Фільм із назвою, яку, признаюсь я не розуміла. Виявляється це означення для площі міста і народних зібрань. Переглянувши «Агору» в мене уже пів години як агонія. Хочеться ридати. Від безсилля та розуміння ідіотизму, безпорадності життя. Тисячі років тому чи в теперішньому – ніякої різниці. Люди залишаються такими ж. Жадоба влади, кровопролиття, боротьба за багатство, маніпуляція релігією і люд, який на все це ведеться, гине, воює і убиває за чиїсь егоїстичні потреби. 

Наука – просвіт світла. В даному випадку, нейтрального, абсолютно чистого та непідвладного. Велич думки та простота геніального. Все падає долілиць перед мечем жадоби та релігії. Скільки ми уже такого бачили. Мені тридцять три, а я уже так багато бачила подібного. Нехай більшість через екран, папір та фм-хвилі, але так багато. Ми нічого не вчимося і, мабуть, на все це заслуговуємо. Тут згадалась сцена із фільму «П’ятий елемент» – Лілу має кілька секунд, щоб врятувати людство, але не бачить в цьому сенсу. І я часто не бачу шляху рішення, варіанту розвитку подій за якого ми не будемо такі безглузді та жорстокі.

От чесно – якими ж треба бути ідіотами, щоб губити самих себе і завжди, от просто завжди, з одних і тих же причин – влада, жадоба, а як засіб досягнення перший меч – релігія. Та скільки вже можна. Та зарубіть собі на носі – релігія та віра різні речі! Перестаньте слухати фанатиків, у яких іде піна з рота при словах кров, війна, смерть, кара, священний похід і т.п.. Не вірте маститим маніпуляторам, які коверкають святе, щоб підтасувати його під свої потреби.

Не хочу спойлерити, але однією із ключових ідей та ліній у фільмі є саме віра та її пошук, але її там нема. Немає. У жодної із сторін немає. Ні у того, хто робить чудеса в ім’я бога, ні в того, хто підтримує зовсім інших богів. Немає її і в служителя, що провокує хаос, розруху і смерть в ім’я боже, а сам просто казиться і кайфує від посіяного болю та власної влади. Немає її і в епископа, який потім нарікає попереднього святим. Немає і в правителів, що від безвиході дають народу дозвіл іти вбивати відмінних від них. Немає віри в царів, що відають перевагу тим, хто переважає чисельністю, лише щоб втримати свою владу. Немає віри в людей, які переходять у нову релігію, бо та перемогла і так каже влада, а вже за мить стають ревними послідовниками і демонструють чисту святість.

Найбільше віри, я, особисто, побачила у жінки-філософа. Науковиці, яка не піддавалась на ці всі єрисі, а коли їй грозились смертю і вигнанням сказала, що не перейде у нову релігію, бо має сумніви. Не тому, що не вірить, не тому, що боїться, а тому, що має сумніви. Як на мене. саме в ній і було найбільше справжньої віри. Вона не хотіла марної крові і не дозволяла формальностям релігії диктувати свої вчинки. Може вона і не мала чисту віру і справжню, але у неї її було явно більше, ніж у тих, хто вірою маніпулював, заради неї убивав і нею прикривався.

Це вражаючий фільм. Як я вражаюча історія людства. Бог явно не підтримує жодну із релігій у їх спробах вивертати порожнє і наповнювати його страхами та егоїстичними потребами групки людей. Він явно не хоче, щоб заради його імені лилось так багато крові, це хочуть фанатики і маніпулятори, які втратили віру і пустились в релігію. І немає значення яку саме. Бог дивиться на нерозумних комах і втомлено зітхає. Ми ніби миші, вічно копошимося і гриземось, і ще й приплітаємо до цього ідіотизму ім’я боже. Втомлений, із сивою бородою і жвавим поглядом, він дивиться на нас і ніяк не може зрозуміти як за такого авангарду, такого вибору, безлічі уроків та шансів, ці маленькі комашки умудряються в кінці-кінців все звести до кровопролиття.

Спочатку зводяться пам’ятники і величні архітектурні творіння, пишуться геніальні книги, складаються пісні, малюються картини. Проявляється багатоголосся та різноманіття. Потім з’являється якиїсь харизматик, напівбожевільний, ексцентричний, самовпевнений – під стать епосі. До нього приліпають кілька неутверджених Tabula rasa – пиши що хочеш, усяке зерно проросте. Поширюється ідея, зрозуміла і вигідна одному або кільком, але воювати, вмирати, вбивати за неї починають сотні, а то і тисячі, а то і мільйони. Люди так хочуть отримати просвіт в житті. Так прагнуть знайти сенс та істину. Хочуть заповнити пустоти і відчути причетність до чогось величного, що готові прийняти першу ліпшу теорію і першого ліпшого маніпулятора-вбивцю-диктатора. Згодні посадити його на трон, аби лише казав, що вони спасенні, що вони величні і їх життя не марне. Яке паскудство. Який ідіотизм.

І це триває тисячоліттями. І, Боже милостивий, навчи як покласти цьому край. Признаюсь, часом мені здається, що і сам Бог не знає як… Нам дається стільки варіантів, а ми вперто хочемо крові, смерті та війни. Я певна також, що там завжди дається безліч можливостей все відвернути, але гординя, бажання влади, наживи, величі та панування на більші території, як підступний демон шепчуть на вуха сильним світу цього – «вперед, до бою». І вони залишаються на своїх тронах, а покірні комахи, які попри все прагнуть мати сенс та істину, уже женуться з мечами в руках, стріляють з пістолів, заряджають гармати, натискають кнопки пуску бомб.

Маленькі комахи, які так смішно виглядають з неба – бігають, кричать, тримають свої палки, ллють чужу та свою кров. Тільки з неба крику не чути, а в черговий раз констатується – знов війна. Як? Як ці ідіоти змогли так обернути все що мали – такий варіант здавався неможливим. Після стількох тисячоліть, стількох відкриттів, чуттів та досягнень людського духу. Як може бути, що люди знов руйнують все що створили заради возвеличення однієї чи кількох персон, які того явно не варті.

І в жодні війні, в які замішують ім’я бога, Бога немає. Там є лише люди та їх смерть, є релігія, що підлаштовується під обставини і є віра, яка захлинається кров’ю, а потім з чийогось останнього подиху починає рости знову. Ніжна тендітна квітка, яку з разу в раз топчуть і якимось дивом вона проростає в сякий-такий паросток, а потім знову все по колу. Нам лише треба дати цій квітці трохи більше часу. Дати нашим душам час і шанс вирости без кровопролиття. Навчитися не шукати сенс в комусь, а відкрити його в собі – він лише там. Дозволити любові – єдиній справжній поживі, плекати нас, ростити пуп’янок істини.

Лілу врятувала планету лише заради і завдяки любові, Син Божий помер з любові до людей і заради людей, герої фільму завдяки любові виросли як особистості, лідери та душі. Хтось з інфантильного персонажа став мудрим та виваженим, а хтось з любові убив свою любов, щоб позбавити мук. Любов дивна, любов різна. Не піддається логіці, опису і поясненням. Немає однієї чіткої характеристики. І, мабуть, любов, ота різна, дивна, часто недорозвинена і невиплекана, не найсвятіша і невизнана, придушена і палаюча; любов до сина і до батька, любов до матері і друга, любов до себе, до знайомих, любов кривдників та радників, любов до природи і тварин, любов до коханого і до зрадженого, любов до Бога і до життя.

Різна. По силі, по охопленню, по вектору і по вираженню. Любов. Лише завдяки ній, ми ще досі топчемо цю землю. Завдяки ній ми маємо стільки шансів все виправити і не розтерзані після кожного нашого ідіотичного витка по спіралі. Любов наша відповідь, наш початок і наше фіаско. Вона є. Завжди була. Її багато. Чому ж тоді ми все ще залишаємося такими ідіотами. Можливо тому, що шукаємо її в утвердженні, у владі, у багатстві, у релігії, а варто заглянути в середину себе. Почати шукати любов у собі.

Яке кіно. Як багато роздумів, як епічно і як трагічно. Так паралельно нашій реальності і так повчально. Але як співав О.Рибак «Любов – ось відповідь». Будь ласка, шукайте її без допомоги фанатиків-ідеологів. Хочеться вірити, що ми перестанемо бути такими ідіотами. Можливо, любов наш єдиний шанс.

Світлана Кучпилюк