Шевчук Володимир. “Живлющість глибинних джерел. (Штрихи до портрета письменника, журналіста, краєзнавця Григорія Радошівського)”. – Львів: Література та мистецтво, 2024. – 128 с., іл.

Звісно, що про будь-якого письменника найліпше говорять його твори. Це правило залишається актуальним і після відходу мистця у засвіти. Але безумовним є й те, що увага поцінувачів художнього слова до життя і творчості такої людини більшає. Як мені здається, тут на авансцену життєвих буднів виходять два моментики. По-перше, тільки оприлюднення видань на таку тему спроможне задовольнити попит. По-друге, поява такого безпристрасно промовляє про невмирущість пам’яті – свідчення немарності існування особистості.

Про це ще раз подумалося, коли перед мною з’явилася книга Володимира Шевчука “Живлющість глибинних джерел”.

Чому? Та передусім тому, що це видання є штрихами до портрета письменника, журналіста, краєзнавця Григорія Радошівського. Коли врахувати ту обставину, що такі друки з’являються не часто, то є підстави говорити про знакову подію.

Бачу в даному випадку і особистісний аспект. Адже вважаю Григорія Радошівського своїм літературним навчителем. Бо саме завдяки йому, відповідальному секретареві райгазети у Зборові, в січні 1974-го з’явився на її шпальтах мій перший вірш. Пізніше таки багато перейняв від нього, коли працювали разом. Не раз наші шляхи перетиналися й після цього. Мабуть, сприяло те, що житейські дороги привели мене у Шумськ, а він народився у цьому районі й нерідко навідувався у рідне село Радошівку (звідси його відтопонімний псевдонім).

Цікаво, що й автор друку народився у цьому селі. (На цьому моменті хочу наголосити окремо. Бо не часто, на жаль, трапляється так, що про односельця-мистця пише його краянин).

Але, мабуть, вже слід крапкувати у висловленні узагальнених вражень, бо на порядок денний виходять окремі питання самої книги.

На початку слід, очевидно, говорити про витоки людського духу, які нерозривно пов’язані з рідним краєм. Втішно, що Володимир Шевчук розуміє важливість питання, бо на сторінках видання є чимало цікавих відомостей про Радошівку – село Південнї Волині, яке відоме з 1520-го. Тут принагідно, либонь, варто мовити про таке. Як не прикро, але більшості населених пунктів теперішньої Великодедеркальської ОТГ не поталанило на друки-описи. Адже, зрозуміло, що публікації про Великі Дедеркали, Великі Загайці, Мізюринці не вирішують проблеми. Отже, на основі цієї книги можемо таким способом говорити про виклад біографії села.

Звернімо увагу ще на таке. Чи не вперше згадано про те, що назва населеного пункту напевно зумовлена ім’ям першого поселенця чи власника місцевих угідь Радиш (Радош). Цікавою на цьому тлі є згадка про те, що авторові книги вдалося повернути назву сільської річки, яка пов’язана зі згаданим топонімом. А хіба не заслуговує на увагу та обставина, що у книзі згадано про такі сільські кутки, як Оґрідок, Закорчма й інші, про церкву святої Параскеви, священика Григорія Словінського? Адже все це мало вплив на формування свідомості Григорія Радошівського.

Безумовно, тут зацікавить ще таке. Багато довідників повідомляють, що Григорій Радошівський народився 1-го грудня 1930 р. А на основі неспростовних документів Володимир Шевчук довів, що ця подія сталася на рік раніше… Тому маємо підстави стверджувати, що внесено ясність у це питання.

Ще один цікавий момент. Зі спілкування з Григорієм Яковичем та інших джерел знав, що в нього був нахил до малювання. Але чи не вперше дізнався, що юний мистець спонукував до творчості однолітка з родини Радзимінських-Чосновських, які володіли селом.

У книзі зустрічаємо також згадки про просвітян Микиту Сисюка, Варійона Рибачука, Кирила Корнійчука й інших. Ці імена авторові рецензії вже доводился зустрічати у просвітянських публікаціях нинішніх днів. Згадаємо тут і про активістів “Просвіти” Степана Нагорнюка, Мефодія Шевчука, якому Григорій Якович присвятив нарис “Пісню доспівує син”. І зовсім, як на мене, не має значення той факт, що твір було оприлюднено у “Вільному житті” ще у 1965-ому. Бо езопова мова, яку використовували справжні майстри пера, навіть у тоталітарні часи іноді давала змогу донести до читачів справжність людських почувань, що і сталося в даному випадку.

Це можна спроектувати і на його поетичну творчість. Приміром, нерідко згадуємо про вірші понад 60-річної давності. Зокрема тоді було надруковано твір “За Єнісеєм мед бджоли носять”. Поезія розповідає про участь автора в будівництві сибірської дороги. Ті, хто знав Григорія Яковича, розуміли, що він будівельником не був і робили відповідні висновки, які не могли не потішити тодішню владу.

Продовжу цю думку ще одним фактом. Говоримо, що поема “Мальви прийдуть на поклін” окремою книжкою вийшла у 1995-му. Але (наскільки пам’ятаю) уривки цього твору ще у 70-тих рр. минулого століття з’являлися у періодиці. І пізніше теж. Разом з його ж статтями “Ківш над легендою”, “Мальви не прийдуть на поклін”, “Хмель у Зборові” кидали свідомість у козацьку минувшину краю, що було не до вподоби компартійним чинушам. Навіть незважаючи на езопову мову написаного.

Чимало уваги автором книги присвячено періоду Другої світової війни і післявоєнним часам. Зокрема, тут в центрі уваги опиняються роки школярування у Кременці й арешт молодого поета емдебістами у 1949-му, післля якого його “нагородили” 25 роками каторги у сибірських таборах, звідки повернувся 1955-го… Опісля цього на шпальтах газет і журналів з’явилися вірші самобутнього поета.

Пригадую, як в середині 70-тих минулого століття я в бібліотеці в Залізцях тодішнього Зборівського району з трепетом у душі перечитував колективний збірник “Яблуневий цвіт” з віршами Григорія Радошівського. Вони по-своєму приваблювали на тлі творів Євгена Гуцала, Романа Лубківського, Івана Гнатюка, Богдана Стельмаха, Івана Юри…

Чимало уваги приділено також роботі уродженця Радошівки в районних газетах Тернопілля. І, звісно, приваблює, що автор книги веде мову про присутність поезомовлення у журналістських творах краянина. Зацікавлює, зосібна, те, що ще у 1967-ому і в 1979-ому він порушував питання про необхідність створення у Зборові краєзнавчого музею, що стало реальністю лише у 1991-ому. Прикро тільки, що поза увагою залишилися деякі важливі питання. Якщо, скажімо, згадано про авторів окремих віршів у райгазеті, яка виходила у Великих Дедеркалах, то чому не мовлено про початківців зі Зборова, де їх з легкої руки Григорія Яковича було більше. Бо ж працював тут довго. (Назву тільки кількох з них: Олександр Астаф’єв, Василь Балюх, Адам Ільчук, Павло Лежак, Роман Сакатюк, Тарас Окшинський, Катерина Цінцірук, Богдан Юркевич…).

Або таке. Мовлено про літературну та краєзнавчу діяльність Григорія Барана (Радошівського). Але заслуговує на висвітлення і культосвітництво. Пригадую, що, здається, восени 1982-го на сцені РБК у Зборові було поставлено виставу за п’єсою Я.Галана, головним режисером якої він був. Якщо не помиляюся, то Григорій Якович мав відношення і до створення декорацій. (Розумію, що тут є ймовірними кивання на подихи вітру часу, але в даному випадку це не має значення).

Не може залишитися у лігвиську неуваги й те, що автором для створення книги про земляка-письменника використано чималий джерелознавчий матеріал, який нерідко залишається недоступним для широких читацьких мас. І це, звичайно, тішить. Але водномить гадається, що видання тільки виграло б від більшої присутності літературознавчих моментів. Та, віриться, що в майбутньому такі видання ще неодмінно будуть. А “Живлющість глибинних джерел” є лише прологом до цього.

Ігор Фарина.

Leave a Reply

Your email address will not be published.