АРХІТЕКТОНІКА ВИСОКОСТІ ДУХУ

Спочатку хотіла назвати свої роздуми про вибрані вірші Володі Магдисюка-Менькача “Турія. Декалог” – “Архітектоніка високості слова”. Потім змінила заголовок. До цього спонукала постать автора. Дух згромаджує знання і переконання, характер і темперамент… Саме він надає енергію слову.
Збірка поезії має ще один суспільний штрих. Вона побачила світ 2021 року завдяки старанням відомої журналістки Ніни Долінчук. Вона не лише її літературний редактор та коректор на волонтерських засадах, але й організатор доброчинців для друку видання.

Засадничість у цілісності
Ми звикли до імені “Володимир”. Поет залишив право на “Володя”. Не треба поправляти й указувати на вибір: як є, так є.
Відома його попередня поетична книжка “Кросна” (2020). Назва влучна й багатовимірна, сягає української давнини. За Борисом Грінченком, кросна – ручний ткацький верстат. Але це й домоткане полотно як діалект. Перші письмові згадки про кросну датовані 497 роком нашої ери в працях невідомого грецького історика. Про створення верстата для ткання йдеться ще в добу верхнього палеоліту, коли з’явилася розумна людина (homo sapiens). Тоді ж народилися й давні наші “жертка”, “застрямини” та інші українські слова.
Про книгу Володі Магдисюка-Менькача написала розлогу рецензію у “Збручі” молода письменниця Уляна Галич з Тернопілля – “Звичайний сторож у кампусі літніх снів”. Якщо мовити коротко, то подані нею фахові оцінні судження можна зобразити двома класичними кольорами: біле, чорне, чорне, біле і знову біле, і знову чорне… Рецензентка зробила наголос на техніці віршування, його ліричності, завважила на домінуванні сумних думок. А хто сказав, що на кросні тчуть лише чорно-білі барви? Гама кольорів на полотні розмаїта природними рельєфами, як і вірші змінні своїми настроями. Змінні емоції стверджують їхню справжність, що є найважливішим у житті. Ось вона, засадничість у цілісності! Дух українськості, що вплітають його у ряднину на кросні словами любові до прадавньої нашої історії!
“Кросна” – це тканина з ниток пам’яті, мрій, роздумів. Вона – і розкроєна, і зшита, і помережана, і вишита… Плетиво, що змотує роки у спадок скарбом святих почуттів.
В одному з інтерв’ю “В час війни вірші пишуться інші” (“CREDO”) Уляна Галич означила літературний процес таким, що потребує поглиблення лексики й загострення думки, бо “мова також стає солдатом”. Цілковито погоджуюся з авторкою власних верлібрів, структурно наближених до прози форми віршованого твору: “Якщо поезія зроблена добре, професійно, але позбавлена внутрішнього нерва, то не викликає емоцію”. Так, можна легко навчитися техніки віршування, але не під силу передати відчуття і почуття, не пережитих і не відболених. У творчості Володі Магдисюка-Менькача є перше й друге, поєднане з талантом сина волинської землі, закоріненого в її прадавність.

Ріка життя в десятьох заповідях
Автор вибраних віршів “Турія. Декалог” за фахом архітектор. Здобута професія допомагає гармонійно вибудовувати архітектоніку творів. Він не пояснює, як це робить. Натомість спонукає до самостійних шукань, що збагачують. Легкий натяк – і віртуозність архітектурних ліній стає словами вертикалі для злету прихиляти небо до землі. Композиція книги, кожного її віршованого твору добре продумана, цілісна. Архітектоніка в авторському задумі є бездоганною, інакше збірка розсипалася б, не витримала б оригінальних мовних конструкцій. Цементує їх внутрішня свобода будівничого, філологічна естетика слова у високості духу, його величі, велИччі, величності, величавості, тієї непохитності, що не руйнує світоглядності фундаменту на рідній землі й опор до крил небесних янголів.
Анотація книги закликає до соборного риштування пізнавати філософію “Турії. Декалога” – десять стверджень і десять заповідей, побудованих на струнах серця. Не меркантильна, а філософська, що олюднює віршовані рядки, заглиблені в українське та грецьке коріння для осмислення естетики світлобудови у слові. “У водах річка дитинства київського поета Володі Магдисюка-Менькача – Турія – тепер уже не лише відображення світлих слідів зоряних. Нині це і стерпла душа серед водоворотів і стрімнин життя, в якому завжди є світанки і є сутінки… Іншими стали й ріки. Нині це ріки каяття, смутку, плачу. Такі нитки долі, закони життя, в якому, як би там не було, найголовніше – лики любові… Ними й пронизана вся ця поезія”.
“Пролог”, “Епілог”, а між ними – поєднання світу з давньогрецької міфології та української естетики розбудови триєдиності: добра, краси і любові. Усіх десять підназв-розділів, як і обіцяно в “Турії. Декалогу”. Це, крім названих, – “Світанки і сутінки”, “Чотири світи”, “Чотири вітри”, “Лики любові”, “Чотири стихії”, “Чотири сезони”, “Нитки долі” та “Стікс”. “Коментарі”, що містить книжка, – орієнтир у вибудованій світлиці слова архітектором думки В. Магдисюком-Менькачем. У ній серцю легко від струменю тепла, зігрітого щирістю й відкритістю співпереживань автора. Поезія стишена світлою печаллю, роздумами про вічність кохання, без якого світ давно згас би. Воно, як ріка Турія, – плинне і бурхливе, таке, що рве береги і зсихає на дні без взаємних почуттів.
Що ж це за Турія, яка б’є водами життя? Автор поетичної збірки не випадково позначив її у назві. З легенд увиразнюється розповідь про небесного бога Велеса-Тура, а на землі священним був бик-тур. Він уособлював безстрашного “воїна” – швидкого, як вовк, хитрого, як лисиця. Найбільшим страхом було потрапити під його гострі роги. Люди поважали силу тура. Воїни, які захищали свою землю, майстрували шоломи, схожі на голови безстрашних тварин. Озброєні мечами й луками, із шоломами голів турів, мужні воїни боронили край від ворогів понад рікою. Усі знали, що вони – як тури: сильні й такі, що ніколи нікому не віддадуть рідну землю. Звідси й назва Турія, правої притоки ріки Прип’яті, яка й досі для багатьох волинян є покровителькою. Звідси й назва вибраних віршів Володі Магдисюка-Менькача як сили любові!
На тлі історичної минувшини, уміло спроєктованої архітектонікою високістю духу, на її вершині володарює кохання з усією його просторовістю у часі.

                     Я в твої дивився очі –
                     і в очах не бачив дна.

 Не всім дано кохати по-справжньому. Щасливі ті, хто пізнав його серцем у пристрасті тіл і слів.

                     Я вріс у тебе, як вростає пам'ять
                      у наші душі, втомлені чеканням...

Цитую рядки із віршів, що найсильніше схвилювали мене щирістю і повнотою розкриленості душі.

                    Ми засвітимо в сутінках ночі свічку –
                    заховає нас між берегів вічність.

Не вдаюся до мовних характеристик, як зазвичай це роблять фахові літературні критики. Важливо самому відчувати написане без нав'язу філологічних термінів, які хіба що годяться для захисту дисертацій.

                   Не йди. Лишись. Помру без тебе я.
                   Без тебе день – не день, і ніч бездонна...
                   Моїх  бажань чарівна bella donna.
                   Не йди. Лишись. Ти поки що моя.
                   Не йди. Лишись. Не сказані ще всі
                   слова ті, що хотів тобі сказати....

У час розлуки ці рядки ладен повторювати кожний, хто кохає. І нехай вони “хибують надмірною ліричністю” про істину світу, якою є кохання.

                  Я звик тепер до тебе мовчазної,
                  як дерево звикає до коріння.

Дощ часто асоціюється із сльозами, опечалює радість зустрічей.

                  Збігали краплі на мої рамена
                  крізь пальців рук тендітну пектораль...
                  Я думав – дощ,
                  а то була печаль...

Як архітектор Володя Магдисюк-Менькач добре засвоїв слово "чотири" з його всесвітом і будує свою формулу життя. Ця сакральна геометрична фігура з чотирьома кутами є символом могутності та надійності, єдності простору й часу: чотири сторони світу, чотири пори року, чотири поділи доби. Також будинок має чотири кути і він стоїть на фундаменті з чотирьох підвалин.  І оселя тримається на чотирьох кутах. Чотири кінці має символ вічності – хрест...
Цікава й нумерологія. Число "4" – це життєвий шлях, символ приземленості.

                 Тихо серце залоскоче
                  римами вірша
                  змучена душа.

Коли читаєш ці вірші, хочеш закрити книгу на якусь мить і побути наодинці. З думками, мріями про сокровенне – про кохання із дотиком до душі.

                  Флейта-весна знову грає чарівні сюїти
                  тихих мелодій на клавішах стомлених душ.

Щоб смуток не пік душу, відганяєш його так, як це робить автор "Турії. Декалога".

                За моїми дверима
                кожен вітер плаче,
                просить впустити.
                Я підходжу, крізь двері
                кажу: він вже тут не живе.

Поет квапиться сказати посутнє. Щоб встигнути, поки серце відстукує дні, поки душа розкрилена коханням... "Час прощатись і прощати", – сповнені слова непроминальним.

                 Але раптом то не ритми,
                 а давно забуті рими
                 недоспіваних пісень.

 Суголосні філософії віршів Володі Магдисюка-Менькача ілюстрації до них Станіслави Кур'ято. Тури в міці своїй і безстрашності, грецькі німфи в образі чарівних дівчат – усе вражає наповненістю змісту книги, що дихає коханням.

З любов'ю до слова
На моє запитання, що сприяло виданню книги "Турія. Декалог",  колишній головний редактор Волинського телебачення Ніна Долінчук відповіла коротко й зрозуміло: "Мене захопили вірші талановитого Володі  Магдисюка-Менькача. Це – по-перше. По-друге, він з Волині, хоча тепер живе в Києві". Володарка гран-прі всеукраїнського конкурсу "Калинові острови" за творчі роботи "Ностальгія" та "Грона її калини", вона сповідує Григорове Тютюнника – "Немає загадки таланту, є вічна загадка любові".
Ніна Долінчук узяла відповідальність за книжку земляка, маючи досвід успішного упорядкування видань. Вона – одна з кращих студенток "неперевершеного стиліста України" Володимира Кибальчича кафедри практичної стилістики і літературного редагування  факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка, яким він був, за словами знаного мовника професора Олександри Сербенської. Також журналістка  під час навчання пройшла і її добру школу української мови.
Вихованці цих двох легендарних українців пам'ятають їх заклик берегти рідну мову. В ювілейному інтерв'ю "Високому Замку" (Львів) з нагоди свого 95-річчя Олександра Антонівна нагадала, що для неї "Українська мова – як стихія. Розмовляти нею – все одно, що дихати повітрям...".
За "Словником синонімів української мови", я називаю вибрані вірші Володі Магдисюка-Менькача "Турія. Декалог" словами-синонімами: книгою і книжкою. Вирізнення значень за  обсягом і важливістю змісту – надто суб'єктивне, особливо за другою ознакою. На підтвердження мовленого про якусь акцентовану назву – книжка або книга – є стаття "Духовна енергія нації" ("Українська літературна газета") директора Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України академіка Миколи Жулинського. Не вирізняє книжку чи книгу в контексті своєї статті "Коли з'явилась українська мова" ("Локальна історія") також директор Інституту української мови НАН України професор Павло Гриценко.

Про давність нашої мови свідчать писемні пам’ятки. Павло Гриценко вважає, що “Нам треба припинити дивитися у бік російської мови. Це нав’язаний нам сюжет”.
Захоплюється популярним тлумаченням української мови культовий філолог Олександр Авраменко. Його ще називають “учителем-мільйонером”. Підручники, експрес-уроки на телеканалі “1+1” та оплачувані за перегляди на YouTube… Чи, бува, не калічимо українську мову, не збіднюємо її цими благими намірам без повноти знань її історії?
Або таке: на Покрову ми вшановували захисників. У це велике християнське свято славили українських козаків та вояків Української Повстанської Армії, котрі обрали Покров Пресвятої Богородиці. І ось з подання таких осучаснених авраменків 2021 року в указі Президента України Володимира Зеленського до слова “захисників” додалося “і захисниць”, що є грубим мовним порушенням. Воно свідчить про неповагу до її правил. Навіть більше – такий недоречний фемінітив відохочує до святкування через свідому помилку, на що, можливо, вона й розрахована. Влучно з цього приводу в названому інтерв’ю висловилася авторитет мовної спільноти України Олександра Сербенська: “Усе це штучне і якесь дике”.
У контексті “Турії. Декалогу” цей відступ є вмотивований, позаяк дає розуміння, що треба шанувати українську мову, плекати й примножувати її багатство, не забувати про первинність виникнення за давніх часів, що й робить Володя Магдисюк-Менькач.

P.S. Після написаного

У рамках авторського проєкту "Війна хрестами чорніє" передаю вибрані вірші "Турія. Декалог"  Володі Магдисюка-Менькача пораненим українським захисникам. Якщо архітектоніка високості духу зцілює його автора, то вона додаватиме сил для швидшого одужання і мужнім воїнам – воїнам-турам...


                              

Оксана Ровенчак.

Лавреатка премії НСЖУ “Золоте перо”
і міжнародних літературно-мистецьких відзнак імені
Пантелеймона Куліша та Олександра Довженка.