У неї óбрази, як на чорно-білій фотографії: контрастні та печальні. Зачіпають найпотаємніші струни душі. А звуки, протяжно, не зачахають ще довго. Навіть – ніколи! Вкраплені в оповідання, новели, повість. (Віра Марущак „Пустеля. Голодомор. Український південь”; креативна агенція Артіль”, Київ, 2023 р., 100 с.).
Мені доводилось писати і, саме, про таку її прозу. Отож, приведу дуже доречну й принагідну самоцитату. „Чи спроможний читальник, посеред комп’ютерно-незворушного та комерційно-бездушного сьогодення, до глибини душі перейнятися великою трагедією українського народу, що одним засягом змела мільйони життів чоловіків і жінок, малих дітей, літніх людей?.. Порушивши природний процес розвитку наступних поколінь…”
Самобутність текстів Віри Марущак полягає в тому, що авторка, як правило, свідомо стилізує їх під „нонфікшен”, спонукаючи нас співпереживати події, як факти своєї власної біографії, Саме у такий спосіб письменниця передає відчуття трагедії українського голокосту. З покоління – в покоління. І це виходить у неї ненарочито майстерно.
„Маленький хлопчик сидів на краю печі. Його голова хиталася, а безкровні губи беззвучно просили Бога, аби допоміг забути про їжу. Але від цього ще більше зводило живіт і туманило думки. Час до часу він позирав на сестру, що лежала поруч. Вона важко дихала, інколи розплющувала очі, що в них ще світився живий промінчик. Поглядом, а не словами, просила їсти”. („Сухарик”). Я привів перший абзац з насампочаткового твору книжки. Знову ж таки, бачу ніби хтось розіклав переді мною десятки чорно-білих світлин. – Хлопчик. Дівчинка. Згорьована мати… Так міцно зачіпає за сумління далекої неспростовності. Закликає ні за яких обставин не приректи на забуття. Чи тут – винятково авторська уява?.. Завідомо, – ні! Були опрацьовані усні перекази людей в уже другому-третьому поколіннях від голодомору, архівні матеріали, розповіді близьких і рідних… Накопичувались, власне, у цю книгу, що про неї розповідаю. Весь час маючи в полі зору найтрагічніше. Це зворушливо та вражаюче. Боляче. Відчуваю, що В. Марущак вдавалися ці твори в спосіб глибинних переживань, що знаходився в серці авторки. Напруга лише зростає в оповіданнях „Сумна робота”, „Макуха”. Авторка не хизується тим, що знає „предмет” розповіді чи літературним хистом, а таврує призвідців голодомору, глибоко випалюючи знак ненависті.
…Я довго шукав способу коротко висловити своє ставлення до оповідань із книжки „Пустеля…” Відчував, що тут є якесь ключове слово, але воно на гадку спало лише згодом. І ось: причащатися! Саме воно. Читач ніби долучається до тої далекої сакральної їжі, аби пізнати, тих нещасних, що намагалися вижити… І подеколи виживали, подолавши страсну путь. Цитую…
– Їж, Андрійчику, їж. Мені вже все одно, а тобі жити. Копáй кульбабу, корінці й квіточки їж, бо цей сухарик останній… („Сухарик”). „…Хоронили без трун. Ледь прикривши трупи рядниною, тягли на цвинтар. А навесні, вже страшну місію не могли виконувати, змарнілі, опухлі від голоду люди. Роботу, в поміч урожаю смерті, доручили учителю й школяреві, яких школа підтримувала якимось мізерними пáйками…” („Сумна робота”).
„Перед школярами, у широкій мисці, ставили зварену бовтанку, давали по шматочку хліба. Жоден із хлопчиків і дівчаток не заховали хліб до кишені. Це втішало вчительку”. („Мачуха”).
„Того ж дня вмерло немовля, ледь тримаючись на ногах, Меланка підготувала маленький згорточок до поховання…”
„Коли поверталася до хати, Юхим, показуючи очима на складену загату з перепрілого бадилля помідорів, буряка, соломи на межі між городами, прошепотів: „Там приховав трохи борошна”, – це була найбільша таємниця про дорогоцінну схованку”. („Схованка”).
Як во-істину, много важить таке слово! У додаток до цих документів – „нонфікшен”, залишив нам по-справжньому людожерський час. Гадаю, що подібні до „Пустелі…” книжки, якби видавалися часто і відповідними тиражами, перекладалися світовими мовами, зняли б чимало новітніх пекучих проблем в Україні та за її межами. У тому числі, – й варварство війни з „рашею”.
Будьмо уважні. Ворог замахнувся своєю термоядерною булавою в напрямку геноциду українців…
Книжка Віри Марущак сприятиме нашій пильності. Певен.
Віктор Палинський