Творчість Аліни Шевченко знаю з часу підготовки її дебютної книжки. Ця дівчинка із невеличкого мальовничого села Гайок, що на Кропивниччині, з першої зустрічі полонила щирістю й відкритістю до цього світу. Під час тієї першої зустрічі, здається, вона й розказала, що живе з мамою й бабусею в одній із трьох на все село хатин, утримує притулок для бездомних собак, до школи добирається в сусіднє село, і мріє бути письменницею. Сьогодні Аліна Шевченко – випускниця Ізмайлівського НВК та Кіровоградської МАН, журналістка, громадська діячка, авторка двох прозових книг – «Цвіт першої надії» (2019) та «Мелодія мовчання» (2021).
Ця розстріляна весна не тільки забрала в Аліни мирне небо над рідною землею, але й надихнула на вірші. Тож дана публікація – перший поетичний бал шістнадцятирічної авторки.
Поезія приходить до дівчини верлібрами. Не всі вони рівноцінні, але є в них те, що бентежить і запам’ятовується. У її рядках «з іржавої кулі проростає конюшина» – і це стає символом перемоги життя над смертю. Її лірична героїня сповнена світом, а світ промовляє через неї притаманними для юнацького максималізму регістрами. Тому її герої «будують рай без фундаменту», «розпивають на двох першоцвіт смутку». Своєрідним є вірш «Гуртожиток», де філософія цілого прочитується через щабель неминучого.
Чи не найсильнішим твором цієї добірки є вірш «Чужий». Принаймні я навіть чую дихання цуцика, «вірність якого розтоптана чиєюсь брудною підошвою»… Рядки Аліни Шевченко відчуваєш, як родимку на власному тілі, коли необережно зачепиш. Болить. Болить і пече той шовковий шалик, який цієї весни замість того, щоби доповнити чийсь імідж чи зігріти од вітру, став бинтом… Та ще болючіше відгукнувся мені вірш «Прощальний вальс»… Бо Аліна – випускниця, бо вона відчуває те, що відчувають сотні її однолітків, що вимушено виїхали зі своїх домівок… Замість них прощальний вальс на шкільному подвір’ї танцюють білі квіти, падаючи на поріг сльозинками каштану…
Вірші Аліни – такі ж відкриті й щирі, як і вона. Бо, як пише авторка, «молодість, як нелегальна зброя». І слово – тим паче зброя. Слава Україні!
Вірші подаються в авторській редакції.
Надія ГАРМАЗІЙ,
голова Кіровоградської обласної організації НСПУ
***
Що є коштовніше за пам’ять?
Од вічности живеш
до слави
до майбутнього,
а далі?
Далі знов у вічність
і тільки пам’ять
тебе покличе у майбутнє
бо там її дім…
.
***
Ніхто не зна
чиє ім’я я згадую в молитві.
Не зна ніхто,
до кого я в печалі прихиляюсь,
до кого в радощах сміюсь.
Я за кожного і кожну помолюсь,
до кого в мить страждання
прихилюсь.
.
***
Шовковий шалик, що не грів
її тоненьку шию.
Не грів, не лікував і не зціляв.
Але ж спочатку було літо.
По осені достигло сонце,
земля напоєна, умита.
Слова його спадали листям:
— Дозволиш, люба, я візьму
його з собою у дорогу?
…У пам’яті гарячі ночі…
Зима пускала сніг,
а долітали кулі.
Весна дощем лила не воду,
земля здригалась
не від грому.
Шовковий шалик
замість бинту
зігрів скривавлене плече
.
***
— Мамо, чому мені
так боляче? —
спечалено дивилося дитя,
— я ж був слухняним хлопчиком… —
останнім словом сонце замовка.
Його світанок ночі
вже більше не тривожить.
Не засміються очі,
закохані, залюблені в життя.
Бувають у світі матері,
та ліпше, коли мами.
Всьому початок — перше слово,
останнє — підсумок життя.
— Чому болить так, мамо? —
питало спалене дитя.
квітень,2022
.
***
Неосвячена верба торкається
розбитого вікна
міцної рами і стіни,
що стоїть руїною, німа
уже давно, з учора.
Верба побачити хотіла Бога,
та нема.
Верба так безнадійно,
невблаганно й чисто
до ікони тягнеться,
побачивши знайомий
рідний образ
у сусідньому вікні
крізь раму й ціле скло,
міцніше за граніт.
Вербна Неділя, квітень, 22
.
Чужий
Самотній цуцик
злої суки,
про нього кажуть —
сучий син.
Його вірність розтоптана
чиєюсь брудною підошвою,
до якої він звик,
бо змалку лиш бачить підошви
холодні, брудні і порепані.
Деякі просять їсти, як він —
самотній цуцик
злої суки,
яка даруючи,
забрала
шматок життя
в чужого сина…
.
***
Як багато пташенят,
що випали з гнізда…
Їм цю весну
вже не забути
бо хтозна
чи навчаться
по людській землі ходити
чи, може, повернуться
в небеса,
щоб зберегти
про перший свій політ
одну небесну пам’ять
08.05.22
.
Гуртожиток
З роками
все вищими стають кургани,
бо хтось втомивсь
від холоду, одвічного дощу і німоти,
подекуди розвіяної вітром
хтось мертвий
але живий насправді
до сонця тягнеться
з найглибшої могили,
де невідомі й безіменні
поселені в гуртожитку навік
вже більше не бояться тісноти
в гуртожитку правічної зими,
де кожен житель
має право власності на дім
травень, 2022
.
***
Холодні руки
відкопують минуле,
що пашить…
сьогодні я знайшла
іржаву кулю
крізь неї конюшина
проросла
як колись свинцева куля
крізь чиєсь життя
задівши невідомий організм
і оминувши серце
куля проросла
крізь пам’ять, землю і роки…
11.05.22
.
Захисницям
А молодість,
як нелегальна зброя,
схована так глибоко
далеко під землею
не ховається від куль
за мить стріляти вчилась.
А юність зранена
і пошматована як плоть
так поспіша загоюватись
і не звика до болю
краса приречена на біль
крокує на підборах
до перемоги,
на підборах…
.
***
Скуте сонце
народжує світанок
вистражданий і виплаканий
він темніший за ту ніч,
що ще вчора
пророчила нам дощ
сховавши десь
в небесній німоті молодика
який уранці зустрінеться
із сонцем…
.
***
Червоно-чорні маки проросли
отам, де кров змішалася з землею
їх чорна кров розкаже
вам про біль,
але про біль
не хочуть чути
бо чужий,
не свій, а отже й не болить
болить лише
червоно-чорним макам
які вклоняються
твоїй землі…
23.05
.
***
Так справді буває —
хтось чужий
став рідніший за всіх,
ким жила й дорожила,
кого так сильно любила…
Час для мене став,
мов дракон,
бувало, не встигну,
і опік… рана… більмо…
та я не служу, бо вільна,
і я не чиясь половинка —
я ціла, вільна й сама.
І все ж, усе б віддала за слова
найцінніші: «У тебе є я»,
і досить того для життя,
щоб бути й любити,
а не для когось служити…
.
***
Ти — моя темрява.
Постаєш переді мною
солодким сном —
то он який ти!?
Солодкі наші ночі:
залиті медом,
напоєні вином.
Тобою я наповнена
по вінця, спокушена,
сповита плетивом печалі —
ще мить, і вже світанок.
Ти йдеш, тебе чекають,
бо ніч зі мною,
а з кимось — ранок.
Ми — в’язні ночі
і блазні днів,
коли удавано сміємось
у очі тим, кому
давно уже чужі…
.
***
Ми будуємо рай без фундаменту,
де тісно навіть для двох.
Душі закрили фіранками,
дописали роман з двома епілогами.
Одна на двох кава без цукру
густа і терпка, з нотками отрути.
Розпиваємо на двох першоцвіт смутку.
Я вийшла за цукром вранці,
коли хтось чужий зайшов у наш рай…
.
***
Ми попрощались на асфальті —
наш сірий, синій поводир,
між нами він як дим,
дорога, хтось чужий і кілометри…
Я хочу знову засинати
під ритми, імпульси серцебиття
у тебе на плечі, щоб знати,
чи здатен ти на каяття.
.
***
Розливає сонце
тепло своє на полі.
Сьогодні виміряю
одним зі ста гектарів
сонце…
Розлився травень
на моєму полі
теплоквітним
і жовтотеплим сонцем
весни одної
розпустився чорнозем…
.
***
Її шкіра пахла жасмином
де ледь помітні звивини — ваніллю
і дотиком повільним
вона торкалась неба,
де не було нікого, окрім них
і більш ніхто у світі
не любив так сонце
як вона
.
***
Прощальний вальс
дозволь, нехай станцюють
білі квіти,
які зійшли на рідному подвір’ї
нехай станцюють замість нас
і замість наших на шкільний поріг
впадуть сльозинки білого каштану.
А ми де будем?
Ми далеко, де спогаду і пам’яті нема
ми там, де тільки тіні,
без сонця тіні,
тіні без небес…
Аліна Шевченко