Богдан Чепурко. Дивина. Поезія. – Тернопіль: ФОП Осадча Ю. В., 2019. – 376 с.
Усе Він прегарним зробив свого часу,
і вічність поклав їм у серце,
хоч не розуміє людина тих діл,
що Бог учинив, від початку та аж до кінця…
Екклезіяста 3:11
Богдан Чепурко – поет, прозаїк, філософ, який повсякчас прагне зрозуміти, осмислити серцем, душею те, «що Бог учинив, від початку та аж до кінця…» Аж дух перехопило:
Летить осіннє сонце. Й неба край
Вмивається, втирається тим сонцем (с. 352).
Таки філософ поетичного слова, в якому життя любові засіяне зірками Всесвіту:
Неторкане слово мовчить в глибині.
…………………………………………………….
Із неба, що впало зірками…
Усе, що так ніжно в цім світі люблю,
Усе, що давно вже за нами, за нами (с. 3).
Пригадалися глибокі й суперечливі роздуми Сенеки про філософію, про мудрість: «Мудрість – річ доступніша. Скажу більше: вона простіша; аби втішатися здоровим глуздом, не треба великої начитаності (слід читати потрібні книжки – Б. Д.). Але ми й філософію, як і все інше, розмінюємо на всякий непотріб. Ми непомірковані в усьому, навіть у читанні: вчимося не для життя, а для школи» («Моральні листи до Луцілія», лист CVI). Мудрість, здоровий глузд, читання для життя… Наразі на моєму робочому столі – «біблія» думок, мудрість роздумів про дивину навколишнього світу. Дай Боже, щоб читання, навчання про життя тривало й тривало. Книжка складається з двох роїв: «Шепіт жасмину» й «Губи вод». Рої бджіл-думок поета вилітають з-під мого пера, їх неможливо обійняти серцем, осмислити й зібрати у вулик слова, який так майстерно змайстрував порухом душевних переживань Богдан Чепурко. Про його поезія писано багато. Не буду порівнювати творчість цього поета з іншими митцями слова, бо в Чепурка особистісний пошук, дорога до слова – він його чує, відчуває, смакує. Запрошую пройти дорогою слова поета – вимережаного, виплаканого очисною сльозою, осмисленого духовними порухами пам’яті, життя, пісні, яка звучить у зорях Всесвіту мелодією українськості, побільшуючи вірою, надією, любов’ю ноосферу думок, створену творчою працею Єдиного живого Бога.
Не кожен, народжений жінкою, здатен залишатися дитиною, мислити дитинно, правдою усе своє життя. А «ЦЕ» дитя природи споглядає рої життя, і в нього «Сміються сльози на очах…» (с. 7); «Сльоза журчить в пів ока (с. 129); «І плакав я сльозами божих речень – / Порізаний на рими і вірші (с. 132); «І сльоза / в прозоре небо струменіє…» (с. 135); «Вся правда, як сльоза» (с. 137). Йому вдається плакати сльозами божих речень, які дарує Бог, бо ж поет живе тим, що «Закохалась в мене квітка» (с. 30).
Микола Ільницький у статті «Поліфонія поетичного слова» писав про те, що «Поети часто нанизують абстракцію на абстракцію…», а музи мали б «…виховувати в людях високі почуття й ідеали» (У кн. «У фокусі віддзеркалень», с. 57, 61). Вслухаймося в мелодію думки Богдана Чепурка про те, як «Жовтіє у долині дивина, / Пелюстям колихає шерстке листя» (с. 152) – дивина, дивина, дивина:
Від захвату, який цей світ чудовий,
Завмерло дихання небесної безодні.
Лиш чути, як воркує ритм у слові,
І зорі шлють сигнали одна одній.
Той ритм невтомний всесвіт будоражить,
І знов малесенька загублена планета
Народжує щораз нових поетів,
Та лиш один в ста років правду каже (с. 53).
Про що ж шепоче жасмин поетові, яка таїна його мовчання, осмислення сутності Бога, про що пам’ятає степовий сивий вітер? Аналізуючи, осмислюючи текст кожного вірша, хочеться цитувати рядки чи не з кожної сторінки: «Душа моя не звикла ще до щастя» (с. 17); «Щасливий той, хто це життя полюбить / І не розлюбить в час лихий так само» (с. 32). А що ж таке щастя? На моє переконання щастя людини в цьому зіпсованому світі – це коли хтось думає про нас, молиться за нас і поєднаний з нашим серцем невидимою духовною ниткою життя. Хоча… Нинішня людина до того далеко відійшла від Божих законів, що мислителям неможливо виснувати всеохопну формулу щастя. Гадаю, що має право на життя й таке твердження: щастя – це коли не стається того, чого не мало би статися.
А ще жасмин шепоче, снує поетові думки про українське слово, мову рідної землі, яка має властивість створювати атмосферу емпатії – розуміння відносин, почуттів, психічних станів іншої людини у формі співпереживання, прийняття іншого таким, яким він є. За допомогою української мови (до-мови-тися) люди здатні порозумітися, зрозуміти, полюбити один одного, бо ж форми (краси), руху до єдності забагато не буває:
Залишається слово на скрижалях слави
……………………………………………….
Ти моя мамо вкраїномовна
На всі світи гомониш з узвиш
Серце моє твоїм світлом повне
В точку початків летиш (с. 88).
Людина поставила себе у центр Всесвіту, бо вважає, що все слугує їй і обертається навколо неї як єдино можливого центру: «З погляду вічності – сумна на всім печать: / Усе довкола – перелітні тіні» (Андрій Содомора, «Пригорща хвилин»). Ми ж – пилинка пилинки і живемо момент моменту в цьому незбагненному, нескінченному світі! Якщо й існує десь його кінець, то за ним – початок. У Всесвіті сто мільярдів галактик, у кожній – сто мільярдів зірок… Поет, пилинка пилинки, мислить категоріями безмежної любові до України – пилинки в безмежних просторах Всесвіту, і насмілюється промовити:
Вкраїно моя, Україно –
Кровінко на Божих устах! (с. 18)
Божі уста й Україна… Пригадується: «Бог дививсь й іронічно мовчав» (с. 60)… «Ну й слава Богу! Очі повні» (с. 63), тобто з радості плачу й ридаю… Що ще? Бога не бачимо, АЛЕ БАЧИМО ЙОГО ТВОРИВО й кровінку на Його устах – Україну.
Голос дивини поетичного слова Богдана Чепурка промовляє правдою життя людини, гармонійною єдністю з природою, наснажує вірою переможної боротьби за Україну:
Й збирались хлопці на війну
За Україну й Божу правду,
Яку ніхто не переміг.
Той голос всіх живих розрадив
І мертвих воскресив усіх! (с. 106)
Життєве кредо поета вмістилося в чотирьох рядках поезіі людської сутності:
Й залиш таємному те, що навіки тайне,
Бо й що було б, якби ти все пізнав? (с. 350)
……………………………………………………………….
Прийшов я в цей світ, щоб жити раз на вічність
Й любити це життя, а в ньому рідних – вас… (с. 306)
А що ж сам поет мовить про свою книжку? «Баглось стиснути у сувій рій кращих віршів, рай мовних прозрінь, надхненно високі пориви людяності» (с. 361). Правдою, тільки правдою має думати, жити людина. Живемо у вічності, й правда провадить нас до вічності: «Людина приходить у цей світ недаремно: мисленно й серцем краяти срібний обрій під сузір’ям Правди» (с. 361). Саме так: «Мої слова – мовчазні свідки: / ніщо життя не переможе!» (с. 133), бо сутність дитини Божої – бути собою, не зрадити себе, свою пам’ять, бути доброчесною і доброчинною Людиною… Хай же щире слово поета знайде дорогу до вдумливого читача, просвітлює його дух, додасть йому наснаги, сили й любові, бо це засів доброго на добро…
Богдан ДЯЧИШИН, член НСПУ, лауреат премії ім. Івана Огієнка, м. Львів