Смоляк Богдан. Моя найбільша війна: рік 2022 у роздумах і відчуттях. – Вид. 2-ге. – Львів: Апріорі, 2024. – 288 с.

Можна, звісно, в першому ж абзаці викласти чимало суджень про цю книгу. Але звертаю увагу на заголовок відгуку, в якому йдеться про ущільнений час (із тексту книги). Так, живемо у космосі спресованого часу, що дихає суворістю війни. (Як тут не відзначити, що видавці точно відчули це дихання, заснувавши серію «Війна без кордонів», в якій і вийшла книга?)

Отже, маємо справу з відзвуками відчувань особистості на події певного часового відрізку, що, як і кожна актуальність, неоднозначно сприймається читальницькою спільнотою? Однак звернення письменника до гостроактуальності нині вкрай потрібне, навіть очікуване, адже літерат здебільшого не може залишатися осторонь важливих подій та явищ, по-своєму не інтерпретуючи їх для тих же читачів.

Зрештою, щось таке уже маємо в щоденникових записах Володимира Винниченка, Олександра Довженка, Олеся Гончара, Василя Харченка, Романа Дідули… Варто, либонь, згадати тут і про щоденникарів зі світів: Вітольд Гомбрович, Макс Фріш, Крістіан Бобен…

А в розмові про книжковий друк Богдана Смоляка зі Львівщини бачиться особливий момент, якого неможливо оминути. У більшості денників чи подібних записів автори фіксують образ «безчасового» відчуття, наш же візаві набагато скромніший – розповідає про свої рефлексії упродовж тільки одного року. (Дехто, очевидно, скаже, що незабутній Петро Сорока теж оприлюднював річники. Не заперечую, бо й сам із зацікавленням перечитував їх, але… Уродженець землі тернопільської вів окремішні записи, розділяючи інтроверсійні та літературні. А в того, хто роздумує про відчуття у 2022-му, ці два тематичні напрями зливаються в один, що, на мою думку, є привабливим боком книги.)

Чим ще вона здатна заінтригувати? Зважаючи на особливості індивідуального сприймання, скажу про те, що, як мені здається, зацікавить усіх. Коли перечитую «Мою найбільшу війну», то зауважую: письменник, передає відрухи своєї душі, зокрема на події війни, живучи далеко від епіцентру бойових дій. Але це зовсім не означає віддалення почувань, хоч деякий «тиск» мирнішого життя все ж відчувається у написанці…

Не можна не зауважити, що автор щоденника дивиться на усе крізь призму Божого світла, а це робить видання багатшим, загалом цікавішим. Як доповнення до попереднього – любовна неординарність відчування людини та природи. Плюс чарівність окремих виражальницьких моментів, що укупці з уже згаданим позитивно впливає на сприймання поціновувачів красного письменства.

Ці нюанси, зрозуміло, потребують хоча б побіжної конкретизації, бо мають вдатності, котрі «примагнічують» до тексту.

Ось мотив богошукальництва. Перший висновок такий: читачеві пропонується опис почувань особистості з точки зору практикуючого вірянина. Мимоволі про це змушують подумати постійні констатації дат церковного календаря. (Але цей момент не впадав би у вічі, якби не було поєднань із суворістю часу.)

Своєрідним є і відображення людинолюбства. Зрозуміло, що автор гнівно говорить про жахіття, що їх творять московитські нелюди. Але ця тема не знайшла б відгуку, якби не вміння щоденникаря непомітно, але глибинно поглянути на факти геноциду. І водномить зримо постають перед читальниками й численні взірці героїки людей.

Ефект від усього цього підсилюють доторки мислення автора до природи ріднокраю. Мені, скажімо, дуже припали до вподоби і запам᾿яталися, дарма що епізодичні, згадки про фізичну працю на городці, яку щоденникар вважає необхідністю кожної людини і яка доповнена працею за письмовим столом.

Зауважу, що для підтвердження тих чи інших суджень у попередніх абзацах не вдавався до цитувань, акцентуючи на певних літературних тропах. Передбачаю, що дехто скаже: а навіщо, це ж прозовий твір?! (Одразу заперечу – не цілком, бо є там і поезії, але річ не в тім…). Однак чому ви скидаєте з рахунку ту обставину, що тільки мовленеві особливості передають індивідуальність думки, висловленої прозаїком?

Отож – до промовистого цитування. Серед поріняльностей, зокрема, виділив би такі вислови, як «так, ніби в господі літа», «ніжність – найгостріший бік буття», «текст – як дощ», «думки-лабіринти». Серед епітетів чи не найбільш прикметними є словосполучення: «озонове мислення», «мушля нічного сну», «ікла льоду», «матриця людяності», «бузкова прем᾿єра»… Та й метафори у цьому виданні є очевидними: «цьогорічна весна… шукала до нас шляхів досить довго», «…туманець плекає, вкутуючи перед світанням саме такі яблука…» Вражають сприймальницьку уяву й слів᾿ята, серед яких кожне око уздрить новотвори, призабутості й говірковості: «гостробачення», «густороси», «формозмісти», «городець», «молодюсінька», «засуд», «бицай», «базник»…

Тепер – культурологічне: закономірність бачу в тому, що нерідко Богдан Смоляк посилається на Тараса Шевченка, Ліну Костенко, Василя Симоненка. Тут маємо також думки про творчість талановитих Володимира Лиса, Богдана Чепурка, Надії Мориквас… Але чи не найчастіше автор мовить про денникову прозу Петра Сороки. (Підозрюю, що його тексти не тільки наснажували у дні випроб, а й спонукали до ословлення роздумів і відчуттів.)

…Безумовно, існують й інші моменти і моментики для зиркань на цю книгу. Кожен зацікавлений нею має свою думку. Але саме це й засвідчує, що книга «відбулася». Себто сталося те, до чого прагнув літерат. І це додає йому творчої снаги.

P. S. Нагадаю: щоденник Богдана Смоляка, що фіксує чимало його особистих і загальнонародних подій пам᾿ятного 2022 року, побачив світ (першим виданням), як один із фіналістів всеукраїнського відкритого конкурсу книжкових проєктів (Український інститут книги, 2023); моб. тел. автора: 098 9020 338.

Ігор Фарина

с-ще Шумськ на Тернопіллі,

15 січня 2024 року

Leave a Reply

Your email address will not be published.