говорить у філософському завершенні твору: «квітка: / напуває хмари, щоб вони не були з / попелу».
Хатку з попелу не так і легко
будувати квітці:
яка має листя замість рук
яка зустрічає зиму у цій хатинці,
десь у серці квітки
попіл перетворився у її мрію
і листячко на зів’яле сонце
у сні з попелу
у небі з попелу, але не чорного, а
білого,
брати квітки:
королі хатинки з попелу, яких вона
вигадала, щоб не сумувати…
вони навіть зробили їй косицю з вітру,
її сусід терен-кущ ходить поміж людей
і роздає молоко, що знайшов біля
старої яблуні
квітка:
напуває хмари, щоб вони не були з
попелу.
Мотив повернення автор представляє у вірші «* * *повертаєшся в село тільки у пам’яті». Це ностальгійний стан задивлення в глибину себе, в якому сама філософія повернення оконтурюється лабіринтом. Так багато залишилося в серці від споминів і «вишиті білі сорочки» і «згадка про великий клен», як архетипи зустрічі і прощання:
повертаєшся в село тільки у пам’яті
згадуєш про тих кого більше немає
про небо яке баби вишили на
білій сорочці
згадуєш про калину
яку вишили
згадуєш про великий клен
біля дороги
який також вишили
як і небо
як і калину
на моїй білій сорочці
Твір «Повернення осені» можна назвати сенсом та ідеєю. Поет прагне показати у ньому свій душевний стан. Робить це на прикладі відчуття глибини осіннього краєвиду. Він каже: «коли впаде останнє / яблуко / закінчиться осінь / прощаючись з нами». Цей стан, який можна також поріняти з прощанням, підсилюється бо свідомість таких сенсів як «останній», чи «побачений». Це вид особистого поетичного наративу, якому автор залишається вірним і послідовним. Адже збірка «Передмовчання», це сповідь оконтурена світлом і емоціями. І якби цього стану не називати, він завжди буде вертикальною власністю автора:
коли восени
спаде листя
коли остання бджола
збиратиме нектар з квітів
коли впаде останнє
яблуко
закінчиться осінь
прощаючись з нами
білим туманом у березі
тоді ми пригадаємо
про білу паморозь
на чужих скронях
а потім побачимо її
на собі…
липень 2020
Твором який у збірці має міфічне підгрунття, є вірш «* * * напишу листа і забуду». Автор говорить у ньому про важливість зустрічі в листах та порах року. Відкликуючись до березня, як переломного місяця в житті природи, в якому закінчється зима і починається весна, поет говорить про народження нової сутності в його житті. Ліричний герой твору відчуває всемогутню весняну пробудженість степу і природи. Він каже «мені наснився березень / той березень з холодним дощем / за вікном». Вікно весною можна тут розуміти, як відкриття на неосяжний простір, в якому існуватимуть нові події:
напишу листа і забуду
чи сьогодні відправив чи вчора
чи минулого року
забуду наше перше побачення
забуду наш перший березень
мені наснився березень
той березень з холодним дощем
за вікном
зі снігом на сільських дорогах
березень
коли і квітка не посміхається
коли тінь зими зникає
за сільськими тополями
Станіслав Новицький висловлюючи поетичну думку про повернення, пише про ширший мотив цінності і втрати в український літератури. Проте безумовним досягненням автора є його приватне розуміння втрати, як чогось дорогоцінного, що більше не повернеться до нього. Тут можна би назвати поетову сакралізацію топосу місця, і його координат в сторону алегоричної поезії.
У збірці «Передмовчання», відчувається згущені метафори і асоціативні образи. Попри війну та її руїни, автор зберігає поетичну мить, яка є підставою його натхнення. Оспівуючи топос степу, поет не забуває про рефлексію, що життя безпощадно минає. Те що було важливим вчора, сьогодні виявляється історією. Творчий задум співця повниться філософськими думками та надією на нові сходи та заходи сонця, нові дні і ночі. Тому у збірці багато пантеістичних мотивів, які відповідають на складні запитання нашої епохи, будучи водночас особистісними висловами поетового серця.
Тадей Карабович,
Національна спілка письменників України
Станіслав Новицький. Передмовчання. – Чернівці: Друк Арт, 2022 – 216 с. – «Третє тисячоліття: українська поезія». ISBN 978-966-399-358-4 (серія). ISBN 978-617-8129-14-9
Тадей КАРАБОВИЧ, поет, перекладач, літературознавець, літературний критик. Член Спілки польських літераторів Люблінського осередку та Національної Спілки письменників України. Головний редактор щорічника «Український літературний провулок» (з 2001 р.). Живе в Любліні (Польща).