Все, мабуть, не просто інше, а у своїй самобутності завжди правдивіше за те, що є. Навіть дуже неприємне. Правда об᾿єднує негативне з позитивним. Нам легше триматися обіч неї – бути з одним із цих двох. Пересічно плиткі ми істоти. Розум обумовив нас людьми, затримавши на першій стадії, – на стадії отієї плиткості. І тепер, беручись до будь-будь-чого, мусимо знати: це паліатив. Можливо, що кращий за інші. Можливо, той, якого вистачить на покоління і навіть людські життя. Але не більше, бо справжності ми не втримали – висипалася межи пальці. І робить світ – уже через крок поза кожним із нас – недосяжно правдивим…

 

1–12 липня 2022 року

О, липовий цвіт двадцять другого літа вже ароматизує кам᾿янецький простір! Золотаво-зеленаві бульбашки, що, здавалось, ось-ось здіймуться на дельтаплані свого пелюстка і відлетять, натомість враз розкрилися-розквітнули. І заскочені цим бджоли буквально ставали у леті, бо вже не знали, куди бриніти – до найближчого присадку чи знов до паркових лип, які ще хвильку тому вміли  хіба тільки шелестіти. І від тяжкої задуми бджоли, сам бачив, весело падали у траву на узбіччі…

Вчора побував у Львові на презентації найсвіжішого «львівського випуску в час війни» (маркування при логотипі) «Літературної України». Підвоєнна ситуація, бачу, розвивається вже й тут за певним лекалом: переносяться на безпечнішу територію декотрі театри, виші, підприємства – деякою мірою переноситься у сприятливіший спонсорський та авторський простір і центральна газета українських письменників. Колись цей часопис практикував спорадичні шпальти з текстами письменників тієї чи іншої області України, однак тепер дещо протилежне – спроба не виокремлення, а довільного об᾿єднання, сказати б, крайової творчої пасіонарності з усеукраїнською, підсилення другої. Це якби київські франківці зіграли кілька спільних вистав із заньківчанами. Чи у футболі. Можна й пожартувати, але факт, що маємо цікавий літпроцесівський, як і пресовий, феномен. Завважую домінантні властивості львівських випусків «літературки»: збереження воєнного суспільно-часового тематичного контексту; надання кожному газетному числу певних специфічних рис; підвищення рівня інтелектуальності, чуттєвості й провіденційності стрижневих матеріалів; культивування насамперед художньої привабливості суто літературних текстів, поетичних і прозових; відчутна демократизація верстки й візуально-ілюстративного ряду в напрямі більшої сприйнятливості при читанні й інтегрованості в писемність. Оскільки три випуски «Літературної України» (числа 4–7) пішли достатнім накладом насамперед до воїнів ЗСУ і людей, зірваних на якийсь час із рідних місць, то їх – власне газету в період «львівської прописки» вважаю не вимушеною біженкою, а волонтеркою.

Велика пролита кров на Одещині. Люди не остерігалися – нелюди підстерігали.

Наш червоний борщ нарешті задокументовано як український набуток для світової культури! ЮНЕСКО тепер уже поквапилося, щоб москалі не вкрали його і не назвали своїм красним супом. Не відаю, що ще на світі може дорівнятися борщу з огляду на багатство складників, смаків, символіки, метафізичності загалом. Що так точно передавало б українську характерність у всій її розмаїтості.

Святого апостола Юди (2), родича Ісуса Христа, котрий, за однією з версій, загинув прив᾿язаним до дерева й поцілений стрілами і через котрого люди недалекі досі ламають стріли, називаючи його рідним братом Месії. І саме молитва до цього Юди, тож через нього до Господа, є дуже помічною в особливо важких обставинах.

В ранкових небесах погримує. Нині вже можна глибоко дихнути й відчути полегшу. Але то епізодично – в ті хвилі, коли гроза, намагаючись увійти, прочиняє двері…

Час випереджуєш, постійно приберігаючи його.

Власна недосконалість стає добрим партнером, та це за умови, що не намагаєшся її збути іншим…

Оздоровча енергетика рідної місцини перевірена мільйонами, але мільярди й не чули про неї…

Можна зібрати гроші й на атомну бомбу, проте їх не зібрати на оживлення бодай одного полеглого…

Приятелька-бойківчанка скаржиться (3), що на городі дещо підсихає, хоча мало б зеленіти. Пробує підливати, бо може постраждати борщ… Мій, певно, теж. Але найважливіше – щоби бажання варити його не всихало.

Це час, коли навіть найбільша мамона ледь не пасує перед розпаношеним убивцею. Єдина надія – на всесилля людського духа, що є подобою Божого. А тому й далі

Ніщо-ніщо так не болить,

         Як неминуча щастя мить,

         Як перетята крильцем нить,

         Як сон, що ним передсвіт снить.

         Як недозорена блакить, –

         Бо щастя мить в очу щемить,

         Бо крильця мах не зупинить,

         Бо пізній сон – у ненасить,

         Бо небо замкнене дощить

Й ніщо-ніщо так не болить…

Американський День Незалежності (4) приблизно вдесятеро старший від нашого, хоча й українському немало літ. Проти віку людини – наш тільки-но подорослішав, але має ще вбитися в біблійні літа, щоб набратися досвіду і помудріти.

На Сході спекотно і гаряче. Наразі фронтовий паритет досягається вже згадуваним одушевленням українських засобів бою. Чи не до цього придивляється, за кількасот метрів од московитів, – оком та крізь об᾿єктив кіноапарата, – знаменитий голлівудець Шон Пен?..

Побачити вперше і побачити першим – речі несумірні, позаяк викликають дуже різні відчуття…

Знову швейцарське Лугано – узгоджуємо зі світом колосальну вартість своїх матеріальних утрат і відповідної допомоги нам. А от ціну краплі пролитої за всіх крові людство досі не здатне визначити…

До кінця півторигодинної ПТ, що зайшла по третій ночі (5), на сході проступила бліда рожевість. Наче сукровиця крізь бандажі. Щоправда, до війни цю рожевість можна було порівнювати хоч і з сиропом. Та вже по війні, переконаний, солодке порівняння кривавого сходу чи заходу сонця нам здаватиметься блюзнірством. Принаймні довгий час.

Довгоочікувана гроза – максимум гуку, мінімум небесної вологи. Але не мені про це судити, радше гряді. Під той час принесли пенсію, трішки вищу. На Сході – теж мінімуми, виправдані, але недостатні. Завершив цю низку пережитої малості гуашевим етюдиком розпуклих білих лілій на воді, у форматі паперового кружечка.

Вчора звечора і нині (6) посеред ночі – ПТ середньої тривалості. Вночі напродив добре читалося. Всотав останні абзаци збірки денників Петра Сороки. Мало. Таке читав би потроху і до кінця свого віку. А може, й вистачило б, у мене ж тільки три його книжки… То письменник багатьох амбіцій, які в нього іноді дрімають, іноді бушують і були б серйозною загрозою, якби не найбільша межи ними – амбіція поборення в собі всіх інших амбіцій. І робить він це – реформує, шліфує своє єство – цілком щиро, часом віртуозно, що, кажу про майстерність, на щастя, не шкодить глибинній правдивості. І ця постійна налаштованість на поборення в собі чогось навіч небажаного, на духовний вибір переважає в його текстах, передається при читанні, залишається з тобою. Це передовсім. Уже за тим підтягується філософія – думки оригінальні та просто слушні, проте художньо вбрані. Якщо екзистенцію самовдосконалення важко позначати на сторінці й фіксувати запам᾿ятовуючи, то мислі, часто афористичні, підкреслюєш олівцем. До них можна буде ще повертатися й повертатись. Адже багато з них становлять основу згаданої екзистенції. Люди мистецької праці відходять, залишаючи замість себе речі, що їх можна інтерпретувати-прочитувати безліч разів. Це достойний особистісний паліатив і щось схоже на продовження – через психологічні оази і пам᾿ять наступників  – фізичного життя творців. Однак тексти Петра, як на мене, відзначаються, окрім заглибленості, своїм потужним виміром лінійним і завжди потребують  продовження. І як читач я, мабуть, був би не проти, якби хтось душевно-духовний, не імітуючи, взявся талановито провадити далі Петрове писання від останнього його прижиттєвого слова на папері.  Така собі щиромрія…

 Харків і Харківщину бачу вже серед многостраждальних. Будь місто хоч трохи менше, то натепер у ньому переважали б руїни. Знову ракетовано софійний простір Григорія Сковороди, власне основні корпуси педуніверситету його імені, – і знову дивом зберігся під розвалищем пам᾿ятник нашому генієві європейської мислі.

Московська агентура в Україні. З-перед кількох віків це була швидше реагентура, бо відзначалася своєю масовістю й реакційно-антиукраїнським реагуванням навіть на найменші спроби нашої самостійності. В останні десятиліття її називали «п᾿ятою колоною», що перейнята жагою поколіннєвої колонізації нашого чорноземного континенту. Її представники, реагенти були скрізь, зверху донизу, та навіть – через мовно-культурну інфікацію – у крові питомих українців. А стали очевидними для загалу тільки тепер, коли московська надія на азійське переродження українського організму розвіялася. Їх відловлюють тощо, і це триватиме, певно, ще не один рік. Головне – щоби тривало. І дуже важливо очистити, постійно дбати про очищення від токсичного бруду ніші їх затяжного безкарного побутування – мову, релігію, етику, естетику, міську культуру, культуру загалом і цетера. Далі. Українська агентура в Московії. Про неї говоримо натяками, але вже говоримо. А може з᾿ясуватися, що її живильний ґрунт – також масовість, яку нині Москва у нас так стрімко утрачає. Проступають обриси повноцінної «колони», що формується з численних на москальській чужині українців, які приходять до національної тями…

Йоана Хрестителя (7), котрий охрестив навіть Ісуса. Задля цього вже народився, а не став святим. Предтеча. Вельми імпонує його до краю відверта і водночас співчутлива правдивість, адже сповідав та хрестив, бештаючи – до Христа й опісля Його хрещення – і фарисеїв, і садукеїв. Такого б духівника нам усім нині! Зате маємо відверто тілесного Івана Купала…

У просторі світському дуже добре взявся за навернення перехняблених у бік Москви мізків у цілому світі (а їх, включно з федеральними, понад двісті мільйонів) український московськомовний телеінформаційний проєкт «Фрідом» («Свобода»). Тут альтернативно – клин клином, але наш «клин» має більше перспектив, бо здоровіший та міцніший…

Тучні пшеничні лани стають дедалі частіше полями навіть не баталій, а спланованого дистанційного спалення зайдами. Справді, таке чинити здатні хіба що людиноподібні істоти – організми.

Палають не саванні версти –

Згорають ниви золоті.

Пшеничне зерня вміє вмерти,

Але ж – за хліб, а не за тлін.

І ти, Вкраїнонько, заступиш

Хіба що скількись колосків.

Собою. На порозі суті.

Та ніби в сутіні віків.

Чи, може, небеса наблизиш,

Покровою щоб на плече.

Тоді й далеким від столиці

Пашницям злий не допече.

А може, виростеш до неба,

Хмарінь розвіявши чолом, –

І соколів по вражі ребра

Пошлеш. Нехай би так було.

Зладив це, ступаючи тротуаром під вишнями, що аж вгинаються від густочервоного плоду. Раз по раз схиляючи голову, позаяк ягоди готові були торкатися вуст. Пригадую, котрогось року так і смакував ними. Але нині не помічав – дбав про яскравість і соковитість поетичного слова. Хоча в цьому вірші воно – радше гіркуватий плід. Навіть терпкий. Як терен. Тепер зважмо: справжня вишенька чей і діждеться свого ласуна, а от словесно-уявна, що до того ж виявиться терновинкою, – навряд. Чи, може, я помиляюсь?..

День родини (8). Мушу зауважити: одного дня для родини замало. Рідко що, як родина, тримається не днем, а – щоднем у році.

Підгодовуючи пташок на балконі, приємно почувати, що входиш у коло тих природних сутностей, які зумовлюють євангельське: «Гляньте на птиць небесних: не сіють і не жнуть, ані не збирають у засіки, а Отець ваш небесний їх годує! Хіба ви від них не вартісніші?» (Мат. 6, 25). Вартісніші, певно, своєю спромогою поділитися з пташиною, наситити її, зберігши свої тіло й дух. Дух і тіло. Якщо ж не здатні цього робити – то чи вартісніші?.. Так, приємно усвідомлювати себе бодай мікроскопічним чинником світового добра. Проте інколи думаю, що найкраще було б підгодовувати пташат, не усвідомлюючи цього. Наче квапишся на важливу зустріч і звично однією рукою підсипаєш щось на годівничку, а друга намацує в кишені ключа від вхідних дверей. Нехай руці буде зручно – приємність тут ні до чого…

Вчора британський прем᾿єр Борис Джонсон, наш великий симпатик і певною мірою опікун, подав у відставку. Знаємо, хто з цього приводу журиться, а хто тішиться. Але не будьмо буквальними дітьми, адже ми вже виросли і пересвідчилися в  надійності Божої правиці…

Звільнена волонтерка повідáє, що найстрашніше в полоні – не ризик заслабнути, бути потоптаним, вмерти, а безконечна московська пропаганда. Вона здатна вивертати мізки й душі. В найстійкіших, певно, і шлунок. А ще одна колишня полонянка зізнається, як боялась можливих знущань, через що готова була вмерти. Навіть наклавши на себе руки. Коло наруги зімкнулося…

Церковний календар нагадує про преподобного Давида Солунського (9) – щиросердого старчика-самітника, котрому Господь за його чуйність дарував бозна-скільки літ життя; був, уявляю собі, однаково ласкавий і з дітьми, і з дорослими як великими дітьми; сяяв незмінною добрістю. У віках залишився взірцем людської доброти… А я, здається, добрішим, аніж є, не здатний стати. Хоча завжди зі мною оце: добрість плекай, злість пригнічуй; переконаний, що друге важливіше, бо коли першому ніщо не заважає – воно йде вгору саморостом. І, придивляючись до свого другого, бачу ще й не конче позитивних його сателітів – велику принциповість у малому, наполегливе обстоювання букви справедливості й ладу тощо. Собі в цьому не раз усе-таки попускаю, іншим – часто ні. Для себе, бува, швидко знаходжу аргументи – для інших навіть не шукаю. Ось стою при вході до тіснуватої продуктової «палатки», звідки мені смакує чорний хліб; якраз привезли продукти – туди-сюди снує постачальник; підходить старший літами, хоч не від моїх, чоловік, заходить не спитавши; так само й пані, молодша за нього; а міг би зайти – не розуміючи, що заважає – кількарічний дітвак або, скажімо, підстолітній дідусь, якому важко стояти на одному місці… І замість того, щоби припустити: певно, люди мають на таке поводження якість важливі причини, принаймні щось з особистої фізіології їх може до цього спонукувати, – я внутрішньо обурююсь і відразу вигадую батожний афоризм: «Народжені в останню мить ідуть по життю, не зважаючи на черги». Так прагнення доладності перетворюється на ґрунт для душевного хаосу…

Чи не віднині Ґуґл в Україні стає цілком україномовним. То ще один сягнистий крок подалі від дикунки Московії та, можливо, й від гнилого глобалізму…

Б᾿ємо по ворожих складах. Зброї й пального. Пишемо московитам по складах: ви ра-би, ра-би ви…

Серце радіє за жваву, доволі чисту й точну українську київського міського голови Віталія Кличка. Його відповіді телекореспондентці направду добрі. Варто було передбачати, що той, хто знає німецьку і здібний був виробити знамениті нокаутичні джеб та аперкот правицею, дасть собі раду – вилізе з ями українськомовної  кострубатості. Бо як у боксі, так і в поверненні до рідної мови  головне – сила духа.

Зранку (10) ходив, думав, молився, трохи мерз із недільним дощем, який то припускав, то ніби забирався на інший кінець світу, хоч насправді ховався не далі, як за край випадкової усмішки сонця… Вчора вперше спожив дещо зі свого родючого клаптика – огірки, кабачки, вишні, смородина, порічки. Дякувати Богу. Не зарядилися б дощі на садовину. Ліпше нехай граки…

Московити щодня брешуть, фейкують, лукаво скаржаться, погрожують і т. д., а на довершення всю цю свою гидь освітлюють для світу, б᾿ючи смертельно-палючим фосфором по українських домівках, що, і зберігшись, уже ніколи не втечуть до них, навіть якби в тих домівок виросли ноги чи колеса…

Вчора преподобного Самсона та нині (11) святих Кира і Йоана – безсрібників, тим що зціляли ближніх задурно; творили чуда, але приховували це за травами й іншими знадобами. Підозрюю: й серед сучасних українських безсрібників-волонтерів є справдешні чудотворці. Проте не видивляймося їх, не заважаймо їм…

Зустрів однокласницю – приїхала зі Львова полити вазонки на квартирі доньки, бо та з внучкою зараз у Німеччині. Скаржиться сміючись, що люди не впізнають її, бо, мовляв, сива і вся у зморшках, хоча й усюди повненька. Так, голова мов облита молоком, а лице – придивитися – гілляста яблунька; ще й кофтина сніжно-біла. Заспокоюю її жартом: «Та то відсвіт вітрівки, а не сивина!..» Щойно сміялася, а вже регоче на цілий центр. Безперечно щаслива жінка…

Оскільки людина здатна еволюціонувати під впливом домінуючих над зовнішніми – внутрішніх, своїх чинників, які спершу витворюють ніби ґрунт, ситуацію готовності до змін, а з часом поєднуються з привнесеними викликами, розвиваються, – то будь-яким спонукуванням особистості, надто ж  словесним, досягається явно не розвиткового ефекту. А якщо воно безперервно-радикальне – це вже промивання мізків. Тому здоровий літературний текст завжди добірний, проте зберігає конфігурацію вибору; медитаційно заглиблений, проте не прямовисно – ніби схилястими уступами; водночас піднесений, проте і для, за Василем Голобородьком, Ікара на метеликових крилах. Текст мав би в людині жити, а не проживати і тим паче – не коротко перебувати

Святих первоверховних Апостолів Петра і Павла (12). Кожен міг би порівнювати себе з ними… Сам я, гадаю, біля Павла: непряма дорога до Віри, бажання осмислити не тільки легке для сприйняття, поборення сумнівів Йоановою любов᾿ю, – певно, є й інші важливі причини. Павло – десь між Петром, що позбувся страху, і Хомою-недовірливим. Вони становлять своєрідну градаційну трійцю. І перший у ній таки Петро, тому що ближчий до людини, до всіх нас взагалі – і своєю вірою в Месію, і своїм страхом перед владою. А надто ж тим, що вірою перемагає переляк. І ось Петро не відкидає Павлового розуму, а Павло переймається Йоаново-Петровою душевно-сердечною любов᾿ю. Це надчасове, бо такої доладності не виснують і тисячоліття…

По Україні – ПТ передсвітанкова, ПТ передобідня… А що ж буде через тижнів два, на Володимира?..

Богдан Смоляк

Липень 2022 р.

         Замість ілюстрації – фрагмент гуашевого етюда Б. Смоляка «Зблиски   літа».

Leave a Reply

Your email address will not be published.