У вівторок, 27 лютого, в районному комунальному будинку культури ім. Катерини Рубчакової відбувся вечір пам’яті матері-ігумені Йосифи (Олени Вітер) під назвою “За Бога, за Україну”. Ініціатором даного заходу є краєзнавець, громадський діяч Юхим Макотерський.
Олена Вітер (відома як ігуменя Йосифа) (1904-1988) була настоятелькою греко-католицького монастиря ордену студитів та членом Організації Українських Націоналістів. Заарештована НКВД в 1941 році й засуджена до смертної кари, вона одна з небагатьох, хто пережив масові ростріли в’язнів у тюрмі на Лонцького у Львові.
В роки німецької окупації у львівському сиротинці, що знаходився під її опікою, ігуменя переховувала від нацистів єврейських дітей. Ігуменя і монахині не лише доглядали за дітьми, годували їх та одягали, а також навчали християнським молитвам і звичаям.
Сам Митрополит Андрей Шептицький розгледів у дівчині великі таланти й довірив їй новостворений жіночий монастир Студиток. Саме Йосифа Вітер була організатором багатьох бібліотек, дитячих садків і сиротинців, медичних та господарських курсів, хорів, драматичних гуртків.
На захід завітали заступник голови райдержадміністрації Іван Віват, монахині, які особисто знали Олену Вітер, працівники культури, освіти і апарату райдержадміністрації інтелігенція краю, військовослужбовці, святіші отці, представники ЗМІ.
У рамках вечора пам’яті військовий комісар Чортківського об’єднаного міського військового комісаріату, полковник Леонід Підручний зачитав витяг з наказу про нагородження орденом Президента України «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно) за участь в антитерористичній операції солдата, навідника кулеметного віддлення протитанково-кулеметного взводу 3 мотопіхотної роти військової частини А2896 І.В. Сторчака. Орден вручено мамі загиблого Героя України.
Наступним військовий комісар Леонід Підручний за підтримання постійної бойової готовності, безкорисно надану допомогу та з нагоди відзначення 29-ої річниці виведення радянських військ з Афганістану, допомогу воїнам АТО, стійку громадську позицію та волонтерство нагородив військовозобов’язаних запасу та у відставці Чортківського об’єднаного міського військового комісаріату пам’ятним знаком «Патріот України» наступних: Івана Вівата, Михайла Заблоцького та Михайла Чорнія, повідомляє прес-служба Чортківської РДА..
Довідково.
Олена Вітер народилася у 1904 році в селі Миклашів на Львівщині. Її батьки — гімназійні професори Василь та Марія. Дівчинка виростала в національно змішаній родині (мати була полькою), але саме сімейне виховання стало основою її патріотичного світогляду. Олена завжди вважала себе українкою, хоча до 13 років жила з батьками в Австрії.
Ймовірно, повернення родини до Львова у 1918 році було пов’язане з політичною діяльністю батька. Загалом саме він мав вирішальне значення на формування особистості дівчини.
Отримавши добру базову освіту в гімназії, у 1921 році вона стає студенткою медичного інституту. Але вже незабаром її життя різко змінюється — того самого року помирає її батько, а наступного Олена залишає навчання і подається в монастир.
Педагогічний талант монахині був зауважений керівництвом — Олена Вітер, попри молодий вік (лише 22 роки), отримала посаду “магістри новіціатів”, тобто наставника для нових послушників.
У 1932 році сестра Йосифа (таким було монаше ім’я Олени Вітер) стала ігуменею, тобто настоятелькою Якторівського жіночого монастиря. Молоду (а їй було лише 28 років!) і активну монахиню підтримував сам глава греко-католицької церкви митрополит Шептицький.
Це була тиша перед бурею, яка вдарила у вересні 1939 році. Радянська влада, що прийшла на західноукраїнські землі, зруйнувала не лише польську державу, але й життя мільйонів мешканців цих теренів.
11 червня 1940 року чекісти прийшли за Оленою Вітер. Під час обшуку в неї виявлено валізу, залишену Чемеринським, а в ній своєрідні символи його життя — священича ряса та револьвер.
Для ведення слідства затриману відвезли в найстрашніше на той час місце у Львові — в тюрму на колишній вулиці Лонцького. Слідство тривало майже півроку.
“Тягали мене за волосся, били головою об мур, кулаками в лице, — згадувала вона про тортури. — Згодом один енкаведист ухопив мене за руки, другий — за волосся, третій — за ніс і влили мені в уста сечі.
“Маєш, це твоє святе причастя”, — казали. Вранці відвезли мене до в’язниці. Допити відбувалися щодругу або щотретю ніч. При кожному мене катували. Били то гумовою, то залізною палицями, видирали волосся, викручували руки. Одного разу бухнула мені вустами кров. Енкаведист схопив брудну ганчірку, що лежала коло сплювачки, і запхав мені її до вуст.
Згодом силою витяг ганчірку, відкрив мені вуста і сплюнув до них своє харкотиння. Від дня арештування мене допитували 47 разів і при кожному катували. Раз везли мене з тюрми на допит і питали, чи хочу я самостійної України. Сказала, що так. Тоді кинули в льох, де мене обскочили щурі. Потім знову взяли в кімнату до слідчого, скинули з мене сорочку й дротом пустили електричний струм по тілу”.
Олена Вітер під час допитів визнала свою приналежність до ОУН, розповіла про свою просвітницьку діяльність. Проте організація шкіл, дитячих садочків та драматичних гуртків — це не те, що цікавило чекістів. ОУН — революційна організація, тож і затримана, незважаючи на те, що була монахинею, мала бути терористкою.
Допити припинилися, але Олена й далі сиділа у в’язниці на Лонцького. Чи слідство ще тривало, чи вже закінчилося, вона не знала. Як і не знала про смертний вирок, що вже був підписаний для неї.
Сьогодні у в’язниці НКВД № 1 (сумнозвісній “тюрмі на Лонцького”) міститься музей. Його завдання — увічнити пам’ять тих, хто пройшов через цю катівню. Експозиція завершується стелою, на якій написані прізвища сотень людей, розстріляних у найстрашніші в історії в’язниці дні між 22 та 28 червня 1941 року.
Сестра Йосифа вийшла на волю 29 березня 1956 року, відбувши в ув’язненні 10 років, 5 місяців та 17 днів. На цьому закінчується чотиритомна справа на Олену Вітер — монахиню, члена ОУН, людину, котра рятувала інших у страшні часи.
Але на цьому не закінчилося її життя — сестра Йосифа прожила ще довгих 32 роки. Відомо, що решту свого життя вона прожила у містечку Скалат на Тернопіллі. Тут вона знову, як і в часи своє молодості, організовує підпільний жіночий монастир.
Олена Вітер, сестра Йосифа, померла 15 листопада 1988 року, не доживши менше року до виходу греко-католицької церкви з підпілля.
Відродження церкви стало початком відродження держави, яка стала незалежною ще через два роки. Олена Вітер заслуговує на нашу шану і пам’ять як людина, котра доклала чимало зусиль до обох справ, і, найважливіше, як людина, котра чинила добро навіть у найстрашніший час.
.
