Іще один травневий ранок згуртував небайдужих новодністровців у пошануванні та підтримці наших «афганців», які традиційно зібралися на пам’ятному для кожного з них місці 15 травня з нагоди 33-ї річниці початку виводу радянських військ з Афганістану.
У болючій статистиці та історичних фактах хвилювалися ведучі Марина Довбенко та Олеся Мотузок. Цього дня вже багато років воїни-інтернаціоналісти віддають данину пам’яті загиблим землякам Ігорю Рибіну та Ігорю Кузнєцову, а також своїм побратимам, що відійшли у Вічність у різні роки після завершення тієї війни. Тривожний метроном вистукував у пам’яті імена, зволожуючи погляди і мережачи серця особливими ритмами: Валентин Донник, Іван Сегетій, Василь Гамарник, Станіслав Кіршик, Анатолій Цибулько, Олександр Олійник, Володимир Вовківський, Анатолій Зубець, Анатолій Журбенко, Сергій Ковтун, Микола Шендерюк… Проникливим щемом відлунювала пісня у виконанні Сніжани Яцко, а багатобарв’я весняних квітів від новодністровських «афганців» та представників підприємств і установ, рідних та близьких укотре додало урочистої краси місцю, де 10 років тому ще лиш закладали історичну капсулу під майбутній пам’ятник, а у липні 2012 уже відбулося його відкриття.
Щирою вдячністю за відданість місту й активну громадянську позицію висловила міський голова Наталя Цимбалюк, побажавши земляками міцного здоров’я та дочекатися миру і у війні нинішній. Як і завжди, помітно хвилювався голова Спілки воїнів-інтернаціоналістів Анатолій Вольський, наголошуючи, що Афганістан був, є і зостається у долі кожного з них та рядочками на могильних плитах друзів, із ким назавжди пов’язані до болю гіркі слова «вантаж 200» і кого прихистили небеса уже у мирні роки.
Важко давалося кожне слово і мені, адже щороку «афганська» пам’ять проходить болем крізь душу.
Спинилась мить – у спогадах і втратах…
Стоять вони крізь лет десятиліть,
Уже змужнілі й сиві всі солдати,
Що й досі чують відгомін страхіть.
Вони зітхають, мовчки тиснуть руки,
Тремтять і голос, й квіти, наче кров.
Афганський біль – відлуннями розлуки
Пече зі сходу в свіжих ранах знов.
Якби ж хто знав в афганськім попелищі,
Що буде град у рідній стороні?!.
Що рік за роком кулями засвище
І буде смерть косити на війні?!.
Спинилась мить – «афганці» сивочолі
У снах і досі бачать ту війну.
І хто коли кому роздав ці ролі
І де ж та правда – вкотре не збагну…
Ішли під кулі діти України,
Горіли долі там, на чужині,
Сивіли мами, плачучи над сином, –
Усе, як зараз,
знов,
на цій війні…
…Хвилюючі миті до трепету! Квіти шани і низькоуклінну вдячність за материнську віру й любов передала я мамі Анатолія Грищука Марії, котра разом із сином цього дня неодмінно пригадувала важкі дні очікування в особливій материнській молитві.
Уже традиційно урочистий мітинг продовжився ходою до першої у місті школи, де розміщено меморіальні дошки пам’яті учням закладу — двом Ігорям, котрих знає і вшановує щоразу уже не одне покоління випускників.
Очі наших «афганців»! Очі наших хлопців, що вже поруч на Вічній правді…. Миті справжності… Квіти… Фото на згадку… Спогади… Вдячність…
Інна Гончар
